Віслюк із Конімари - Фарджон Елінор
Його звуть Фінніган…
Тут їхні шляхи розійшлися, однак ще до першої перерви, по школі поширилася звістка про те, що у Денні О'Тула є в Конімарі віслюк. В усякому разі, за його словами. Втім, якщо ніякої Конімари не існує, то як же там може бути віслюк? Цей аргумент був пред'явлений Денні у шкільному дворі. Денні спробував відбитися непрямими доказами.
– У нього синє сідло.
– Оля-ля! – сказали довірливі.
– І червоні поводи. І срібні зірки.
– Улю-лю! – сказали недовірливі.
– Він увесь білий.
– Білих віслюків не буває, – вставив Альберт Бріггс.
– А от і буває. У нього рубінові очі. І звуть його Фінніган О'Фленеган.
– Фінніган О'Фленеган! – покотився зі сміху Альберт. – Розкажи це морській піхоті.
Перемогу, з переважною кількістю, здобули недовірливі. Школярі почали носитися по двору, викрикуючи потішне ім'я. Фінніган О'Фленеган! Білий віслюк з рубіновими очима. Морська піхота в житті б не купилася на таке.
Відчувши раптове натхнення, шкільний поет продекламував:
– Денні глюк!
Як його віслюк!
– Денні глюк, як його віслюк! – підхопила вся школа, від першого до останнього учня. І до кінця зміни школярі на всі лади переспівували цю фразу.
У класі міс Дейлі з усмішкою нагадала:
– Хустку, Денні!
Сидячи на першій парті прямо перед носом вчительки, Денні спробував крадькома витерти свій власний ніс тильною стороною руки. Нелегко переживати душевні муки на очах у вчительки, тим більше у цієї, з її волошковими очима.
Тепер Денні вийняв хустку і висякався… та заразом витер сльози. У тому, щоб висякати як слід ніс, немає нічого поганого, а от до сліз у школі ставляться інакше. Міс Дейлі ще раз підбадьорливо усміхнулася Денні та розпочала урок, одночасно роздумуючи над тим, що могло так засмутити хлопчика.
З причини, відомої тільки їй, Денні О'Тул належав до числа улюблених нею учнів, але, якщо у тебе заводяться в класі улюбленці, не варто показувати це іншим дітям. До того ж, конфлікти, що закінчуються сльозами, неминучі в школі, де збирається не один десяток учнів.
На великій перерві вчителька погукала Денні до себе та встромила йому в петлицю зелене стебельце конюшини.
– Кажуть, трилисник приносить удачу, Денні.
Вона якраз сьогодні отримала цей символ Ірландії поштою.
– Дякую, міс. Можна питання, міс?
– Будь ласка, Денні.
– Ви коли-небудь бачили білого віслюка?
– Білого віслюка? А де я повинна була його бачити?
– Хіба білих віслюків не буває, міс?
– Ні, звичайно, бувають і білі віслюки, правда, мені вони наче не траплялися. Розумієш, Денні, це унікальний вид віслюків.
– Що значить "унікальний"?
– Особливий, що рідко зустрічається, – пояснила міс Дейлі.
Окрилений тим, що його тепер охороняє талісман, Денні вийшов у двір значно сміливіше, ніж раніше.
– Міс Дейлі каже, що білі віслюки особливі! – вигукнув він, проходячи повз Альберта Бріггса. – Отже, Фінніган О'Фленеган теж особливий, чуєш?!
Назавтра він зміг детальніше зупинитися на його особливостях.
– Копита у нього блищать, як золоті. А з хвоста звішується троянда.
– Оля-ля!
– Улю-лю!
Після цього школа стала щодня дізнаватися нові подробиці, які Денні напередодні ввечері випитував у батька. І довірливі, і недовірливі з задоволенням сприйняли розповідь про те, як Фінніган О'Фленеган брав участь у перегонах і виграв забіг, обійшовши своїх суперників на цілих сім голів.
