Порожній будинок - Конан Дойл Артур
Задовольнимось же цим, а о пів на десяту вирушимо назустріч одній непересічній пригоді в порожньому будинку.
І правда, все було як у добрі давні часи, коли о пів на десяту з револьвером у кишені я сів поруч Холмса у двоколісний кеб, і серце моє забилося швидше в передчутті незвичайних подій. Холмс був спокійний, суворий і мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів падало на різкі риси його обличчя, я бачив, що він про щось думає, суплячи брови й стискаючи тонкі губи. Я не знав, на якого дикого звіра ми збирались полювати в темних джунглях лондонського злочинного світу, але з поведінки цього неперевершеного мисливця збагнув: пригода має бути однією з найнебезпечніших, а сардонічна посмішка, що час від часу пробивалась на його аскетичному обличчі, не обіцяла нічого доброго об'єктові наших пошуків.
Я гадав — ми їдемо на Бейкер-стріт, але Холмс зупинив кеб на розі Кевендіш-скверу. Вийшовши з екіпажа, він дуже пильно огледівся навсебіч і далі робив це на кожному перехресті, аби переконатись, що ніхто за нами не стежить. Шлях наш був дивний. Холмс досконало знав усі лондонські закапелки, тому швидко і впевнено йшов через лабіринт якихось стаєнь і візницьких дворів — про їхнє існування я досі й гадки не мав. Нарешті ми виринули на вузьку вуличку з двома шерегами порожніх будинків, що вивела нас спершу на Манчестер-стріт і далі на Блендфорт-стріт. Тут Холмс повернув у вузький прохід, дерев'яною брамою пройшов у порожній двір і ключем одімкнув задні двері якогось будинку. Ми ввійшли, і Холмс знову замкнув двері.
Було темно, хоч в око стрель, проте я зразу ж зрозумів, що в будинку ніхто не живе. Голі дошки підлоги рипіли й тріщали під ногами, а зі стіни — я доторкнувся до неї простягненою рукою — звисали клапті шпалер. Холодні, тонкі пальці Холмса стиснули моє зап'ястя, і він повів мене довгим коридором, аж поки попереду невиразно вималювалось над дверима півкругле вікно. Тут Холмс повернув праворуч, і ми опинилися у великій порожній квадратній кімнаті з темними кутками, але трохи освітленій посередині з вулиці. Проте поблизу не було ніякого ліхтаря, а скло вкривав товстий шар пилюки, і тому ми ледве бачили один одного. Мій супутник поклав руку мені на плече й майже торкнувся губами мого вуха.
— Ви знаєте, де ми? — прошепотів він.
— Здається, на Бейкер-стріт,— відповів я, вдивляючись у каламутне скло.
— Саме так. Зараз ми в будинку Кемдена навпроти нашої старої квартири.
— Але чому ми сюди прийшли?
— Бо звідси чудово видно ту мальовничу споруду. Чи можу я попросити вас, мій дорогий Вотсоне, підійти до вікна трохи ближче, але так, щоб вас ніхто не помітив. Ну, а тепер подивіться на наші старі кімнати, звідки розпочиналось стільки цікавих пригод. Зараз ми побачимо, чи не втратив я за ці три роки здатності дивувати вас.
Скрадаючись, я ступив уперед, глянув на знайомі вікно навпроти і здивовано скликнув. Штору було опу< щено, в кімнаті горіло яскраве світло. Проти вікшї чітко вимальовувалась тінь людини, що сиділа в глибині кімнати. Посадка голови, прямі — плечі, різкі риси обличчя не давали можливості помилитись. Голова бу-< ла напівповернута, і створювалося враження, ніби це один з тих чорних силуетів, що їх наші бабусі полюбляли вставляти в рамки. Це була точна копія Холмса. Вражений до краю, я простяг руку — переконатися, що сам він стоїть поряд зі мною. Холмс здригався від мовчазного сміху.
