Справедливість - Фолкнер Вільям

Батько відказав, що він зовсім не те мав на думці, і що він забирає свого півня. Тоді люди заявили: якщо батько не виставляє півня, то мусить визнати поразку. Батько знову почав думати. А люди знову стали чекати.

— Та нехай уже,— нарешті погодився батько.— Але це нечесно.

Півні почали битися. Батьків півень упав, і батько швидко підхопив його. Герман Кіш розповідав, що батько наче тільки й чекав, коли півень упаде, щоб ураз підхопити його.

— Стривайте-но,— сказав він і обвів поглядом людей навколо.— Півні билися, правда? — Люди підтвердили, що правда.— Отже, я таки виставляв свого півня.

Сказавши це, батько почав вибиратися з натовпу.

— То ти не хочеш битися? — запитав чорний.

— Я думаю, що це нічого не вирішує,— відказав батько.— А ти як думаєш?

Чорний подивився на батька, а тоді одвів погляд. Герман Кіш розповідав, як люди дивилися на того чорного, а він сидів навпочіпки, втупившись у землю між коліньми. Потім він узяв у жменю грудку землі, і та земля стала просипатись йому між пальцями.

—— То ти думаєш, це щось вирішить? — спитав батько.

— Ні,— відповів чорний.

Людям, казав Герман Кіш, не дуже було його чути. Але батько його розчув.

— І я так думаю,— сказав батько.— Навіщо тобі через якогось там півня ризикувати дружиною.

Герман Кіш розповідав, як чорний підвів погляд, а суха земля просипалася йому між пальців. Очі його в темряві червоно зблиснули, як у лиса.

— То ти випустиш півня битися? — запитав чорний.

— А ти згоден, що це нічого не вирішує? — і собі запитав батько.

— Так,— відповів чорний.

Тоді батько знову випустив півня на арену. Герман Кіш казав, що не встиг батьків півень і повестися дивно, як уже впав мертвий. Другий півень виліз на нього і тільки хотів переможно заспівати, як раптом чорний відкинув свого півня вбік, а сам скочив на того мертвого півня і давай гацати по ньому, поки він зовсім і на півня став несхожий,— це так Герман Кіш розповідав.

А потім настала осінь, і пароплав кінець кінцем прийшов у селище, зупинився біля будинку й знову сконав. Герман Кіш розповідав, що два місяці тягли пароплав по колодах, коли вже було видно селище, а тепер нарешті пароплав був біля будинку, і будинок став досить просторий, щоб задовольнити Дума. Дум улаштував бенкет. Він тривав цілий тиждень. Коли бенкет скінчився, чорний прийшов до Дума втретє. Очі в нього знову були червоні, як у лиса, і дихав він так, що чутно було на весь будинок.

— Ходімо до моєї хижки,—сказав він Думові.— Я хочу тобі щось показати.

— Так я і думав, що вже пора,— відповів Дум. Він розглянувся навколо, але Герман Кіш пояснив йому, що батько саме кудись вийшов.—• Передай Раковому Бродові, щоб і він прийшов,— звелів Дум.

Коли вони підійшли до хижки того чорного, Дум, послав двох із племені по батька. Потім усі ввійшли всередину. Те, що чорний хотів показати Думові, було новонароджене немовля.

— Дивись,— сказав чорний.— Ти — Чоловік, ватаг. Ти мусиш стояти на сторожі справедливості.

— Щось негаразд із цим немовлям? — запитав Дум.

— Подивись, яка в нього шкіра! — сказав чорний.

Він почав розглядатися по хижці. Герман Кіш розповідав, що його очі зробилися червоні, тоді брунатні, тоді знову червоні, як у лиса. І всі чули, як він дихав.

— Чи знайду я справедливість? — озвався чорний.— Адже ти — Чоловік, ватаг.

— Ти мав би пишатися таким гарним жовтим немовлям,— сказав Дум і подивився на новонародженого.— Та й навряд чи від справедливості шкіра його потемнішає.— Він і собі розглянувся по хижці.— Піді-йди-но ближче, Раків Броде,— звелів Дум.— Це людина, а не змія, вона тебе не вжалить.

Але батько, казав Герман Кіш, не підійшов ближче. А очі того чорного за кожним подихом мінилися: то ставали червоні, то брунатні, то знову червоні.

— Еге ж,— зітхнув Дум,— негаразд воно вийшло. Кожен має право на свою грядку, щоб її не толочили дикі кабани. Але спершу треба дати ім'я цьому малому чоловікові.

І Дум став думати. Очі того чорного, казав Герман Кіш, трохи заспокоїлись, і віддих теж.

— Ми назвемо його Син Двох Батьків,— нарешті промовив Дум.

Сем Фазерс знову запалив люльку. Робив він це без поспіху, підвівшись і діставши великим та вказівним пальцями вуглинку з горна. Тоді ступив назад і сів на своє місце. Смеркало. Кедді й Джейсон повернулися зі струмка, і я бачив, як біля брички дідусь розмовляє з містером Стоксом. Раптом, ніби відчувши мій погляд, дідусь обернувся й покликав мене.