Іншим разом Фінніган О'Фленеган зустрів у провулку скаженого бика і ревів на нього аж доти, поки той не втік. Цим віслюк врятував життя Голуейській Принцесі, за що мер міста Голуей вручив йому медаль. Від громоподібного ревіння Фіннігана О'Фленегана з Конімари зникли всі бенші – примари, які своїми риданнями закликають в будинок смерть.
Будучи хоробрим, як лев, Фінніган О'Фленеган був лагідний, як голуб, і мудрий, як сова. Він міг нести на спині сплячого немовля хоч десять миль і не розбудити його, проте якщо серед двадцяти порядних людей знаходився один негідник, віслюк негайно його впізнавав, і горе було цьому покидьку, якщо він намагався осідлати Фіннігана: віслюк миттєво скидав його в болото.
– Оля-ля! – захоплювалися довірливі.
– Улю-лю! – глумилися недовірливі.
Однак і ті, й інші хотіли слухати ще і ще, адже хороша історія залишається хорошою історією незалежно від того, чи правдива вона чи ні. Якщо Фінніган О'Фленеган і не був визнаний у Ларчгроувській школі як факт, він, принаймні, удостоївся визнання як легендарний герой.
Наближався кінець навчального року. В передчутті канікул інтерес до віслюка з Конімари зменшився.
– Ти куди їдеш?
– А ти, Мейзі?
– Ти кудись збираєшся, Берте?
– У Саутленд. На два тижні.
– Оце пощастило! – кинула на ходу міс Дейлі, квапливо пробираючись коридором зі стосом зошитів у руках.
– А ви куди їдете, міс?
– У Беллінахінч! – і міс Дейлі поспішила далі, проводжувана радісним дитячим сміхом.
За день до закінчення занять до Денні теж причепилися з питанням, куди він їде, і він змушений був зізнатися, що нікуди.
– Ага, ти зібрався в Конімару, – уїдливо зауважив Альберт Бріггс. – Раз ти їдеш в нікуди, значить, їдеш в Коніма-а-ару…
– Я тобі зараз покажу!.. – Денні стиснув свої крихітні кулачки.
– Замовкни, Берте! – несподівано для всіх заступилася за Денні Мейзі.
А чому б їй і не заступитися? Якщо Альберт на цілих два тижні їде до Саутенду, то сама вона проводитиме канікули у тітки в Шоремі. Чим це гірше?
І коли школярі гуртом повалили до воріт, вона вирішила піти поруч із Денні і, щоб зробити йому приємне, запитала:
– Ну, які ще були у Фіннігана пригоди?
Денні миттєво клюнув на приманку.
– Одного разу тато заблукав, а темно було, хоч в око стрель, і кругом суцільні болота, і ліхтар у нього задуло вітром, і Фінніган освітлював йому шлях своїми очима, вони горіли, як світлофорні вогні, усі сто миль, а тато страшенно хотів їсти, і він би помер з голоду, якби Фінніган не…
– Він міг вполювати зайця! – почувся ззаду голос Альберта.
– Ні, не міг, тому що у нього не було рушниці.
– Чому?
– Тому що він був ще маленький. Такий, як я.
– Це коли він заблукав?
– Ну так, а Фінніган…
– Скільки років твоєму батькові? – напористо запитав Альберт Бріггс.
– П'ятдесят два! – миттєво відповів Денні.
– Твій Фінніган давним-давно відкинув копита.
Денні обернувся і подивився на Альберта. Той із посмішкою продовжував, звертаючись до школярів, що збиралися розбігтися по домівках:
– Віслюки зроду не жили більше ніж двадцять років. Фінніган давно здох. Тож ніякого віслюка у Денні немає. І взагалі він глюк.
– Як його віслюк! – підхопив поет.
– Денні глюк, як його віслюк! – закричали хлопці.
Неправда, не може бути, щоб Фінніган помер! Тато не став би даремно розповідати… Денні знову стиснув кулаки, але, мить повагавшись, кинувся геть, якомога далі від цих голосів. Додому хлопчик біг, ридаючи. І, звичайно ж, на перехресті він не подивився ні в той, ні в інший бік.
Про те, чому Денні не прийшов до школи в останній день занять, розповіла назавтра Мейзі Боннінгтон.
