Процес - Кафка Франц
відкличе свою відмову.
Перший дзвоник в адвокатові двері був, як завжди, без відповіді. Лені могла б бути проворніша, подумав К. Але добре вже те, що ніхто чужий не стромляє свого носа, як здебільшого трапляється щоразу, коли чоловік у халаті або хто-небудь інший починають надокучати. Вдруге смикнувши за дзвоник, К. озирнувся на протилежні двері, але цього разу вони були зачинені. Нарешті у віконечку на адвокатових дверях показалося двоє очей, але то були очі не Лені. Потім хтось відімкнув двері, але якусь хвилину ще підпирав їх, гукнувши в глибину квартири: "Це він!" – і лише потім відчинив їх. К. уже напирав на двері, бо чув, як позаду в дверях іншої квартири квапливо обертається ключ. Коли двері перед ним відчинилися, він майже вдерся до передпокою і ще встиг побачити, як коридором поміж кімнатами, почувши від дверей засторогу, в самісінькій льолі бігла Лені. К. глянув їй услід і обернувся, шукаючи, хто ж відчинив йому двері. То був худий миршавий бородатий чоловічок із свічкою в руках.
– Ви тут на службі? – запитав К.
– Ні, – відповів незнайомець, – я тут чужий, адвокат – лише мій юридичний представник, я прийшов з приводу однієї судової справи.
– Без піджака? – запитав К., показуючи рукою, що чоловічкові бракує одежини.
– Перепрошую! – скрикнув чоловік і сам освітив себе свічкою, немов уперше побачивши, як він одягнений.
– Лені – ваша коханка? – коротко запитав К. Він ширше розставив ноги, а руки з капелюхом склав за спиною. Вже навіть через те, що він стоїть у грубому пальті, К. відчував свою вищість перед тим худим недоростком.
– Господи! – зойкнув той і перелякано закрив рукою обличчя. – Ні-ні, що ви таке надумали?
– Здається, ви кажете правду, – засміявся К., – а втім, ходімо. – Він махнув чоловічкові капелюхом і пустив його попереду. – Як вас звати? – запитав К. по дорозі.
– Блок, купець Блок, – відповів малий і повернувся, представляючись, до К., аби зупинити його, проте К. ішов далі.
– Це ваше справжнє прізвище? – запитав К.
– Звичайно, – була відповідь, – чого ви сумніваєтесь?
– Подумав, що у вас можуть бути причини приховати своє ім'я, – сказав К. Він почувався так нескуто, як почувається людина десь на чужині, розмовляючи з нижчими людьми; все, що стосувалося його, він замовчував і геть не зважав на свого співрозмовника; він, отже, вивищував себе, а його, як заманеться, міг навіть розчавити. Біля дверей робочого кабінету адвоката К. зупинився, відчинив їх і гукнув купцеві, що слухняно йшов далі:
– Не так швидко! Посвітіть сюди! – К. думав, що Лені могла там заховатись, і звелів купцеві обійти кожен закуток, але кімната була безлюдна. Біля портрета судді К. притримав купця за шлейки.
– Ви знаєте його? – запитав він і задер угору вказівного пальця.
Купець підняв свічку, блимаючи очима, поглянув на картину й відповів:
– Це суддя.
– Суддя високого ранґу? – знову запитав К. і став збоку від купця, спостерігаючи, яке враження справляє на нього картина. Купець здивовано подивився вгору.
– Високого, – відповів він.
– Тоді у вас немає великої прозірливості, – аж скривився К. – Він найнижчий серед найнижчих слідчих.
– Тепер я вже пригадую, – мовив купець, опускаючи свічку, – я теж чув про це.
– Аякже, – крикнув К., – як це я міг забути, ви, звісно, вже чули!
– Чого ж ви тоді питаєте? – дивувався купець, поки К., розставивши руки, гнав його до дверей. Уже в коридорі К. знову взявся розпитувати:
– Ви, певне, знаєте, де заховалася Лені?
