Останній світ - Рансмайр Крістоф
Пораючись, він, як завжди, не переставав безтурботно базікати тоном, який для мешканців залізного міста був незвичний і чужий: мовляв, такому чоловікові, як він, Кипарис, пори року — не закон, і він не збирається ждати літа, щоб приїхати. Навпаки, хай літо саме здоганяє його, Кипариса. Бо де з'являється Кипарис, там завжди настає серпень. І ліліпут засміявся. А збрую він, мовляв, заробив за три кіносеанси на ярмарку у Візантії; цій збруї ціни немає. Там-таки один художник, що розмальовує куліси в театрі, оздобив фургон сценою смерті грецького мисливця Актеона, недоумка, що просто безглуздо пустився духу в зубах власних собак. І ота темно-червона фарба, розбризкана на складках парусини, і яскраві плями — все це Актеонова кров. І Кипарис знов засміявся.
Отаким чи десь таким знали ліліпута більшість людей у Томах. Він завжди не просто розмовляв, а розповідав усілякі історії, байдуже про що йшлося — про те, звідки й куди їде, чи про хитру механіку чорного матового проектора, схованого в оббитому тканиною ящику, — стрекотливої машинерії, в яку Кипарис закладав цілі людські долі й переводив їх у світ рухів, у життя. І щороку під ліліпутовими руками на Тереєвій стіні поставав світ, який мешканцям залізного міста видавався таким далеким від їхнього власного світу, таким чарівним і недосяжним, що потім, коли Кипарис знову зникав у безміру часу, вони ще цілими тижнями все тлумачили та переповідали фільми, які відмерехтіли, згасли й знову спалахнуть на облупленій стіні аж за рік.
Кипарис любив своїх глядачів. Коли після тривалих приготувань проектор нарешті показував збільшений до величезних розмірів образ кіногероя й стіна різниці ставала ніби вікном у праліси та пустелі, ліліпут нишком сидів у темряві й спостерігав за обличчями людей. їхні міни у синіх відблисках іноді нагадували йому про глибокі й [14] нездійсненні власні бажання й прагнення. Кипарис, який, навіть ставши навшпиньки, міг зазирнути в очі лише згорбленому каліці або комусь поставленому навколішки і якому дворняга здавався здоровенним телям, — у такі хвилини Кипарис уявляв себе високим струнким чоловіком, величним і шляхетним. Йому хотілося піднестись над рештою людей. І Кипарис, що побачив більше міст і проїхав своєю парою більше боліт та пустель, ніж будь-який томський торговець спроможний був собі уявити, — в такі хвилини Кипарис тужив за земними глибинами й за надхмарними висотами, за постійним місцем під незмінним небом. Бувало, під час сеансу він, замріявшись, засинав, і йому снилися дерева — кедри, тополі й кипариси, снилося, що його груба, зморшкувата шкіра вкрилася мохом. Нігті на ногах у нього раптом відпадали, а самі його криві ноги пускали коріння, яке швидко росло, міцніло, ставало цупкішим і починало все глибше й глибше зв'язувати його з тим місцем, де він стояв. А навколо серця в нього залягали захисні кільця років. Він ріс.
І коли потім Кипарис, прокинувшись від деренчання спорожнілої бобіни чи шурхоту порваної стрічки, підхоплювався, то в ногах у нього ще тихенько порипувала деревина, а в руках погойдувалася крона, в якій заплутавсь вітер. У ці бентежні хвилини пробудження, коли ліліпут Кипарис іще відчував у ногах прохолоду й радощі землі, а руками вже хапався за бобіни, крильчасті гайки та лампи, його сповнювало щастя.
У Томах були тільки дві великі будівлі: різниця та похмура, зведена з піщаникових блоків церква, неф якої прикрашали вологі вінки з паперових квіток, укриті пліснявою картини, якісь вивихнені, немовби в страшних муках застиглі лики святих та залізна постать Спасителя. Взимку постать була така холодна, що в парафіян, які з розпачу цілували їй ноги, іноді навіть губи приставали до металу. Якщо не рахувати різниці й цієї церкви, то в Томах не було жодної зали, жодного приміщення, яке вмістило б Кипарисових глядачів, не кажучи вже про його величезні живі картини.
Отож увечері цього на диво лагідного квітневого дня, в пору, коли можна було сподіватися й крижаного урагану з північного сходу, який шарпає віконниці й бряжчить склом навіть у глибині самих будинків, мешканці Томів сиділи просто неба на дерев'яних лавах за різницею й чекали початку першої з тих драм, що їх Кипарис розхвалював [15] від самого полудня. З гучномовця, прикрученого дротом серед гілля на сосні, долинав стрекіт цикад. Глядачі сиділи тісно одне побіля одного; багато з них позакутувалися в ковдри з кінського волосу, і пара з їхніх вуст вихоплювалася білими, як узимку, хмарками. Але навколо проектора, як і літніми вечорами в минулі роки, несамовито пурхали метелики, і коли котрийсь із них, торкнувшись гарячого скла, падав мертвий, то здіймалася кучерява цівочка диму, й крамарці Феме здавалося, ніби в бездонній порожнечі неба вона бачить літнє сузір'я. Та ось на Тереєвій стіні спалахнуло світло. Настав, отже, серпень.
