Завтра - Конрад Джозеф

Надто турбували його й лякали найдрібніші натяки на вбрання, мовби в цьому було щось ганебне й незрозуміле.

Восени дощ періщив об його керею, і промочена парусина робилася цупкою, мов бляха. В негоду він ховався під невеличким накриттям і, тулячись спиною до дверей, сумно дивився на свого заступа, що стирчав серед подвір'я. Землю було так добре скопано, що восени вона перетворювалася на багно. Коли ж вона підмерзала, горю його не було краю. Що скаже Гаррі? І тому, що тепер йому не часто траплялося бачитися з Бессі, приглушене зачиненими вікнами галасування старого Карвела страшенно дратувало його.

"Чому цей божевільний не найме собі служниці?" спитав він одного вечора, коли вона вибігла до нього на часинку.

"Не знаю", стомлено відповіла Бессі, дивлячись вбік своїми сірими, безнадійними очима, під якими в неї завжди лежали темні смужки, бо, здавалось, вона вже не сподівалася, що буде якась зміна або якийсь кінець у її житті.

"Почекайте, моя люба, до весілля,— мовив до неї єдиний її друг, підступаючи ближче до штахету.— Гаррі вам найме служницю".

Його сповнене надіями божевілля, здавалося, так грубо глузувало з її безнадійності, що вона з серця трохи не закричала на нього на весь голос. Але стримала себе й, звертаючись до нього, немовби до здорової людини, мовила, глузуючи сама з себе: "Що ви, капітане, ваш син, може, на мене й глянути не схоче".

Він підвів голову й хрипко зареготав:

"Що таке? Цей хлопчисько! Не побажає глянути на єдину розумну дівчину в усій окрузі? А я навіщо тут, моя люба... моя люба... моя люба?.. Навіщо? Почекайте. Ви тільки почекайте. Завтра побачите. Я швидко..."

"Бессі! Бессі! Бессі! — заревів з хати старий Карвел.— Бессі! Люльку!"

Цей товстий сліпець просто раював з свого ледарства. Він навіть не бажав простягнути руку за потрібними йому речами, що їх Бессі ніколи не забувала покласти біля нього; не бажав і пальцем поворухнути; не підводився з свого стільця', жодного кроку не робив у вітальні, яку знав, наче видющий,— завжди кликав до себе Бессі й вішався усією своєю вагою на її плече; не бажав проковтнути жодного шматочка, якщо вона не прислужувала йому. Він навмисно перебільшував свою безпорадність, щоб якнайдужче поневолити її. З хвилину постояла вона, зціпивши зуби, потім повернулась і пішла в хату. Капітан знову вернувся до свого заступа. Карвелів галас одразу стих, і швидко з вікна вітальні заблимало світло.

Якась людина твердо й не поспішаючи йшла дорогою; пройшла вже мимо, але, угледівши капітана Гегберда, зробила крок чи два назад. Небо на заході ще блимало холодним білим світлом. Прохожий нахилився через хвіртку.

"Певно, ви й є капітан Гегберд?" спитав він.

З д, Конрад ^

Старий озирнувся і витяг з землі заступ, наляканий цим незнайомим голосом:

"Так, це я", нервово відповів він.

Той, усміхаючись йому в лице,, промовив:

"Ви, здається, вмістили оголошення про свого сина?"

"Мій син Гаррі,— забурмотів капітан.— Він завтра повертається додому".

"Дідька лисого! —кинув незнайомий. І глузливо спитав:— Чого це ви запустили собі бороду, як у різдвяного Діда?"

Капітан підступив ближче й сперся на свого заступа.

"Ідіть своєю дорогою", мовив він злісно, але й несміливо, бо дуже боявся глузування.

Незнайомий, навіть не підозріваючи, що хвилину тому йому мало не розчерепив голову заступ, уже серйозніше сказав:

"Я не втручаюсь в чужі справи. Але мені здається, що з вашими відомостями про сина щось не гаразд. Дозволите зайти?"