— Ну, як? — спитав він.
— Боже мій? — вигукнув я.— Просто неймовірно!
— Бачу, роки не знищили моєї винахідливості, а звичка не позбавила її свіжості,— промовив Холмс, і я відчув у голосі його радість та гордість, які відчуває художник, дивлячись на своє творіння.— Викапаний я, чи не правда?
— Я ладен заприсягнутися, що то ви.
— Честь виконання належить панові Оскару Меньї > з Гренобля, який кілька днів виливав цю фігуру з і воску. Решту я зробив сам, під час сьогоднішніх відвідин Бейкер-стріт
— Але нащо вам це?
— Дорогий Вотсоне, в мене є найповажніші підстави бажати, щоб дехто думав, ніби я перебуваю тут, тим ) часом як насправді я — в зовсім іншому місці.
— То ви гадаєте — за квартирою стежать?
— Я знаю, що за нею стежать.
— А хто?
— Мої давні вороги, Вотсоне. Ота чарівна компанія, ; ватажок якої лежить на дні Райхенбахського водоспа— ' ду. Зауважте: тільки вони знають, що я живий. Раніше чи пізніше, розраховують вони, я повернусь додому" —Вони стежили за квартирою весь цей час і сьогодні бачили, що я приїхав.
— Як ви про це дізналися?
— Я впізнав їхнього спостерігача, коли подивився у вікно. Це досить безневинний хлопець на ім'я Паркер, професійний грабіжник та вбивця і водночас чудовий музика — грає на гребінці. До нього мені байдуже. Але мені зовсім не байдуже до того страшного чоловіка, що стоїть за ним, до найближчого приятеля Моріар— і ті, того, хто кидав на мене каменюки.— няйт"й найнебезпечнішого злочинця в усьому Лондоні. Саме цей чоловік полює на мене сьогодні вночі, Вотсоне, навіть на думці не маючи, що ми полюємо на нього.
Плани мого друга окреслювались дедалі чіткіше. З нашої надійної схованки ми могли спостерігати за тими, хто-організував спостереження за нами, стежити за своїми переслідувачами. Силует Холмса у вікні правив за принаду, а ми були мисливці. Ми стояли у темряві й тиші і дивилися на перехожих, що квапливо проходили вулицею. Холмс мовчав і не рухався, але я можу запевнити, що перебував він у страшному напруженні і ні на мить не зводив погляду з людського потоку. Ніч була холодна та буряна, вітер, тонко завиваючи, пролітав довгою вулицею. Майже всі перехожі ховали носи в коміри пальт і шарфи. Кілька разів мені здавалося, що я вже бачив ту чи ту постать раніше, особливо впали мені в око двоє чоловіків, які ховалися від вітру в під'їзді неподалік нас. Я хотів був звернути на них увагу Холмса, але він лише нетерпляче щось вигукнув, не відриваючи погляду від вулиці. Час від часу він переступав з ноги на ногу і швидко постукував пальцями по стіні. Я розумів, що він починає непокоїтись і що події розгортаються не зовсім так, як він сподівався. Нарешті близько півночі, коли вулиця майже обезлюдніла, він почав походжати кімнатою, не в силі приховати хвилювання. Я вже хотів був щось сказати йому, та саме в цю мить глянув на освітлене вікно й знову здивувався не менше, ніж першого разу. Схопивши Холмса за руку, я показав на вікно.
— Фігура ворухнулася! — вигукнув я.— Тепер вона повернена до нас не в профіль, а спиною!
Три роки відсутності анітрохи не пом'якшили різкої вдачі Холмса і не зробили її менш нетерплячою, коли він стикався з проявами розуму не такого проникливого, як його власний.
— ^Авжеж, ворухнулась,— відказав він.— Чи я вже такий бевзь, Вотсоне, щоб виставити у вікні явну ляльку й ще сподіватися обдурити нею найспостережливі-ших людей у Європі? За ці дві години, що ми тут, місіс Хадсон міняла положення фігури вісім разів, тобто щочверть години. Вона робить це так, що її власної постаті не видно. О!
