Справедливість - Фолкнер Вільям

Герман Кіш розповідав, що коли вони виходили, Не Завжди Сплюх запалив паличку і з головою загорнувся в укривало.

То було першого ж вечора, коли повернувся Дум. Другого дня, розповідав Герман Кіш, Чоловік почав якось дивно поводитись, коли надійшла пора їсти, і помер ще до того, як прибув знахар і запалив свої палички. Коли Носій Верби пішов по Чоловікового сина, щоб він став Чоловіком, виявилося, що й той повівся якось дивно і теж номер.

— Тепер Не Завжди Сплюх повинен бути Чоловіком,— сказав батько.

Тоді Носій Верби пішов по Не Завжди Сплюха, щоб він став Чоловіком. Але невдовзі Носій і повернувся.

— Не Завжди Снлюх не хоче бути Чоловіком,— пояснив Носій Верби.—Він сидить у себе в хижці і з головою загорнувся в укривало.

— Тоді Ікемотубе повинен бути Чоловіком,—сказав батько.

Отак Дум і став Чоловіком. Але, розповідав Герман Кіш, батьковому духові не полеппало. Кіш, однак, порадив батькові поки що не докучати Думові.

— Я ж і досі ходжу пішки,—зауважив він.

— Та хіба твій клопіт рівня моєму! — заперечив батько.

Батько таки пішов до Дума, ще коли Чоловік і син його тільки мали зійти в землю і поминки та кінні перегони ще не скінчилися.

— Яку це тобі жінку? — перепитав Дум.

— Ти ж обіцяв, коли станеш Чоловіком,—пояснив батько.

Дум тоді подивився на батька, але батько, казав Герман Кіш, не дивився на Дума.

— Здається, ти не довіряєш мені,— промовив Дум. Батько, казав Герман Кіш, не дивився на Дума.— Здається, ти ще й досі гадаєш, ніби те щеня було хворе,— додав Дум.— Подумай над цим.

Герман Кіш казав, що батько почав думати.

— То як ти тепер думаєш? — спитав Дум.

Але батько, казав Герман Кіш, усе не дивився на Дума.

— Я думаю, щеня було здорове,— відповів батько.

III

Нарешті поминки та кінні перегони скінчилися, Чоловік із сином зійшли в землю, і тоді Дум сказав:

— Завтра підемо по той пароплав.

Герман Кіш розповідав, що, ставши Чоловіком, Дум раз у раз заводив мову про пароплав та про те, що будинок ватага не досить просторий. І ось одного вечора Дум сказав:

— Завтра підемо по той пароплав, що сконав на річці.

А стояв той пароплав за дванадцять миль і навіть плавати но воді вже не міг. Отож другого ранку в селищі не лишилося жодної живої душі, крім Дума та чорних. Герман Кіш розповідав, що Думові цілий день довелося розшукувати своїх одноплемінців. Дум пустив собак і познаходив декого аж у видовбаних колодах понад струмком. Тієї ночі він примусив усіх чоловіків спати в будинку. В тому ж таки будинку він тримав і собак.

Герман Кіш розповідав, що він чув, як поночі Дум розмовляв з моїм батьком.

— Здається, ти не довіряєш мені,—сказав Дум.

— Я довіряю тобі, — відповів батько.

— Оце ж я тобі й радив би,—сказав Дум.

— Я хотів би, щоб ти порадив це моєму духові,— відповів батько.

Уранці всі подалися до пароплава — жінки й чорні пішки, чоловіки у фургонах, а Дум за ними з собаками.

Пароплав лежав на мілині, перехилений набік. Коли до нього підійшли ближче, то побачили на борту трьох білих.

— Тепер можемо й вертатися додому,— сказав батько.

Але Дум завів з білими розмову.

— Це ваш пароплав? — запитав він.

— Та вже ж не твій,— відповіли ті.

Однак, хоч білі й мали рушниці, казав Герман Кіш, не ехоже було, щоб вони могли бути власниками пароплава.

— Повбиваймо їх,— звернувся він до Дума.