"Вам... зайти?" з невимовним жахом прошепотів старий.

"Я можу дати вам справжні відомості про вашого сина, останні відомості, якщо ви їх бажаєте почути".

"Ні,— крикнув Гегберд і сердито почав ходити туди й сюди, піднявши заступ на плече.— Прийшло якесь ледащо, якийсь там скалозуб і запевняє, що тут щось не гаразд. Я маю більше відомостей, ніж ви. Я маю всі відомості, які мені потрібні. Я їх одержав багато років тому... Впустити вас? Аякже! А що скаже Гаррі?"

Постать Бессі Карвел з'явилася у вікні вітальні; потім грюкнули двері, і вона вибігла з котеджу. Одягнена була в чорне, і тільки на голову накинуте було щось біле. Ці двоє голосів, що їх вона почула, сидячи в кімнаті, так схвилювали її, що не могла мовити ні слова.

Капітан Гегберд мав такий вигляд, немовби намагався звільнитися з клітки. Ноги його грузли в калюжах, він попадав у ями; нічого не бачачи, налетів на паркан.

"Обережніше!—серйозно мовив перехожий і вхопив капітана за рукав.— Хтось намислив вас обдурити... Ого! А що це за вбрання на вас? Добряча парусина, присягаюсь св. Георгієм! — І голосно зареготав.— Ну й тип же ви!"

Капітан Гегберд звільнив свою руку і, зщулившись, почав одступати.

"Це тимчасово", пробурмотів він сторопіло.

"Що з ним таке?— фамільярно звернувся перехожий до Бессі й почав помалу з'ясовувати: — Я не мав наміру його лякати.— Він знизив голос, немов давно вже був із нею знайомий.— Я випадково зайшов до цирульні, щоб поголитися за два пенси, і там мені розповіли, що це за тип. Старий усе життя був таким".

Наляканий натяком на своє вбрання, капітан Гегберд втік у хату, захопивши з собою й свого заступа, а двоє біля хвіртки аж здригнулись, коли грюкнули двері; потім почули гуркіт засувів, дзенькіт замка й божевільний сміх за дверима.

"Я не хотів його хвилювати,— мовив незнайомий, трохи помовчавши.— Що це з ним? Адже він ще не зовсім божевільний?"

"Він довго тужив за своїм сином, який десь пропав", тихо, немовби прохаючи пробачення за старого, відповіла Бессі.

"Та я ж і є його син".

"Гаррі!" скрикнула вона й замовкла.

"Знаєте моє ім'я? Приятелі з старим, еге ж?"

"Він — наш хазяїн", плутаючись, мовила Бессі і вхопилася за паркан.

"Отже, виходить, ці дві кролячих клітки — його? — з презирством кинув молодий Гегберд.— Якраз те, що йому треба. Чи не можете ви, часом, сказати, хто це має приїхати до нього завтра? Ви, певно, знаєте. Запевняю вас, що старого хтось хоче обдурити,— це шахрайство!"

Вона "є відповідала, почуваючи себе зовсім безсилою дати пояснення, в якому, здавалося, і вона й божевілля сплелися докупи.

"О, мені дуже шкода!" прошепотіла вона.

"Що таке?— спитав він.— Не бійтесь мене збентежити. Боятись доведеться старигану якраз тоді, коли він найменше цього ждатиме. Та мені й байдуже, хоч все-таки цікаво буде ще раз глянути на його пику взавтра. Я не ганяюсь за його грошима, але право — є право. Побачите, як я упораюсь завтра з тим шахраєм, хто б він не був!.."

Він підступив ближче й стояв перед нею по той бік штахету. Потім глянув на її руки. Йому здалося, що вона тремтить, і він подумав, що, може, й вона бере участь у

З* 51

цьому шахрайстві. Може, він приїхав якраз вчасно, щоб їм перешкодити. Ця думка трохи його розважила. Але він завжди поблажливо ставився до всяких жіночих витівок. А вона таки й справді тремтіла: шаль зсунулась з її плечей. "Сердечна!" подумав він, а вголос промовив: "Не турбуйтесь про того хлопця; він, певно, передумає до завтра. А що мені робити? Не можу ж я отут стовбичити до ранку!"

