Вулиця у місячному сяйві - Цвейг Стефан

Її сукня також мала досить неохайний вигляд, голос був хрипким від цигарок і пива. У всьому я відчував людину, яка дуже втомилась і живе далі лише за звичкою, цілком позбавлена відчуттів. Несміливо і налякано я поставив їй запитання. Вона відповіла, не дивлячись на мене, байдуже й отупіло, ледь ворушачи губами. Я відчув себе зайвим. За шинквасом позіхала шинкарка, а інша дівчина сиділа в кутку, дивилася в мій бік і також чекала, поки я її покличу. Я з задоволенням пішов би звідси, але все у мені обважніло, і я сидів у цьому густому, задушливому шинку, нерухомий і отупілий, як матроси, охоплений одночасно цікавістю й страхом, бо ця байдужість трохи мене заінтригувала.

І тут я раптом почув гучний і вульгарний сміх просто поряд із собою. Від несподіванки аж здригнувся. І відразу ж хитнулося полум'я свічки, я відчув протяг і зрозумів, що хтось відчинив двері за моєю спиною.

– Це знову ти? – голосно вигукнула німецькою жінка поряд зі мною і зареготала. – Усе ходиш кругами довкола будинку, ти, скнаро? Ну, заходь уже, заходь. Я тебе не вкушу.

Я глянув спершу на неї, здивувавшись, що вона кричить так голосно, ніби в її мляве тіло раптом влучила блискавка, а потім озирнувся до дверей. Двері відчинилися, і, похитуючись, зайшов відвідувач, я відразу впізнав постать чоловіка із понурим поглядом, який прилип до дверей, коли я був ще на вулиці. Він тримав у руках капелюха і несміливо притискав його до себе, ніби жебрак. Різкий голос і сміх, від якого обважніле тіло повії здригалося, ніби в судомі, шепіт шинкарки, що долинав ззаду, з-за шинквасу, – усе це змушувало його тремтіти.

– Сідай там, до Франсуази, – наказала йому жінка, і він підійшов ближче несміливими дрібними кроками. – Бачиш, у мене гість.

Усе це вона крикнула йому німецькою. Шинкарка й Франсуаза голосно зареготали, хоча нічого і не зрозуміли, але, здається, вони вже знали цього чоловіка.

– Франсуазо, дай йому шампанського, того найдорожчого. Цілу пляшку! – з реготом викрикнула жінка навпроти мене вслід чоловікові. – А якщо тобі задорого, то сиди на вулиці, ти, скнаро! Чи ти хотів витріщатись на мене задурно? Я знаю, ти все б хотів задурно.

Від цього знущального реготу довга постать чоловіка зіщулилася, спина зігнулася – здавалося, він хоче сховати обличчя, а його рука так сильно тремтіла, коли він узявся за пляшку, що він розхлюпав вино, наливаючи. Він усе поривався глянути на жінку, на її обличчя, але ніяк не наважувався і безцільно водив очима, розглядаючи кахлі підлоги. Аж тепер я зміг роздивитися його виснажене обличчя, зморшкувате і сіре, мокре волосся поприлипало до кістлявого черепа, кволі, ніби переламані, зап'ястя. Він видавався втіленням жалюгідності, хоча і не позбавленим агресії. Усе в ньому було якесь криве, перекошене, ніби придушене, а в його погляді, який він наважився підняти лише раз і відразу ж перелякано опустив, блиснув злий вогник.

– Не звертай на нього уваги! – сказала дівчина французькою і грубо схопила мене за руку, ніби збиралася силою повернути до себе. – У нас із ним свої стосунки, це давня справа. – І вона знову вищирила зуби, ніби готуючись до укусу. – Послухай сюди, старий лисе! Уважно послухай. Я сказала, швидше піду топитися, ніж із тобою.

