Вулиця у місячному сяйві - Цвейг Стефан
– Але мені здається, ви не знаєте дороги звідси. Можна… можна відпровадити вас? Де ви мешкаєте?
Я назвав готель.
– Я відведу вас… Якщо ви дозволите, – додав він нерішуче.
Мені знову стало неприємно. Ці нечутні, але водночас важкі кроки поряд зі мною, ніби хода привида, темрява цього матроського провулку і спогад про щойно пережите розвіяли мою мрійливість і змусили піддатися незбагненній тривозі. Я відчував приниження в його очах, хоча і не бачив їх. Помітив, як тремтять його губи, я розумів, що він хоче поговорити зі мною, але не висловив ні своєї згоди, ні заперечення. Я відчував себе якось непевно, внутрішньо зацікавлений, але зовсім безсилий. Він кілька разів відкашлявся, я відчував, як важко йому почати, але жорстокість повії таємничим чином передалася чомусь і мені, тож я майже радів, спостерігаючи за виявами його сором'язливості й душевного неспокою. Я не допоміг йому, а залишив це чорне і важке мовчання висіти між нами. І наші кроки відлунювали на порожній вулиці, віддаляючись від цього брудного закутку, – його були нечутними і втомленими, а мої підкреслено чіткими і впевненими. Я все більше відчував напругу між нами: це мовчання було більше схоже на німий крик, повний прихованого драматизму, і раптом, ніби занадто сильно натягнута струна, тріснуло й обірвалося першим нерішучим словом.
– Ви… ви… шановний пане… бачили там, усередині, дивну сцену… вибачте… вибачте, що я заговорив про це… але все це мало здатися вам дуже дивним… а моя поведінка жалюгідною… ця жінка… вона…
Він знову замовк. Щось стало йому поперек горла. А потім його голос став майже нечутним і він швидко прошепотів:
– Ця жінка… це моя дружина.
Напевно, здивування якось відбилося на моєму обличчі, бо він квапливо додав, ніби виправдуючись:
– Тобто… вона була моєю дружиною… п'ять… чотири роки тому… у Ґератцгаймі, у Гессені, ми звідти… я б не хотів, щоб ви, пане, погано про неї думали… напевно, це і моя провина, що вона така. Вона не завжди такою була… я… я мучив її… Я одружився з нею, хоча вона була дуже бідною, не мала взагалі нічого… а я багатий… тобто заможний… не багатий… точніше, тоді у мене було трохи грошей… і, знаєте, пане… я, мабуть, таки був, як вона і каже, – ощадливим… але це було раніше, мій пане, ще до нещастя, і я ненавиджу себе за це… мій батько був таким і мати, усі в сім'ї… і кожну копійку мені довелося важко заробляти… а вона була легковажною, любила красиві речі… але вона була бідною, і я часто згадував їй це… мені не треба було так робити, тепер я знаю, бо вона горда, дуже горда… не вірте, що вона така, якою намагається здаватися… усе це брехня, і їй теж боляче від цього… вона це робить… тільки для того, щоб мені зробити боляче… і… бо вона соромиться… Можливо, вона вже і стала такою поганою, але я… я не вірю… бо, мій пане, вона була доброю… дуже доброю…
Він витер очі рукою і зупинився, надзвичайно схвильований. Я мимоволі подивився на нього, і раптом він уже не видався мені жалюгідним. І навіть це його дивне підлабузницьке звертання "мій пане", яке у Німеччині характерне тільки для представників найнижчих соціальних щаблів, більше не різало вухо. У його застиглому погляді відчувалося внутрішнє напруження і намагання сформулювати думку, він похитувався взад і вперед, ніби з неймовірними зусиллями намагався прочитати на бруківці під слабким світлом ліхтарів те, що з такою мукою продиралося крізь його горло.
– Так, мій пане, – важко дихаючи, витиснув він із себе, а потім промовив голосом, який ніби належав комусь іншому, виривався зсередини якоїсь значно м'якшої людини. – Вона була дуже доброю… до мене також, була дуже вдячною за те, що я визволив її зі злиднів… і я розумів, що вона вдячна… але… я… я хотів чути це від неї… знову і знову… знову і знову… мені було приємно слухати її подяку… мій пане, це було так приємно відчувати, ніби ти кращий за когось… особливо… особливо, коли знаєш, що насправді ти гірший… я б віддав усі свої гроші за те, щоб тільки чути це знову і знову… але вона була дуже горда і все рідше хотіла дякувати мені, особливо коли я вимагав цього від неї… тому… тільки тому, мій пане, я змушував її завжди просити… я ніколи не давав їй відразу… мені подобалося, коли вона випрошувала у мене кожну сукню, кожну стрічку… три роки я так мучив її… все більше і більше… але, мій пане, це було лише тому, що я любив її… мені подобалася її гордість, але завжди хотілося зламати її, це було якесь божевілля, а коли їй особливо сильно щось подобалося, я дратувався… але, мій пане, я тоді ще не знав… я радів кожній можливості принизити її… але я не усвідомлював тоді, як сильно її люблю…
Він знову замовк. Ішов далі, сильно похитуючись. Здається, він забув про мене. Він говорив за інерцією, ніби уві сні, говорив усе голосніше.