Того ж вечора на порозі будинку О'Тулів з'явилася міс Дейлі.
– Я прийшла довідатися про здоров'я Денні, місіс О'Тул. Ми всі дуже хвилюємося. Йому краще…?
– Ой, міс, він у поганому стані. Якщо хочете, можна піднятися до нього.
Однак Денні не впізнав своєї вчительки. Він, не закриваючи рота, розмовляв з якимось Фінніганом. Раптом він спрямував погляд на міс Дейлі і, стиснувши кулаки, закричав:
– Фінніган не здох! Зараз я тобі покажу!
– Мені краще піти, – пошепки сказала міс Дейлі. – Не проводжайте мене, місіс О'Тул. Я сама знайду дорогу.
Засмучена, вона спустилася сходами у вітальню і натрапила на містера О'Тула, який не знаходив собі місця від занепокоєння.
– Ви, напевно, медсестра? – неуважно запитав він.
Почувши рідну вимову, міс Дейлі миттєво перейнялася до містера О'Тула такою ж симпатією, яку вона відчувала до його сина.
– Ні, я вчителька, мене звуть Кітті Дейлі, – відповіла вона. – Містер О'Тул, хто такий Фінніган?
І батько Денні виклав їй усе, починаючи від троянди на хвості Фіннігана і закінчуючи тим, що ніякого Фіннігана на світі немає.
– І треба ж було мені, старому дурневі, набивати дитині голову всякими вигадками, – пошкодував містер О'Тул. – Але хлопчик так захопився цим білосніжним віслюком, що я все плів і плів про нього і ніяк не міг зупинитися, наче мене манив за собою вогник, блукаючий в ночі.
І містер О'Тул заплакав, і міс Дейлі заплакала разом із ним.
– Я напишу вам, – пообіцяла вона. – Завтра я їду додому, але я обов'язково напишу. Мені дуже важливо знати, як Денні.
Міс Дейлі дійсно написала листа, проте зовсім не так скоро, як збиралася.
Коли повертаєшся додому після довгої відсутності, на тебе одразу ж навалюється купа різних справ. Та й, перетинаючи Північну протоку, людина не просто долає водну перешкоду між Англією та Ірландією – вона докорінно змінює життєвий уклад.
На довершення всього, наступного дня після приїзду міс Дейлі у рідне село туди прибув морський офіцер на ім'я Френк. У свій час цей молодий чоловік служив на одному кораблі з її братом, тож міс Дейлі була знайома з ним, а тепер він, за дивним збігом обставин, приїхав відпочити туди ж, де і вона відпочивала. Перший тиждень вони тільки те й робили, що дивувалися цьому збігу.
Серед захоплень Френка була фотографія, і він витрачав плівку за плівкою, знімаючи все підряд, що показувала йому міс Дейлі у себе на батьківщині. Не знімав він тільки саму вчительку, і зовсім не тому, що не хотів. Міс Дейлі чомусь уперлася, і, чим більше Френк наполягав, тим категоричніше вона забороняла йому знімати себе.
Ось як трапилося, що лише на сьомий день канікул, коли вони з Френком стояли біля хвіртки і, перехилившись через неї, годували чортополохом Педді (Педді був стареньким сірим віслюком, що належив збиральнику торфу), міс Дейлі раптом вигукнула:
– Ай-ай-ай!
– Що таке? – стурбовано запитав Френк.
– Я забула написати йому!
– Кому?
– Моєму любому Денні.
– Що ще за Денні? – погрозливо запитав Френк.
– Він мій улюблений учень, і з ним сталося лихо. Я мушу сьогодні ж написати йому.
Три дні потому Френк побачив міс Дейлі, що плакала над листом з Англії.
– Кіті! Мила Кітті… Що з тобою?
– Денні… – почала вона і запнулася.
– Сподіваюся, він не…
– Ні-ні, але йому так погано, він у лікарні, і цілими днями безперервно кличе Фіннігана.
– Фіннігана?
І міс Дейлі розповіла йому про Фіннігана все, що сама почула від містера О'Тула.