І знову шинкарка та Франсуаза зареготали гидкими дурнуватими голосами. Здавалося, це їхня звична розвага, щоденні жарти. Але я злякався, коли побачив, як Франсуаза раптом накинулась на чоловіка з удаваними ніжностями, кинулася йому на шию з пестощами, від яких він здригався, але не наважився відштовхнути її. Ще гірше я себе відчув, коли зустрівся очима з чоловіком – його погляд був зляканим, несміливим і приниженим. Мені й самому було незатишно поряд із жінкою, яка раптово прокинулася зі свого заціпеніння і перетворилася на таку розлючену фурію, що у неї аж затремтіли руки. Я кинув на стіл гроші і хотів піти геть, але вона зупинила мене:

– Якщо він тобі заважає, я викину його геть, надвір, цього кобеля. Він повинен слухатися мене. Випий зі мною ще. Давай!

Вона кинулася до мене із неприродно гарячими старанними обіймами, які, звичайно ж, були тільки грою, що мала подратувати того чоловіка. Після кожного свого руху вона кидала на нього швидкий погляд, і мені було гидко спостерігати, як кожен її жест примушував його здригатися, ніби його шкіру лизнуло полум'я. Я не звертав на неї уваги і стежив тільки за тим, як у ньому збільшувалося і закипало щось середнє поміж люттю, гнівом, заздрістю і жаданням, але щойно вона кидала на нього погляд, він злякано опускав голову. Жінка притиснулася до мене ще тісніше, я відчував, як усе її тіло тремтить зі злої насолоди від цієї гри, і мене лякало її вульгарне обличчя, яке пахло дешевою пудрою, випари її обвислої плоті. Щоб відвернутися від неї, я взявся за сигару, а коли мій погляд шукав на столі сірника, вона наказала йому:

– Ану принеси вогню!

Я злякався ще більше, ніж він, почувши цей принизливий наказ, і похапцем спробував сам знайти вогонь. Але відразу ж після її слів, які прозвучали, ніби удар нагайкою, він, хитаючись, підбіг своїми дрібними кривенькими кроками до нашого столу і похапцем, ніби стіл міг попекти його, виклав переді мною свою запальничку. На мить наші погляди зустрілися, і я побачив у його очах безкінечний сором і гірке розчарування. І цей рабський погляд розбудив у мені чоловічу солідарність. Я соромився разом із ним цього приниження чоловіка жінкою.

– Дуже вам дякую, – сказав я німецькою, і вона здригнулася. – Не варто було турбуватися.

І подав йому руку. Він трохи повагався, а тоді я відчув у своїй долоні кістляві вологі пальці і раптовий, ніби спазм, вдячний потиск долоні. Ми лише на мить зустрілися поглядами, а потім його очі знову напівприкрили втомлені повіки. З упертості я хотів запропонувати йому сісти за наш столик, і, мабуть, це запрошення уже було відчутне у моєму жесті, бо вона випередила мене, квапливо звелівши:

– Сядь на місце і не заважай!

І тут мені стало зовсім гидко від її неприємного голосу та безглуздого знущання. Що це все значить – ця брудна, бридка повія, цей божевільний і цей чад від пива, тютюну і дешевих парфумів? Я захотів вийти на свіже повітря. Підсунув їй гроші, піднявся зі свого місця й енергійно відіпхнув її, коли вона сильніше притиснулася до мене. Мені було гидко брати участь у цьому приниженні людини, і рішучістю своєї відмови я недвозначно дав їй зрозуміти, наскільки мало приваблює мене її тіло. Її охопила лють, біля рота утворилася негарна зморшка, але вона так і не наважилася вилаятися і повернулася до нього із виразом сильної ненависті на обличчі. А він, ніби у передчутті небезпеки, сягнув до кишені і тремтячими пальцями витягнув гаманець. Він боявся залишатися з нею на самоті, це було помітно, і кваплячись, не міг розв'язати вузлик плетеного вовняного гаманця із нашитим зверху бісером, а в нього був саме такий гаманець, які носять селяни і дрібні службовці у місті. Було дуже помітно, що він не звик швидко віддавати гроші, не те що матроси, які миттєво і впевнено видобували з кишень і сипали на стіл дзвінкі монети. Він знав ціну грошам і звик уважно перераховувати їх, довго зважуючи в руках кожну монету перед тим, як розлучитися з нею.