Він зітхнув — хрипко і схвильовано. В тьмяному світлі я побачив: він стоїть, витягши шию, і вся його поза свідчить про напружену увагу. Можливо, ті двоє чоловіків і досі ховалися в під'їзді, але я їх більше не бачив. Було тихо й темно, лише яскраво світилося навпроти нас вікно з чітко окресленим темним силуетом посередині. В цілковитій тиші я почув тонкий свистячий звук, з яким дихав Холмс, насилу тамуючи хвилювання. Раптом він штовхнув мене в найтемніший куток, і його рука застережливо торкнулась моїх вуст. Я відчув — його пальці тремтять. Ще ніколи я не бачив свого друга таким схвильованим, а тим часом темна вулиця перед нашими очима лежала безлюдна, і на ній не видно було анінайменшого руху.
Та враз я почув те, що вже вловив більш, гострий слух Холмса. Якийсь ледь чутний звук долинув до мене, але не з боку Бейкер-стріт, а з глибини, того самого будинку, де ми сховались. Ось відчинилися й зачинилися двері. За мить у коридорі почулися скрадливі кроки, що намагалися бути нечутними, але глухо відлунюва'ли в порожньому будинку. Холмс притиснувся до стіни, я вчинив так само, стискаючи револьвер. Вдивляючись у морок, я побачив невиразні обриси фігури якогось чоловіка — його тінь була темніша, ніж чорнота відчинених дверей. Чоловік на мить затримався на порозі, потім нахилився і, скрадаючись, якось погрозливо рушив уперед. Його лиховісна постать була на відстані трьох ярдів* від нас, і я вже напружився, готуючись зустріти його стрибок, але вчасно зрозумів — він і гадки не має про нашу присутність. Проминувши нас упритул, він прокрався до вік-на и дуже м яко, безгучно підняв його на швфута. Коли він нахилився до отвору, світло з вулиці, вже не затьмарене брудними шибками, впало на його обличчя. Він, здавалося, нетямився від збудження. Очі його горіли, обличчя судорожно кривилося. Це був уже літній чоловік з тонким горбатим носом, високим лисіючим чолом і довгими, припорошеними сивиною вусами. Циліндр він ізсунув на потилицю, з-під розстебнутого пальта виднівся фрак і білосніжна манішка. Його смагляве обличчя було пооране глибокими лихими зморшками. В руці чоловік тримав щось схоже на тростину, але коли він поклав її долі, почувся металевий звук.**Потім він видобув з кишені пальта якусь чималу річ і кілька хвилин щось із нею робив, аж поки різко й гучно клацнула пружина чи засувка, ставши на своє місце. Опустившись навколішки, чоловік нахилився вперед і всією своєю вагою щосили натиснув на якийсь важіль; знову почувся довгий скрегітливий звук, а далі отужне клацання. Потім чоловік випростався, і я побачив у нього в руці начебто рушницю з дивним, незграбним прикладом. Він відкрив затвор, поклав щось досередини й знову закрив його. Нахилившись, чоловік поклав дуло на підвіконня, і я побачив, як його довгі вуса нависли над рушницею, а очі загорілись, вдивляючись у приціл. Нарешті він притис приклад до плеча, і я почув задоволене зітхання: перед ним була чудова ціль — чорний силует людини на жовтому тлі, і ця людина застигла в нього на мушці. На мить він завмер. Потім його палець натиснув на гачок. Почулося дивне дзижчання і слідом — протяжний сріблястий дзенькіт розбитого скла.
* Ярд — англійська міра довжини, яка дорівнює 0,91 м.
** В Англії вікна не відчиняються, а піднімаються, як у вагоні.
Тієї ж миті Холмс, наче тигр, стрибнув на спину стрільця і повалив його долілиць.