Вона вигукнула: "Це він вас, вас чекає! Це в и повинні приїхати завтра!"

Він тупо глянув на неї. "О! Це — я!" В обох, здавалося, перетяло дух. Очевидячки він міркував над тим, що почув; потім без роздратування, але з помітним замішанням, промовив: "Не розумію. Я йому нічого не писав. Це мій приятель побачив ранком оголошення в газеті й сказав мені..."

Він нахиливсь до неї, а вона щось швидко зашепотіла. Нарешті він спитав: "А чому ж сьогодні не можна?"

"Ви мене не зрозуміли!" нетерпляче скрикнула вона.

Яскрава смужка світла згасла на заході. Знову він нахилився, щоб краще чути; і темна ніч заховала постаті — жінки, що пошепки розповідала, й мужчини, що уважно слухав; тільки обличчя їх, ласкаво й таємничо зближені, маячили в темряві.

Він випростався: крислата тінь капелюха стирчала у нього над головою. "Правда ж, дурне становище?— скаржився він.— Завтра? Ну, ну! Ніколи ще не доводилося такого чути. Виходить, що завжди буде це "завтра", а "сьогодні" ніколи не буде; так я розумію?"

Вона мовчала, мов скам'яніла.

"І ви підтримували цю химерну вигадку?" питав він.

"Я йому ніколи не перечила".

"Чому?"

"А навіщо було це робити?— оборонялася вона.— Це зробило б його Ще більш нещасним. Він збожеволів би".

"Збожеволів би!" прошепотів він і почув її нервовий сміх.

"Кому б це могло пошкодити? Невже й мені треба було сваритись з нещасним стариком? Легше було самій наполовину вірити в це".

"Так, так! — міркував він.— Певно, старий якось обплутав вас своїми нісенітницями. У вас добре серце".

Руки в неї нервово задрижали. "І це могло бути правдою. Це була правда. Це сталося. Ось воно. Ось воно "завтра", що ми його сподівалися".

Вона передихнула, а він добродушно сказав:

"Так, а двері замкнені. Я б не звернув уваги, якби... І ви гадаєте, що його можна примусити мене впізнати... Ви могли б це зробити? Через тиждень, кажете? Гм... може й так. Тільки невже ви думаєте, що я витримаю тиждень у цій норі? Ні, ні! Мені давай важку роботу або гамір, метушню, широкий простір, якого тут у всій Англії не знайдеш. Правда, одного разу я вже був тут і прожив більше тижня. Старий містив тоді оголошення в часописах. От, один мій приятель і намислив скористатися з цього, щоб видурити пару соверенів, й послав йому листа про мене. Проте з цього жарту нічого не вийшло. Довелося нам брати ноги на плечі. А зараз цей приятель чекає на мене в Лондоні, а крім того..."

Бессі Карвел швидко дихала.

"Чи не постукати мені у двері?" спитав він.

"Спробуйте", відповіла вона.

Рипнула хвіртка до котеджу Гегберда, і тінь його сина слизнула крізь неї, зупинилась і знов зайшлася довгим сміхом, дуже схожим на батьківський, тільки лагідним і м'яким,— сміхом, що забринів у жіночому серці, задзвенів в її ухах.

"А він часом не бешкетує? Мені б не хотілося з ним стятися. Хлопці завжди говорять, що я й сам не знаю своєї сили".

"На мій погляд, він — найплохіша людина в світі", перебила вона.

"Ви не сказали б цього, якби побачили, як він мчав за мною сходами з ремінним поясом в руці,— заперечив він.— Я шістнадцять років це пам'ятаю".

її немовби обпалило, коли вона знову почула його стриманий лагідний сміх. А коли пролунав стук дверного молотка, серце її завмерло.

"Гей, тату! Впустіть мене.