– Як він тремтить над своїми любими грошиками! Що, не можеш розв'язати? Зачекай! – зареготала вона і підступила до нього ближче. Він здригнувся і мимоволі відступив на крок назад, а вона, побачивши його переляк, знизала плечима і сказала з невимовною огидою у погляді: – Не бійся, я нічого в тебе не заберу. Плювати я хотіла на твої гроші. Знаю, що в тебе кожна копієчка порахована і ти не можеш пережити, якщо віддаси на одну більше, ніж треба. А особливо, – і вона раптом тицьнула йому пальцем у груди, – особливо вважай на папери, які ти зашив сюди, дивись, щоб ніхто не вкрав!

І він справді злякано вхопився своїми кістлявими тремтячими руками за одяг у тому місці, де, мабуть, були заховані документи, його пальці помацали тканину і заспокоєно опустилися, так хворий під час серцевого нападу хапається рукою за груди.

– Скнара! – виплюнула вона йому в обличчя.

Але тут він раптом побуряковів, відчайдушним рухом кинув гаманець Франсуазі, яка скрикнула від переляку, а потім зареготала, і вибіг повз неї геть, у двері, ніби рятуючись від пожежі.

Німкеня ще мить постояла, випроставшись, її очі блищали від люті. А потім повіки знову сонно опустилися, тіло розслабилося, напруга зникла. Уже за мить вона стала старою і втомленою. Щось нерішуче і втрачене затьмарювало її погляд, який тепер був скерований у мій бік. Вона стояла посеред кнайпи, ніби п'яна, яка щойно прокидається, крізь отупіння відчуваючи свою провину.

– Він там, на вулиці, тепер скиглить за своїми грошима. Може, навіть піде в поліцію і скаже, що ми обікрали його. А завтра знову прибіжить. Але я не піду з ним. З ким завгодно, тільки не з ним!

Вона підійшла до шинквасу, кинула кілька монет і різким рухом влила у себе чарку горілки. Лютий вогник знову засвітився в її очах, але був уже затуманеним, ніби погляд застилали сльози люті і сорому. Мене охопила відраза до неї, я не спромігся навіть на співчуття.

– Щасливо, – сказав я німецькою і пішов.

Шинкарка відповіла мені французькою, а жінка навіть не озирнулася, а тільки засміялася – гучно й вульгарно.

Коли я вийшов, на вулиці було вже зовсім темно, лише місяць слабо світив угорі, безмежно далекий від цієї затхлої темряви своїм приглушеним хмарами блиском. Я жадібно вдихнув тепле і свіже повітря, відчуття жаху змінилося великим здивуванням. Ось знову, як і щоразу, коли доводиться зіткнутися з непередбачуваністю долі, мене охопило відчуття, яке завжди розчулює мало не до сліз, відчуття того, що за кожним вікном на нас може чекати щось невідворотне, а за кожними дверима – пригода, яка підтвердить багатогранність світу, і навіть найбрудніший закуток аж кишить неймовірними людськими переживаннями, як гнила плоть жуками. Огида від цієї зустрічі поволі віддалялася, і її напруга перетворювалася на приємну втому, яка хотіла чимшвидше перетворити усе побачене на сон. Я мимоволі озирнувся, щоб знайти дорогу додому серед хитросплетінь цих завулків. Але тут до мене нечутно наблизилася з темряви чиясь тінь.

– Вибачте, будь ласка, – я відразу ж упізнав несміливий голос чоловіка з кнайпи.