Але Дум, казав він, усе розмовляв з білими на пароплаві.

— Що ви за нього хочете? — запитав Дум.

— А що ти за нього даси? — і собі запитали білі.

— Він мертвий,— сказав Дум.— І мало чого вартий. —* Даси десятьох чорних? — запитали білі.

— Гаразд,— погодився Дум і звелів: — Ті чорні, що приїхали зі мною з Великої Річки, виступіть наперед! — Вони виступили наперед, п'ятеро чоловіків і одна жінка.—Ще четверо чорних нехай виступлять наперед.— Виступило ще четверо.— Віднині будете їсти хліб ось цих білих людей,— сказав Дум.— Може, він вам припаде до смаку.

Білі відійшли собі з тими десятьма чорними.

— А тепер,—сказав Дум,—підіймімо цей пароплав, щоб він рушив.

Герман Кіш розповідав, що він і батько не ввійшли в річку разом з іншими, бо батько покликав його вбік перебалакати. Тож вони відійшли вбік. Почав батько, але Кіш сказав йому, що це непевна річ убивати білих, на що батько відказав, що можна напхати білих каміняччям і повкидати так у річку, тож ніхто й сліду не знайде. Тоді, казав Герман Кіш, вони наздогнали тих трьох білих і десятьох чорних, а потім повернули до пароплава. Коли вони вже підходили близько, батько сказав чорним чоловікам:

— Ідіть до Чоловіка, допоможете підняти пароплав, щоб він рушив. А я заберу цю жінку додому.

— Ця жінка моя дружина,— заперечив один з чорних.— Я хочу, щоб вона була зі мною.

— Ти хочеш, щоб і тебе нагодували каміняччям та кинули в річку? — запитав у нього батько.

— А може, це ти хочеш, щоб тебе кинули в річку? — і собі запитав той чорний.— Вас тільки двоє, а нас дев'ятеро.

Тоді, розповідав Герман Кіш, батько подумав, а потім сказав:

— Ходімо до пароплава та допоможімо Чоловікові. Пішли до пароплава. Дум, казав Герман Кіш, не

помічав тих десятьох чорних, поки не настала пора вертатися до селища. Тоді Дум спершу глянув па чорних, а потім на батька.

— Здається, білі не схотіли цих чорних,— сказав

Дум.

— Здається, що так,— відповів батько.

— І білі пішли собі, чи що? — сказав Дум.

— Здається, що так,— відповів батько.

Герман Кіш розповідав, що Дум примусив усіх чоловіків спати в будинку, де були й собаки, і що кожного ранку їх відвозили фургонами до пароплава. Всім місця на фургонах не вистачало, тож з наступного дня жінки лишалися вдома. Але тільки через три дні Дум помітив, що батько теж лишається вдома. Герман Кіш гадав, що це чоловік тієї жінки міг сказати Думові.

— Раків Брід увередив собі спину, коли підіймали пароплав,—пояснив тоді Кіш Думові.—Він сказав, що лишиться в селищі та попарить у Гарячому джерелі ноги, щоб неміч зі спини відійшла назад у землю.

— Добре придумано,—сказав на те Дум.—Він уже три дні парить ноги, правда? Тоді неміч досі, певно, спустилася йому в п'яти.

Увечері, коли повернулися в селище, Дум покликав батька. Він спитав у нього, як там його неміч. Батько відповів, що відходить, але дуже повільно.

— Треба більше сидіти в джерелі,— сказав Дум.

— Я теж так думаю,— відповів батько.

— А може, ти й уночі посидиш у джерелі? — сказав Дум.

— Нічне повітря мені шкодить,—відповів батько.

— То розпали багаття,—порадив Дум.—Я пошлю з тобою одного чорного, щоб пильнував вогню.

— А якого чорного? — запитав батько.

— Чоловіка тієї жінки, що я виграв на пароплаві,— відповів Дум.

— Здається, моїй спині вже легшає,— промовив тоді батько.

— Все одно, підлікуйся ще,— сказав Дум.

— Моїй спині справді легшає,— уперто відмагався батько.

