Віслюк із Конімари - Фарджон Елінор

Вона розповіла йому, як Денні всією душею прив'язався до віслюка з Конімари, до цього ніколи не баченого ним віслюка, білого, як сніг, з рубіновими очима, золотими копитами і трояндою на хвості.

– А віслюка цього, природньо, немає і ніколи не було, – захлинаючись від сліз, промовила міс Дейлі, – і тепер хлопчик кричить, що Фінніган помер, і не хоче слухати ніяких заперечень. Якби в мене був білий віслюк, схожий на Фіннігана, я б негайно ж подарувала його Денні!

Рука міс Дейлі відчула ніжний потиск.

– Це, звичайно, дуже зворушливо, що ти співчуваєш бідоласі Денні, Френку, – зітхнувши, продовжувала вчителька, – але хлопчика може втішити лише сам віслюк, живий та неушкоджений.

– Так в чому ж справа? – запитав Френк, у якого в думках було одне: як би зупинити потік сліз із прекрасних волошкових очей міс Дейлі.

Сльози і справді зупинилися, після чого волошкові очі з подивом подивилися у карі.

– Що ти маєш на увазі? – запитала міс Дейлі.

– Ти зрозумієш це завтра, – відповів Френк, – якщо опівдні прийдеш до Майка на вигул для худоби. І ще, Кітті…

– Так?

– Молися Богові, щоб світило сонце.

Міс Дейлі, ймовірно, провела за молитвою всю ніч, тому що день назавтра видався таким сонячним, які бувають лише кілька разів на рік.

На вигул до збиральника торфу вона зібралася значно раніше полудня, однак Френк вже чекав її там. Так само, як і Педді. Але ні! Хіба це Педді? Майк, мабуть, завів собі нового віслюка, який сяяв білизною, наче снігова вершина залитої сонцем гори. Поки міс Дейлі підходила ближче, Френк скінчив прикріплювати до хвоста цього білосніжного дива величезну махрову троянду. Троянда була червона, а він прив'язував її стрічкою кольору очей міс Дейлі.

– Дозвольте вам представити… Фіннігана О'Фленегана, – урочисто оголосив Френк. – Обережно, Кітті, я не впевнений, що він вже висох. Ну, як він тобі подобається?

– Він незрівнянний! – захоплено прошепотіла міс Дейлі. – Де ж твій апарат? – Вона без підказки здогадалася, що задумав Френк. – Зніми Фіннігана на тлі цього чорного сараю, тут він буде схожий на ангела.

– Хоч би він хвилинку постояв спокійно, – сказав Френк. – Він вже два рази намагався брикнути мене і один раз перекинув відро з білилами.

– Мене він не стане лягати, – сказала міс Дейлі. – Ми з ним старі друзі, правда, Педді?

– От і чудово! Тоді тобі треба встати поруч із ним, і він буде гарним хлопчиком…

– Та ну тебе! Я зовсім не хочу фотографуватися.

– Навіть щоб зробити приємне бідоласі Денні?

– Він же не про мене журиться.

– Не про тебе,– відповів Френк. – Але, якщо ти будеш стояти на фотографії поруч із Фінніганом, Денні остаточно переконається, що його віслюк живий та неушкоджений.

Міс Дейлі ще коливалася, і тоді Френка осяяло:

– Давай зробимо ось так! – закричав він. – Візьми в руку його хвіст і понюхай троянду.

Міс Дейлі поступилася. Усміхаючись, вона витонченим рухом взяла Фінніганів хвіст і понюхала яскраво-червоні троянду. Клацнув затвор.

– Чудово! – вигукнув Френк. – Тепер ще раз, про всяк випадок. Камера знову клацнула. – Ми попросимо збільшити кращий з двох кадрів і пошлемо відбиток авіапоштою.

– Який ти молодець! Так би тебе і розцілувала за це! – вигукнула Кітті Дейлі.

– То в чому ж справа? – відгукнувся Френк.

Що стосується фотографій віслюка з Конімари з трояндою на хвості, він замовив їх не одну, а цілих дві.

До початку осінніх занять у Ларчгроувській змішаній школі Денні О'Тул ще не одужав. Але місяця через півтора-два він достатньо оклигав, щоб приступити до навчання.

Усі в школі знали завчасно, коли він з'явиться там уперше, а міс Дейлі, яка відвідувала Денні вдома, знала, що він принесе із собою. Вона навмисне трималася на задньому плані, коли він показав хлопцям плаский пакет в обгортковому папері, дбайливо принесений ним під пахвою.

– Це що? – негайно відреагував Альберт Бріггс.

– Мій віслюк, Фінніган О'Фленеган.

