Останній світ - Рансмайр Крістоф
Ішлося про "Метаморфози". І той учорашній восьмий промовець, отой довгоносий із Сульмони, говорили придворні на зарослій півниками та плакучими вербами стежці серед водограїв, — отой Овідій Назон... та він же, на додачу до всього, ще й давав частенько притулок повіям, атож, повіям у своїй віллі на п'яцца дель Моро, хоч імператор Август у посланнях до імперії безнастанно закликає народ берегти священні узи сім'ї й додержувати добропорядності...
На стадіоні "Сім притулків" Назон уперше й востаннє [40] в житті звернувся до народу, до отого страшного, ладного на все юрбища. Та вже наступного дня після виступу з'ясувалося, що та промова розворушила тільки чутливий, багатоголосий і бездоганно налагоджений державний апарат. Вона розворушила одного секретаря, звичайного референта, який, простуючи довгою анфіладою кімнат і в запалі розмахуючи руками, змальовував комусь картину на острові Егіна з його мерцями; ще вразила промова начальника однієї інстанції, що відразу підготував щоденну свою доповідну й передав її далі. Поетові слова зворушили чийсь голос у телефонній трубці, що говорив про вірші та гімни як про памфлети, та ще кількох кур'єрів — вони приносили пошту, листи, які один дуже заклопотаний генерал у цивільному прочитав нібито тільки через те, що перед вихідним номером стояло ім'я восьмого промовця. І в кабінетах дуже скоро збагнули: якщо тепер, після скандалу з притчею про чуму та мурашок, знищити це ім'я, то власну кар'єру буде, певно, забезпечено...
Але ворушивсь апарат, звісно, досить мляво, байдужно й без отої люті, що прозирала на обличчях у придворних. Зате, на відміну від люті, яку можна стримати й угамувати, апарат ні стримати, ні вгамувати не можна було. Отож у ці дні інформація про поета Публія Овідія Назона, підкріплена відповідними паперами, почала помалу торувати собі річище, вимиваючи з бюрократичних каналів поблажливість та симпатію, і піднялася нарешті, мов загачена вода, аж до краю греблі — до порога імператорської приймальні. Там усі повідомлення, коментарі та припущення завирували, запінились, і через поріг перелилася й вихлюпнула на суходіл така собі легенька хвилька. Це був висновок: "Перетворення" — то писанина ворога Риму; образа імперії; свідчення того, що чоловік заплутався; але це — водночас і доказ того, який підлий і невдячний промовець, котрого запросили на відкриття "Сімох притулків" і тим вшанували як справжнього аристократа.
Август нерухомо сидів на кам'яній лаві край вікна і спостерігав, як в обнесеній палісадом калюжі у внутрішньому дворі купається й викачується, жодним звуком не виказуючи своєї втіхи, носоріг — подарунок від протектора Суматри. Рудуваті волоклюї, пташки, які звичайно бігають туди-сюди по спинах у тварин і живуть із того, що видзьобують із складок на їхній задубілій шкурі всіляких шкідливих комах, тепер із пронизливим криком пурхали під брудним дощем. Імператор не відвів погляду від [41] цієї картини навіть тоді, коли до покою ввійшов вістун і на знак знервованого секретаря почав доповідати.
Чи траплялось імператорові читати Назонові елегії? Елегії? Допотопна тварина за вікном рухалася так спритно, що Август дивився на неї, мов заворожений. Носоріг викидав високо вгору цілі фонтани багнюки, прокреслював рогом у м'якому ґрунті глибокі борозни, півкола та звивисті лінії. Хто має владу й силу, той книжок не читає. Як і про все, що діялось у світі, там, по той бік баговиння, так і про книжки імператор довідувався з коротких, узагальнених донесень підданих. Коли Август міг знати про те, як триває десь далеко каральна експедиція чи будівництво греблі й при цьому не стомлювати собі очей видовищем цілих хмаровищ куряви, ланцюгів та риштовань, то наскільки ж легше було покласти імператорові до ніг зміст усіх бібліотек, йому навіть не довелося б гортати жодної книжки! Але хто міг уходити до Августових покоїв, той і сам мав досить влади й сили, щоб тримати між собою і світом цілу армію донощиків та нашіптувачів; хто стояв близько до наймогутнішого, тому не треба було відчути сіцілійську лавину чи неапольський попільний дощ спершу на власній шкурі, щоб знати про пекло вулкана більше, ніж його жертва. Ні, в імператорському палаці ніхто не читав елегій. Книжки тут були чимось таким самим далеким, як і світ.
Багнюка, якою носоріг обляпував себе двічі-тричі на день, тільки ненадовго захищала його від ґедзів та мух. Коли цей шар підсихав на сонці, тріскався й коржами відпадав зі шкіри, тоді комахи, здавалося, ще з більшою люттю накидалися на оголені місця й іноді доводили нещасного носорога до такого шаленства, що він раптом кидався наосліп куди попало й топтав, шматував усе підряд, аби лиш почухатися об колоди палісаду чи об стовбури дерев край багнища. Звір робив це з такою силою, ніби хотів скинути з себе не тільки мух та іншу нечисть, а й саме своє могутнє тіло. Тож колоди в палісаді й кора на деревах були в багатьох місцях обчухрані, а деревина така гладенька, наче відшліфований камінь.
Та годі вже. Жодного більше слова. Не цього ранку. Не тут, біля вікна. Може, згодом. Іди собі. Щезни.