— А що ж потім робив твій батько? — запитав я.

— Вони удвох з Кошем поставили паркан,—повів далі Сем Фазерс.— Герман Кіш розповідав, як Дум наказав їм вкопати в землю два стовпи, а зверху, від стовпа до стовпа, покласти жердину. Там стояв і той чорний. Дум ще нічого не сказав про паркан ні батькові, ні чорному. Герман Кіш розповідав, що це було точнісінько як і тоді, коли він з батьком та Думом ще хлопчаками спали на одному сіннику, а Дум будив їх серед ночі й тяг з собою на лови, або ж піднімав, щоб вони билися з ним навкулачки, так собі, жартома, поки врешті Кіш і батько не стали ховатися від нього.

Отож вони приладнали ту жердину між двома стовпами, і Дум сказав чорному:

— Оце тобі паркан. Перелізеш через нього? Чорний поклав руку на жердину й перемахнув через неї, наче птах.

Тоді Дум сказав батькові:

— А тепер ти перелізь.

— Він зависокий, щоб перелазити через нього,— відповів батько.

— Перелізь, і я дам тобі цю жінку,—сказав Дум. Герман Кіш розповідав, що батько якусь хвилину

дивився на паркан.

— Я краще пролізу під низом,—попрохав він.

— Ні,— не погодився Дум.

Герман Кіш казав, що батько вже навіть почав присідати до землі.

— Це не тому, що я тобі не довіряю,— промовив батько.

— Отож і поставимо такий заввишки паркан,— сказав Дум.

— Що за паркан? — здивувався Кіш.

— А щоб відгородити хижку цього чорного,— пояснив Дум.

— Не можу я ставити такий паркан, через який не перелізу,— спробував відмагатися батько.

— Герман тобі допоможе,— додав Дум.

Герман Кіш розповідав, що це було точнісінько як і тоді, коли Дум будив їх серед ночі й тяг з собою на лови. Собаки, казав він, знайшли його й батька тільки десь опівдні наступного дня, і вже надвечір вони почали ставити паркан. Він розповідав мені, як вони мусили у видолинку зрубувати деревця й на собі волокти їх, бо Дум не дозволив узяти воза. Тож іноді одного стовпа вони перетягували три-чотири дні.

— Дарма,— казав Дум.—Часу у вас вдосталь. А якщо Раків Брід притомиться, то вночі краще спатиме.

Герман Кіш розповідав, що ставили вони той паркан цілу зиму й ціле літо — торговець віскі за цей час встиг і приїхати, і від'їхати. Нарешті паркан таки скінчили. Він розповідав, що того дня, коли вони поставили останнього стовпа, з хижки вийшов чорний, поклав руку на стовп (то був частокіл, усі стовбурці стійма вкопані в землю) і перемахнув на другий бік, наче птах.

— Добрий паркан,—сказав чорний.—Стривайте,— додав він раптом.— Я хочу вам щось показати.

Він перескочив через паркан назад, увійшов у хижку й потім вийшов ввід ти. На руках у нього, казав Герман Кіш, було немовля — він підніс його вгору, щоб їм було видно по той бік паркану.

— Ну, то якої масті в нього шкіра, не скажете? — запитав він.

Дідусь знову покликав мене, і цього разу я підвівся. Сонце вже сховалося за персиковим садком. Мені було тоді лише дванадцять років, і, як на мене, ця розповідь ще ні до чого не дійшла, вона не мала завершення. Проте я послухався дідуся — не тому, що надокучило слухати Сема, а з чисто дитячої безпосередності, як-от коли дитина на час відстунається від чогось не зовсім їй зрозумілого. До того ж ми всі звикли слухатися дідуся не з остраху, що він розсердиться і дасть прочуханки, ні, — ми просто вірили, що він вершить чудові справи, що все його діяльне життя — це суцільний ланцюг чудових, а то й величних звершень.

Всі були вже в бричці й чекали на мене. Я сів теж, і коні відразу рушили, щоб чимскоріше добутися до стайні. Кедді впіймала одну рибинку завбільшки як палець, але сама вимокла до пояса. Коні бігли вже шпарко. Коли ми проїздили повз кухню містера Сток-са, звідти війнуло запахом смаженої шинки. Запах той чувся до самих воріт. Ми звернули на дорогу додому, і запаху шинки не стало. Сонце вже майже зайшло.

— Про що ти розмовляв із Семом? — спитав дідусь. Ми їхали в дивному, ледь зловісно застиглому

присмерку, а мені все ввижалося, як Сем Фазерс сидить там на своєму пеньку, якийсь зосереджений, нерухомий і цільний, подібний до заспиртованого музейного експоната. Отож-бо й є. Мені тоді тільки минуло дванадцять років, і я мав ще досить часу, щоб перерости й перейти через цю зловісність присмерку. Я знав, що коли та пора надійде, я все зрозумію. Але Сема Фазерса тоді вже не буде.

— Та так, дідусю,—відповів я.—Просто ми погомоніли собі.