– Заховалася? – купець був приголомшений. – Ні, вона десь на кухні, варить суп адвокатові.
– Чого ж ви мені одразу не сказали? – обурився К.
– Я хотів вас туди повести, так ви гукнули мене назад, – відповів купець, спантеличений суперечливими вимогами.
– Вам, мабуть, здається, що ви дуже спритні, – проказав К. – Ведіть мене туди! – В кухні К. іще ніколи не був, вона виявилась навдивовижу великою і щедро устаткованою всіляким кухонним начинням. Сама лише плита була втричі більша за звичайну, а решту начиння та меблів годі було роздивитись, бо на кухні горіла тільки маленька лампа, повішена коло самого входу. Біля плити стояла Лені в білому, як завжди, фартусі і виливала яйце в каструлю, що грілася на спиртівці.
– Добрий вечір! – привітався К. і здалеку показав рукою на стілець, – саме туди він хотів посадовити купця. Блок сів, натомість К. підступив до Лені, перехилився їй через плече й запитав: – Хто цей чоловік?
Лені обняла К. однією рукою, мішаючи другою суп, притягнула його ближче до себе і сказала:
– Це такий собі Блок, нещасна людина, купець, що торгує злиднями. Ось подивись на нього.
Обоє озирнулись. Купець сидів на стільці, на який вказав йому К., задув тепер уже непотрібну свічку і пальцями затис ґніт, щоб не було чаду.
– Ти була в льолі, – мовив К. і рукою знову повернув голову Лені до плити. Лені мовчала. – Він твій коханець? – запитав К. – Дівчина хотіла хапатися за суп, але К. взяв її за обидві руки й закричав: – Ану відповідай!
– Ходімо до кабінету, я тобі все поясню, – промовила дівчина.
– Ні, – заперечив К., – я хочу, щоб ти пояснила мені тут. – Лені пригорнулась до К. і хотіла поцілувати його, але він відтрутив її: – Я не хочу, щоб ти цілувала мене тепер.
– Йозефе, – озвалася Лені, благально, а проте й щиро дивлячись йому у вічі, – тобі нема чого ревнувати мене до пана Блока. Руді, – заговорила вона знову, повертаючись до купця, – допоможи мені, ти ж бачиш, мене підозрюють. Поклади ту свічку.
Можна було б подумати, ніби Блок не дослухається до їхньої розмови, але він зрозумів геть усе.
– Я теж не знаю, чого вам ревнувати, – трохи задерикувато відповів він.
– Я, власне, й сам цього не знаю, – всміхнувся купцеві К. Лені розреготалась і, скориставшись неуважністю К., вчепилася йому за руку й зашепотіла:
– Лиши його, невже ти не бачиш, що це за чоловік? Я трохи панькаюся з ним, бо це дуже важливий адвокатів клієнт, іншої причини тут нема. А ти? Ти хочеш поговорити з адвокатом ще сьогодні? Він сьогодні дуже слабує, але, коли твоя ласка, я доповім про тебе. А на ніч ти, звичайно, залишишся в мене. Ти вже так давно не заходив до нас, навіть адвокат питав про тебе. Нізащо не нехтуй свій процес! А я тобі розповім те все, що довідалась. Тільки зніми спершу пальто! – Лені допомогла йому роздягнутись, забрала капелюха, побігла з речами до передпокою, повішала їх, прибігла назад і подивилася до супу. – Спершу доповісти про тебе чи занести йому суп?
– Скажи спершу про мене, – відповів К. Він був сердитий, бо попервах намірявся докладно обговорити з Лені свою справу, надто оту сумнівну відмову від адвоката, а згодом, у присутності купця, в нього зникло всяке бажання. Але тепер його справа видалася йому вкрай важливою, тут, може, у великій пригоді стане навіть порада цього крамарчука, тож К. гукнув назад Лені, що вже вийшла до коридору:
– Занеси йому спершу суп, перед розмовою зі мною йому треба підкріпитись.