Нічого не кажучи, самим тільки різким, коротким порухом руки, що здавався не багато енергійнішим, ніж той, яким звичайно відганяють надокучливу муху, Август урвав доповідача й, немовби забувши про все на світі, знов задивився на носорога. Один лиш мимовільний порух Його [42] руки. Руки Самого. Але цього було досить. Двір не ждав завершених фраз чи готових рішень. У судових інстанціях, у кабінетах та в архівних сховищах тепер мав вагу знак, а те, чого в ньому бракувало, щоб ухвалити остаточне рішення, не важко було додумати. Погано служив Римові той, хто різкий порух Його правиці не вмів витлумачити як ознаку великого невдоволення чи навіть більше — гніву.
Як ото образ поета і зміст його творів, що, зазнавши змін і перетворень, проклав собі шлях нагору, так тепер і імператорів жест чи, власне, глибоко вкарбований у пам'ять спогад про мимовільний порух Його правиці почав торувати шлях через донощиків та нашіптувачів назад, униз, не уникаючи тих самих законів, деформацій і перекручень. "Ув'язнення,— сказав один у конференц-залі й потягся рукою до карафки з водою. — У Трініта де Монті. Три роки щонайменше. А може, й чотири". — "Виправний табір,— прошепотів інший. — Кастельвстрано. На Сіцілію, до різьбярів на камені". Але трапилась помилка: той жест означав, певна річ, не що інше, як заборону на один рік писати; позбавлення додаткових пільг; а, може, всього лиш заборону до осені подорожувати. По суті, таке собі застереження.
Як уже не раз бувало з виконанням наказів, тлумачити й запроваджувати в життя волю імператора, який у цьому й інших таких дрібних випадках особливого зацікавлення не виявляв, і тепер було покладено на підданих. Один порух руки... Цей жест передавали далі, і він посувався згори вниз, від інстанції до інстанції дуже й дуже повільно. Апарат розглядав усі тлумачення й пояснення досить ретельно. Поет більш не виступав прилюдно. Двір мовчав.
Назонів білий кінь гуляв собі без сідла та збруї в саду всього лиш як прикраса маєтку на п'яцца дель Моро. Про поетову промову на стадіоні "Сім притулків" усі вже, здавалося, майже забули, Та ось імператорів жест нарешті досяг того рівня внизу, де будь-який вирок не просто ухвалювали, а й виконували, де двері в камерах таки замикалися на замки, а рік ув'язнення означав не просто термін, а відтинок людського життя. Одне слово, десь глибоко внизу, вже зовсім поряд із справжнім життям, кінець кінцем знайшовся один начальник,— було це незадовго до обідньої перерви,— який при двох свідках продиктував байдужому писареві, що жест імператорової руки означав: "Геть! Геть з-перед моїх очей!" Але геть з-перед імператорових очей — це геть на край світу. А край світу був у Томах. [43]
IV
Отже, написи на каменях прочитано. На чистих, ще лискучих від оцту й слимачого слизу поверхнях мерехтіли відблиски ліхтаря. Аж тепер Котта відчув, як холодно і який він стомлений. На поетів сад упав нічний приморозок. На листі дерев і кущів, навіть на віялах папороті виростали колючки, голки й цілі щітки з інею. Піфагор присів навпочіпки перед одним із менгірів без напису і, здавалося, п лишив цей здичавілий куточок цілком на римського гостя. Обличчя в слуги повивали пасма й густі клубки пари з рота. Поки Котта, все ще вичитуючи написи, блукав серед каменів, Піфагор знов почав тихенько, монотонно й невиразно щось бубоніти в темряві, і складалося враження, ніби його слова спадають на довколишній світ, наче паморозь. Потім старий, не перестаючи говорити, байдуже взяв із Коттиної руки ліхтаря й рушив попереду до зеленої стіни край галяви. Під ногами в них хрустіли й порипували опалі й уже примерзлі до землі слимаки. Йти в такий мороз по цих трупах було однаково, що ступати по битому склі. З цього хрускоту й порипування Назонів слуга й римлянин пірнули в густу зелень.
Котта поспішав услід за старим крізь лабіринт стовбурів та гілок і був надто стомлений, щоб іще й затулятися від хльостких кущів. Нарешті він, слухаючи ту невгамовну балаканину,— на скронях у нього від дошкульних ударів віття уже повиступала кров, — піднявся кам'яними сходами в двір, що білів у місячному сяйві. Вітер трохи вщух. Листя на шовковиці бриніло, наче залізне. Поетів будинок тепер являв собою всього лиш тінь на тлі величезної тьмяної гори, на якій ще світили латки снігового покривала двох зимових років. Ця невелика тінь прийняла їх до себе. Та потім уже й Назонів дім почав так затято впиратися чужинцеві, як щойно впиралася гущавина в саду: не встиг [44] Котта переступити вслід за слугою через поріг, як його зачепив за пальто гачок у стіні, потім по коліні вдарило топорище прихиленої до стіни сокири, так що він аж скорчився від болю, а коли Піфагор кинув на тьмавий жар у вогнищі поліняку, межи очі римлянинові сипонув цілий сніп темно-червоних іскор і обсмалив йому брови та чуба. Слуга спостерігав усі ці прикрощі, що одна за одною падали на голову гостя, і не переставав говорити; згодом показав коцюбкою на лігво між двома стелажами книжкових полиць у закіптюженому кутку кімнати, на перем'яту ковдру з кінського волосу, що тхнула сажею і смальцем, та збиту овчину, а тоді підійшов до крутих сходів, які вели на горішній поверх, і надовго зупинився на першому східці, дивлячись угору, немовби хотів іще раз зважити, чи варто збиратися на силі і так високо та важко дертись.