— А ти все ж таки підлікуйся, не завадить,— наполягав Дум.

Перед смерком Дум послав чотирьох чоловіків, щоб одвели батька і того чорного до джерела. Всі четверо, казав Герман Кіш, швидко й повернулися. Та коли вони ввійшли в будинок, з ними був і батько.

— Моя неміч рантом піддалася,— заговорив батько.— Сьогодні від полудня вона вже дійшла мені до стіп.

— Гадаєш, до ранку неміч і зовсім вийде? — спитав

Дум.

— Здається, що вийде,— відповів батько.

— А може, для певності ти б таки посидів ніч у джерелі? — сказав Дум.

— Ні, вона й справді до ранку вийде,—відповів батько.

IV

Перед самим літом, казав Герман Кіш, пароплав підняли з мілини. П'ять місяців пішло на те, щоб витягти його з річки, бо ж довелося вирубувати дерева у нього на дорозі. Але потім діло пожвавішало, коли під пароплав підкотили колоди. Герман Кіш розповідав, як батько докладав там своїх рук. У нього було власне місце при линві біля самого пароплава, де нікому іншому не дозволялося ставати. То було якраз під передньою палубою пароплава, де на стільці сидів Дум і де один хлопчина галузкою заслоняв його від сонця, а другий теж галузкою відганяв комарів. На пароплаві сиділи й собаки.

Улітку, розповідав Герман Кіш, коли пароплав ще волокли, чоловік тієї жінки прийшов до Дума.

— Я зробив для тебе, що міг,—відповів йому Дум.— Чому ти не підеш до Ракового Брода та сам не залагодиш усього?

Чорний тоді сказав, що він так і думав зробити. Але батько, мовляв, хоче залагодити справу півнячим боєм, щоб батько й той чорний виставили по півню, і жінка дістанеться переможцеві, а якщо хто не виставить півня,— то, значить, він програв. Чорний ніби відповів батькові, що в нього нема півня. На це батько сказав, що коли так, то він, чорний, програв, бо він же не виставив півня. І жінка тепер належить батькові.

— То що ж мені робити? — запитав чорний.

Дум став думати. А потім, казав Герман Кіш, Дум покликав його та спитав, який у батька найкращий півень. Кіш пояснив, що в батька тільки один півень і є.

— Отой чорний? — спитав Дум. Кіш відповів, що так.

— Умгу,— сказав тоді Дум.

Герман Кіш розповідав, як сидів Дум на стільці на палубі пароплава під час тієї розмови і дивився вниз па своє плем'я і на чорних, що линвами тягли пароплав.

— Скажи Раковому Бродові, що в тебе є півень,— звелів Дум чорному.— Просто скажи йому, що виставиш півня. Бій улаштуємо завтра вранці. А пароплаву ми дозволимо посидіти й відпочити.

Чорний пішов. Тоді, розповідав Герман Кіш, Дум подивився па нього, але він сам не дивився на Дума. Бо він же знав, що на все селище є лише один півень, дужчий за батькового, і той півень належить Думові.

— Я думаю, те щеня не було хворе,— сказав Дум.— А як ти думаєш?

Герман Кіш не дивився па Дума.

— Я теж так думаю,— відповів він.

— Оце ж я тобі й радив би,— сказав Дум. Наступного дня, розповідав Герман Кіш, пароплав

сидів і відпочивав. Чи не все плем'я і чорні теж зібралися довкола арени, що містилася в стайні. Батьків півень був уже там. Тоді й чорний пустив туди свого півня. Батько подивився на того півня та й сказав:

— Цей півень належить Ікемотубе.

— Справді,— відповіли йому на те.— Але Ікемотубе при свідках дав цього півня чорному.

Тоді батько підхопив свого півня.

— Це негаразд,— сказав батько.— Не годиться, щоб через якогось там нівня він ризикував дружиною.

— То ти відмовляєшся від бою? — спитав чорний.

— Дай-но я подумаю,— сказав батько і почав думати.

Люди стали чекати. Чорний нагадав батькові його слова, що хто не виставить нівня, той, значить, програв.