Око проектора неквапно, ніби знічев'я, ковзнуло вглиб краєвиду, пройшлося понад пінієвими борами, пасмом чорних пагорбів, дахів, далі — понад довгими гребенями прибою, обігнуло звивистий берег, пірнуло в густу тінь алеї, а тоді знов повернулося до палацу, що стояв серед ночі, немовби яскраво освітлене прогулянкове судно. Склепіння, аркади, під'їзди, висячі садки. Потім око стало придивлятися пильніше й спокійно оглянуло пілястр та карнизи на фасаді; раптом далеко збоку на мить невиразно проступило вузеньке вікно. І око, так наче його потяг до себе магніт, метнулося до того вікна й на хвилю затрималось на обличчі якогось молодика в тьмяно освітленій кімнатці, а тоді на його вустах, і вуста ці промовили: "Я піду". Тепер око опустилося нижче й попливло вбік — туди, де стояла, прихилившись по одвірка, жінка. Вона прошепотіла: "Не йди". Батт, побачивши в її очах сльози, застогнав. Феме пригорнула сина й, поклавши йому на лоб долоню, заспокоїла його. У садку навколо палацу надривалися цикади, гілки на цитринах аж угиналися від плодів. Але тепло від залізних чанів-грілок, що стояли за різницею, помалу просякало запахом крові та гною. Ті зажурені чоловік і жінка на Тереєвій схіні були, певно, видатні люди. Феме двічі перепитала, як їх звуть, хоч імена їхні вже давно пролунали крізь сичання та потріскування гучномовця: її звали Алкіона, його — Кеїк. І прощалися вони так ніжно, так тужно, як на узбережжі залізного міста не прощалися ще жоден чоловік і жодна жінка.
Але чого він од неї йде, глядачі ніяк не могли збагнути; вони все бурчали і невдоволено озиралися на кіномеханіка. Люди бачили, як закокані обіймаються й довго так стоять, бачили їх на побіленій стіні в сякій-такій одежі, а потім і без нічого, зле розуміли тільки те, що страждання в тій обвішаній килимами кімнатці нестерпні. Та потім глядачі [16] схилилися на бік Алкіони — вони просто не в змозі були збагнути, що хтось може знехтувати своє кохання.
Кеїк, володар того палацу, огорнених ніччю земель і сторожових вогнів, що палали за палісадами й у дворах, говорив, мабуть, про глибоке сум'яття в своїй душі, про сподівання на щасливе пророцтво, про паломництво в Дельфи... А може, про якийсь військовий похід? Ні, він говорив про неминучу подорож морем. А потім Кеїк пішов. Решта вже не мала значення.
Коли звістка про те, що Кеїк відпливає, вихопилася з тісних кімнат та коридорів на подвір'я, про це заговорили вголос. П'яні конюхи почали ганятися за жінками, яким напередодні підливали до супу та гарячого глінтвейну кінський збудник, гадаючи тепер, що завдяки цьому любовному трунку нарешті пірвуть у темряві те, що вдень із їхніх рук вислизало. Згори, з фортечних мурів, долинав регіт чатників, які гасили передчуття небезпеки спраглими ковтками пекучої сивухи із сулії, передаючи її з рук у руки. В одній свинарні опівночі спалахнула пожежа, але в палаці про це навіть не чули; вогонь погасили самі свинарі. Всі придворні стали уникати свого володаря, його законів і приписів, так наче він уже давно відплив і пропав безвісти.
Цієї серпневої ночі допізна світило сяйво Кеїкової влади, вистачало вже самого відблиску цього сяйва, щоб зберегти будову його владарювання. Варта мовчки стояла на чатах, а слуги мовчки виконували накази. Та ось ця будова захиталася й почала розвалюватись, так наче на кожному палісаді, на кожнім укріпленні й мурі вже проклюнувся здогад, що цього разу володар вирушає з дому назавжди.
А Кеїк, здавалося, вже не мав сили втішати дружину. "Місяців півтора, може, два",— сонно прошепотів він і сховав обличчя на плечі в Алкіони. Мовляв, кілька тижнів, і він повернеться додому щасливий, радісний, живий-здоровий. І заплакана Алкіона кивнула головою.
Немов пір'їнка, граційно здіймалась і опускалася на мерехтливій воді у чаші гавані чорна бригантина; на поруччі горіли смолоскипи, в трюмі часом побрязкували ланцюгами поснулі тварини. Кеїк знеможено спав в обіймах дружини.
Сцену цього мирного спокою Терей голосно прокоментував непристойним жартом, але ніхто його не підтримав, не засміявся. Та ніхто й не закликав помовчати, коли він заходився на все горло навчати нещасних уму-розуму. [17] Терей був чоловік запальний і не терпів, коли йому перечили. Люди бачили: він цього дня — а то був день забою — багато годин працював у кривавій піні струмка. В мілкій протічній воді Терей розбивав тваринам голови. Тої миті, коли його довбня з тріском опускалася межи очі спутаній худобині, решта звуків на світі ставали такими нікчемними, що навіть дзюрчання струмка на хвилю, здавалося, змовкало і оберталося в тишу. Наприкінці такого дня, коли Терей, з голови до ніг обляпаний кров'ю, накладав на вантажну машину старанно розібрані туші, а собаки на березі гризлися за рештки тельбухів, різник бував дуже стомлений, знервований та лютий, і всі його уникали. Цього вечора поруч із Тереєм сиділа, захоплена сценою прощання, і Прокна, його дружина — гладка, бліда жінка. Іноді різник на кілька днів зникав із міста, і не було великої таємниці в тому, що тоді він зраджував Прокну з якоюсь повією — вона жила десь у горах, і її голос чув раз тільки один вівчар. Лише Прокна, здавалося, ні про що не здогадувалася. Страждаючи, зле не ремствуючи, вона супроводжувала чоловіка в цьому ненависному їй житті й робила все, що Терей від неї вимагав.