Хлопці обступили Денні, витягуючи шиї від цікавості, а він зняв обгортку, відкрив великий твердий конверт і витяг фотографію осла – білого, як грушевий цвіт, як сніг… або як білила. Хлопці пороззявляли роти від подиву.

Ангелоподібний віслюк, виділяючись на тлі чорного сараю, постав перед ними у всій своїй красі й очевидності. Очі його, як і личить Фіннигану О'Фленегану, горіли червоним, а копита виблискували золотом фосфоресцюючої фарби. Ну, а якщо у когось і залишалися сумніви, їх миттєво розсіювала вчителька власною персоною: ось вона, міс Дейлі, стоїть позаду Фіннігана і нюхає троянду в нього на хвості та усміхається на весь рот, сяє, наче ясне сонечко, що залило своїм світлом увесь вигул.

– Оля-ля! – в один голос промовили як довірливі, так і недовірливі.

– Та тут і міс Дейлі! – вигукнула Мейзі Боннінгтон. – Міс, міс, покликала вона вчительку, – тут на фотографії ви!

– Звичайно, я.

– А поруч… невже це справді Фінніган?

– А хто ж іще? Фінніган О'Фленеган єдиний і неповторний.

І міс Дейлі почала розповідати їм про нього всякі байки, які і не снилися містерові О'Тулу. Однак її розповіді звучали значно переконливіше, ніж його: адже його історіям було вже за півстоліття, а вона розповідала про віслюка, якого бачила на власні очі не далі, як кілька місяців тому.

Один тільки Альберт Бріггс, стоячи в натовпі зворушених слухачів, думав свою нелегку думу. Коли міс Дейлі на мить замовкла, щоб перевести дух, він звернувся до неї.

– Міс.

– Що, Берте?

– Денні говорив, що його віслюк у Конімарі.

– Так воно і є! – увернув Денні.

– Але ви, міс… ви ж збиралися їхати до Беллінахінчу.

– Ах ти, дурнику! – розсміялася міс Дейлі. – Беллінахінч просто друга назва тієї ж Конімари.

– А що, Конімара дійсно існує, міс? – уточнила Мейзі.

– Звичайно, існує! Адже я сама народилася там.

І Альберту Бріггсу стало ясно, що він поставив на карту все – і програв. Учні Ларчгроувської змішаної початкової школи теж зрозуміли це. Вловивши, куди дме вітер, мінливий поет завів:

Берт глюк!

Берт віслюк!

І вся школа почала виспівувати новий віршик.

Однак цим тріумф Денні ще не був вичерпаний. Хтось із учнів зауважив, що після повернення з Північної Ірландії у міс Дейлі з'явився на лівій руці перстень, якого там раніше не було.

А одного чудового дня школу сколихнула звістка про те, що міс Дейлі розшукує морський офіцер, лейтенант морської піхоти. Через деякий час він спустився з учительської, де спілкувався з дорослими, і захотів поспілкуватися з дітьми.

Він погукав усіх, хто тільки вмістився навколо і хто не соромився тягнути його за рукав та повиснути на ньому. А чого він наговорив про Фіннігана О'Фленегана!.. Його історії переплюнули все, що повідали їм містер О'Тул та міс Дейлі разом узяті.

Виявляється, морські піхотинці не тільки мотали на вус чужі розповіді, але і самі вміли наплести з три мішка гречаної вовни. Правда, морський офіцер повідомив їм сумну новину: після зимових канікул міс Дейлі, ймовірно, більше не буде викладати у них в школі.

– Тепер вона буде вчити одного тільки мене. Уявляєте, що це таке – бути єдиним учнем у класі? – зітхнув він. – Адже я весь час буду на виду у неї.

Діти розсміялися.

– Не бійтеся, сер, міс Дейлі добра, вона майже ніколи не сердиться, підбадьорила його Мейзі Боннінгтон.

– Ну дякую, ти мене втішила, – сказав лейтенант і тут же повідомив їм іншу новину, значно приємнішу. Він обіцяв у якості різдвяного подарунка зводити всю чесну компанію на дитячу виставу до театру "Коронейшн".

Лейтенант дотримав свого слова, і вистава "Чарівна лампа Аладдіна", яку вони відвідали з міс Дейлі в одну з субот січня, перевершила найсміливіші очікування. Однак ніякі скарби з печери Аладдіна не змогли затьмарити для Альберта Бріггса блиску уніформи, в яку був одягнений невисокий на зріст поважний пан, що допомагав хлопцям відшукати в залі їхні місця; той самий пан, що змовницьки підморгнув Денні у відповідь на мимохідь кинуте їм "Привіт, тату!". Цей пан був батьком Денні О'Тула, і костюм у нього і справді був розшитий золотом.