Вершник без голови - Рід Томас Майн
Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.
Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.
Ген у небі з'явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?
Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!
Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість — у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника. [15]
— Він їде сюди, правда ж? — спитав плантатор, не вірячи власним очам.
— Так, батьку, просто до нас,— відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.
Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під'їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під'їхав до плантатора і його супутників.
— Мексиканець! — прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.
— Тим краще,— так само пошепки відказав П6-йндекстер.— Тоді він напевне має знати дорогу.
— Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір'я,— пробурмотів Колхаун.— Ось я зараз побачу... Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano? (6)
— Ш, ні,— з усмішкою заперечив незнайомець.— Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?
Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.
— Ми американці, сер,— сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: — Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.
— Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей,— мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників.— І ще, як я бачу,— додав він,— ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?
— Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.
— Ну який там клопіт! їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.
— Як де люб'язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від
(6) Добрий день, кабальєро! Ви мексиканець? (Ісп.)
[16]
форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?
— Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.
З цими словами незнайомець від'їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.
Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.
Породистий гнідий кінь,— хоч би й під арабського шейха,— широкогрудий, із стрункими, як стебла тро-стини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник — молодий, щонайбільш років двадцяти п'яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро (7)— коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові — глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками,— на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів (8),:— тож уявіть собі такого красеня — і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.
А з-за завісок карети на нього дивилися ще одні очі, в яких світилось особливе почуття. Уперше в житті Луїза Пойндекстер побачила людину, яка досі уявлялася їй тільки в мріях,— справжнього героя. Незнайомець міг би пишатися, коли б знав, яку хвилю почуттів збудив він у душі юної креолки.
Та він того не знав і не міг знати. Він навіть і не здогадувався про присутність дівчини. Лише мигцем позирнув на запорошену карету — як ото дивляться на нічим не примітну мушлю, зовсім не думаючи про те, що, можливо, в ній ховається коштовна перлина. — Ні, клянуся честю! — промовив він, обертаючись
(7) Ранчеро — скотар.
(8) Конкістадори — іспанські завойовники нових земель в Америці (XVI ст.).
[18]
до власника фургонів.— Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п'ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!
Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.
Його від'їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.
— Боюся, сліди мого коня вам мало допоможуть. Після пожежі тут побували мустанги (9). Вони залишили тисячі своїх слідів. Щоправда, мій кінь підкований, але ви навряд чи зможете вирізнити відбитки його копит, тим більше, що на цьому згарищі всі кінські сліди майже однакові.
— Що ж нам робити? — розпачливо спитав плантатор.
— На жаль, містере Пойндекстере, я не можу затриматись, щоб вивести вас до річки. Я везу спішну депешу до форту. Якщо ви таки загубите мій слід, тримайтесь так, щоб сонце було у вас праворуч, а ваші тіні падали ліворуч під кутом близько п'ятнадцяти градусів до напрямку руху. І так навпростець миль із п'ять. А тоді побачите попереду верхівку високого дерева — кипариса. Ви впізнаєте його, бо вона відсвічуватиме червоним. їдьте просто до того дерева. Воно стоїть на березі річки, а поруч там і брід.
Молодий вершник знову напнув поводи, наготувавшись поскакати геть, та щось спинило його. То були блискучі темні очі, які дивилися на нього з-за завісок карети. Він тільки тепер помітив їх.
Власниця тих очей ховалася в тіні, але й там було досить видно, щоб побачити її прекрасне личко. Навіть більше — вершник помітив, що її очі звернеш на нього і в них світиться жвава цікавість, аж мало не приязнь.
Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову загово-
(9) Мустанг — дикий кінь.
[19]
рив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.
— Я не заслуговую на подяку,— відказав незнайомець,— бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль.— І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.
— Ви дуже люб'язні, сер,— сказав Пойндекстер.— Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам...
— Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце — так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде... Стривайте! — мовив він, трохи подувавши.— Я знайшов раду. Ви поїдете слідом відмоголасо!
Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив'язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха — головним чином до карети,— вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.
Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.
— Дуже дивний хлопчина! — зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви.— Мабуть, треба було спитати, як його звуть.
— А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина,— похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю.— Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім'ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім'я — чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.
— Слухай, кузене Касе,— озвався молодий Пойндекстер.— Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.
— Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір'я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б'юсь об заклад, що і цей з таких.
Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка [20] в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.
Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.
— Що з тобою, Лу? — спитав він, під'їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші.— Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно — я дам тобі свого коня.
Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдово-лена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду — Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.
— Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур'єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір'ю. Але в цього птаха пір'я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.
— Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!
— Це тобі має бути соромно, Лу, бо т и поводишся непристойно.