– Ви теж адвокатів клієнт, – тихо, немов стверджуючи, мовив у своєму закутку купець. Проте відповідь була неласкава.
– А вам яке діло? – визвірився К.
– Угамуйся трохи, – попросила Лені. – Отже, я понесу йому суп, – казала вона далі, наливаючи тарілку. – Хоч би він не заснув одразу, їжа миттю наганяє на нього сон.
– Що ж, від того, що я йому скажу, він не скоро засне, – впевнено мовив К., щоразу намагаючись натякнути, що розмовлятиме з адвокатом про щось дуже важливе, він хотів, щоб Лені запитала, про що саме, а вже тоді він попросить у неї поради. Але дівчина тільки точно виконувала його висловлені накази. Проходячи з супом біля К., вона зумисне штовхнула його легенько й зашепотіла:
– Коли він з'їсть суп, я притьмом доповім про тебе, щоб ти якнайшвидше прийшов до мене.
– Та йди вже, йди, – буркнув К.
– Будь трохи ласкавіший, – дорікнула Лені і в дверях іще раз обернулася до К.
К. проводжав її очима: хоча він остаточно постановив, що від адвоката слід відмовитись, було б усе-таки краще, якби спершу трапилась нагода поговорити про те з Лені. Вона навряд чи має достатнє уявлення про всі подробиці його процесу і, певне, відраджуватиме його, але якби, наприклад, К. іще й цього разу утримався од відмови, то б і далі жив серед сумнівів та неспокою, а згодом все ж таки був би змушений реалізувати свій намір, бо не матиме куди дітись. Отже, що раніше він відмовиться, то менше собі нашкодить. А зрештою, може, й купець щось розповість йому.
К. обернувся, тільки-но помітивши, що купець наміряється встати.
– Сидіть, – звелів йому К. і присунув ближче свого стільця. – А ви вже давно працюєте з цим адвокатом? – запитав він.
– Так, – відповів купець, – я дуже давній його клієнт.
– Скільки років він захищає ваші інтереси? – запитав К.
– Я не знаю, що ви маєте на увазі, – мовив купець. – В усіх юридичних питаннях, пов'язаних із торгівлею, – я торгую зерном, – адвокат захищає мої інтереси відколи я взявся торгувати, отже, десь років двадцять, а в моєму процесі, на який ви, мабуть, натякали, він допомагає мені з самого початку, тобто майже п'ять років. Та ні, понад п'ять років, – додав він, дістаючи старого гаманця, – я тут усе записую, якщо хочете, назву вам точну дату. Дуже важко пам'ятати геть про все. Мій процес, певне, триває набагато довше, бо почався невдовзі після смерті моєї дружини, отже, йому вже понад п'ять з половиною років.
К. присунувся ближче.
– Адвокат провадить іще й звичайні юридичні справи? – запитав він. Таке поєднання правосуддя і звичайної юриспруденції видалося йому напрочуд заспокійливим.
– Атож, – відповів купець і заговорив пошепки: – Навіть кажуть, що в звичайних юридичних справах він набагато тямущіший, ніж у тих. – Але, здається, купець одразу пошкодував про сказане, бо поклав одну руку на плече К. і попросив: – Благаю, не викажіть мене.
К. заспокійливо ляснув його по стегну:
– Ні, я не викажчик.
– Він мстивий, – розповідав далі купець.
– Але такому вірному клієнтові він, звісно, нічого не заподіє, – мовив К.
– І не кажіть, – бідкався купець, – коли він розгніваний, йому байдуже, до того ж я, власне, не вірний йому.
– А це ж чого?
– А вам можна довіритись? – із сумнівом подивився на К. купець.
– Гадаю, що можна, – відповів К.
– Що ж, коли я почасти вам довірюся, то й ви повинні розповісти мені якусь таємницю, щоб ми обоє мали взаємні гарантії супроти адвоката.
– Ви надто обережні, – зауважив К., – але я розповім вам таємницю, яка заспокоїть вас цілковито.