– Я зрозумів це аж тоді, коли… того проклятого дня… коли я не дав грошей для її матері, а вона ж просила зовсім небагато… тобто я вже навіть відклав їх, але хотів, щоб вона прийшла ще раз… ще раз благала мене… про що це я? Так от, тоді увечері я повернувся додому, а її не було, тільки записка на столі… "подавися своїми клятими грішми, я не хочу від тебе більше нічого"…це все, що було там написано… три дні і три ночі я був ніби в гарячці. Обшукали річку, ліс, я віддав сотні поліції за її пошуки… ходив до всіх сусідів, але вони тільки знущалися з мене… нічого знайти не вдалося, жодного сліду… а потім нарешті чоловік із сусіднього села сказав мені… що він бачив її у потязі з якимось солдатом… вона поїхала до Берліна… я помчав за нею того ж дня… залишив усі свої справи… втратив тисячі… мене обікрали… мої працівники, мій управитель, усі, усі… але присягаюся вам, мій пане, мені все це було байдуже… я залишився у Берліні і через тиждень знайшов її у цьому людському мурашнику… пішов до неї…
Він важко дихав.
– Але, мій пане, присягаюся вам… я не сказав їй жодного поганого слова… я плакав… стояв перед нею на колінах… пропонував гроші… увесь мій маєток, щоб вона сама керувала ним, бо тоді я вже зрозумів… я не можу жити без неї… люблю кожну її волосину… її вуста… її тіло, все, все… і це я винен у її падінні, я штовхнув її на це, тільки я… вона була бліда, як смерть, коли я раптом зайшов досередини… я підкупив шинкарку, господиню борделю, підлу, погану жінку… а вона була біла, як стіна… вислухала мене. Пане, мені здається, вона була… так, вона була майже рада побачити мене… але коли я заговорив про гроші… а я зробив це, присягаюся вам, тільки для того, щоб показати їй, що більше не думаю про них… тоді вона плюнула мені в обличчя… а тоді, коли я і після цього не хотів піти геть… вона покликала свого коханця, і вони сміялися з мене… але, мій пане, я приходив знову і знову, день у день… Люди розповіли мені все, я знав, що той негідник покинув її і вона опинилася в скруті, і тоді я знову пішов до неї… ще раз, мій пане, але вона накричала на мене і подерла потай залишену мною на столі банкноту, а коли я прийшов наступного разу, її вже не було… що я тільки не робив, мій пане, щоб знову знайти її! Цілий рік, присягаюся вам, я жив тільки тим, щоб знайти її, наймав людей, аж поки довідався, що вона в Аргентині… у… у… поганому будинку…
Він повагався мить. Останнє слово вирвалося в нього з горла з хрипом. А голос знову став глухим.
– Спершу я дуже злякався… спершу… але потім зрозумів, що це я її штовхнув на таке, тільки я… і подумав, як сильно їй, бідній, доводиться страждати… бо вона ж така горда… я пішов до свого адвоката, той написав до консула і вислав гроші… щоб вона могла повернутися… але вона не знала, від кого вони. Мені подзвонили, що все вдалося… я знав, яким пароплавом вона приїде… і чекав на неї в Амстердамі… мені так нетерпеливилось, що я приїхав на три дні раніше… Нарешті настав той день, я був щасливий, коли побачив дим із труби корабля на горизонті, і не міг дочекатися, поки корабель допливе і кине якір, це все було так повільно, надто повільно, потім пасажири почали спускатися з палуби і нарешті, нарешті вона також… я не відразу її впізнав… вона змінилася… на обличчі пудра, рум'яна… і вже така… така, якою ви з нею познайомилися… і коли вона побачила, що я чекаю на неї, то зблідла… двоє матросів мусили підхопити її під руки, щоб вона не впала у воду… вона зійшла на берег, і я відразу ж підійшов… я нічого не сказав… не міг промовити і слова… вона також мовчала… і не дивилася на мене… носильник ніс багаж, а ми йшли вперед… потім вона раптом зупинилася і сказала… пане, вона так це сказала… це було так боляче, так сумно… "Ти все ще хочеш, щоб я була твоєю жінкою, після всього, тепер?" Я схопив її за руку… вона тремтіла, але промовчала. І я відчув, що все знову добре… Пане, я був такий щасливий! Я танцював довкола неї, як дитина, коли ми прийшли до моєї кімнати, я впав до її ніг… напевно, я говорив самі дурниці, бо вона сміялася крізь сльози і пестила мене… вона була дуже розгублена, ясна річ, невпевнена в собі… але, мій пане… як мені було добре… моє серце розтануло. Я бігав сходами донизу і догори, замовив обід у готелі… шлюбну учту… я допоміг їй вдягнутися… і ми спустилися до ресторану, їли, пили і тішилися… вона була така радісна, як дитина, спокійна й замріяна, говорила про наш дім… про те, як ми тепер будемо жити… і тут… – його голос раптом став хрипким, і він зробив рукою жест, ніби хотів розбити щось, – і тут підійшов кельнер… поганий, підлий чоловік… він думав, що я п'яний, бо я дурів, танцював, реготав від щастя… мені було так добре… о, так добре, і тут… коли я розрахувався, він дав мені на двадцять франків менше здачі… я накричав на нього і почав вимагати решту… він знітився й віддав гроші… і тут… тут вона раптом почала так страшно реготати… я подивився на неї, але її обличчя змінилося… раптом стало злим, негарним і ворожим… "Ти і далі так само точний у підрахунках… навіть у день нашого весілля!" – сказала вона крижаним тоном, так гостро і… зі співчуттям. Я злякався і пошкодував про свою дурість… спробував знову засміятися… але її радість зникла… померла… вона ночувала в іншій кімнаті… як я тільки не намагався переконати і перепросити її… а я лежав сам уночі і думав про те, що б такого купити їй наступного ранку… що подарувати… як довести їй, що я не скупий… не скупий для неї.
