Порожній будинок - Конан Дойл Артур

Сірий туман заклубочився в мене перед очима, а коли він зник, комір моєї сорочки був розстебнутий, на губах я відчув смак бренді. Холмс, тримаючи пляшку в руці, схилився над моїм стільцем.

— Дорогий Вотсоне,— почув я добре знайомий голос,— приношу вам тисячу пробачень. Мені й на думку не спало, що це так вас приголомшить.

Я схопив його за руку.

— Холмсе! — вигукнув я.— Невже це ви? Ви справді живі? Чи можливо, щоб вам пощастило вибратися з того жахливого провалля?

— Зачекайте хвилинку,— відповів він.— Ви певні, що вже можете вести розмову? Я надто схвилював вас своєю непотрібною театральною появою.

— Зі мною все гаразд, але справді, Холмсе, я не вірю своїм очам. Господи! Тільки подумати, що ви — це ви, а не хтось інший,— стоїте в моїм кабінеті!

Я знову схопив його за рукав і відчув під пальцями тонку мускулисту руку.

— Ні, ви не привид, сумнівів у цьому немає,— мовив я.— Мій дорогий друже, я неймовірно радий бачити вас! Сідайте ж і розказуйте, як ви врятувалися з тієї страшної безодні.

Холмс сів напроти мене й давнім, безтурботно легким жестом запалив сигарету. На ньому був пошарпаний сюртук, той, в якому я бачив торговця книжками, але все інше — сива перука й старі книжки — лежало на столі. Холмс мовби ще більше схуд, погляд його став ще проникливіший, ніж колись, але мертвотна блідість обличчя з орлиним носом свідчила, що його спосіб життя останнім часом був не дуже корисний для здоров'я.

— Як приємно випростатись, Вотсоне! — мовив він.— Це не жарт, коли людині високого зросту доводиться* покоротшати на цілий фут і ходити так кілька годин поспіль. А зараз, мій друже, чи можна попросити вашої допомоги, бо з усього видно — вночі нас чекає важка й небезпечна робота. Мабуть, було б краще, щоб я розповів вам про все тоді, коли ми з нею впораємось.

— Я сповнений цікавості, Холмсе, і мені дуже хотілось би послухати вас зараз.

— Чи ви згодні піти зі мною вночі?

— Куди хочете й коли хочете.

— Справді, як у давні часи. Ми ще встигнемо підобідати, перш ніж вирушимо. Ну, а тепер про ту безодню. Мені зовсім не важко було вибратися звідти з однієї дуже простої причини: я туди не падав.

— Ви не падали в безодню?

— Ні, Вотсоне, не падав. Але записку до вас я написав цілком щиро. Я нітрохи не сумнівався, що для мене все закінчено, коли побачив лиховісну фігуру покійного професора Моріарті на стежці, яка була для мене єдиним шляхом порятунку. В його сірих очах я прочитав невблаганний вирок. Я перемовився з ним кількома словами, і він люб'язно дозволив мені написати коротеньку записку — ви її потім знайшли. Я залишив записку зі своїм портсигаром та стеком і пішов уперед стежкою. Моріарті не відставав від мене й на крок. Діставшись до місця, де стежка кінчалася, я опинився в безвихідному становищі. Моріарті не мав ніякої зброї, але. кинувся на мене й обхопив своїми довгими руками. Він знав — його гру програно, і хотів лише одного — помститись мені. Ми майже повисли на краю урвища. Однак я трохи знаю японську боротьбу "барітсу", що не раз ставала мені у великій пригоді. Я вислизнув з його обіймів, а він, страшно закричавши, кілька секунд, мов шалений, хапався руками за повітря, намагаючись встояти на ногах. Однак не встояв і полетів униз. Нахилившись над краєм, я ще довго дивився, як він падає. Потім він ударився об скелю й шубовснув у воду.

Я схвильовано слухав Холмса, який розповідав, спокійно попахкуючи сигаретою.

— Але ж сліди! — вигукнув я.— Я сам на власні очі бачив, що стежкою пройшло двоє чоловік і не повернувся жодний.

— Це вийшло так. Тієї миті, коли професор зник унизу, мені сяйнуло, що доля посилає мені дивовижно щасливу можливість. Я знав: Моріарті не єдиний, хто поклявся вбити мене. Залишалось ще принаймні троє чоловік, у яких смерть їхнього ватажка могла тільки збільшити бажання помститись мені. Всі вони були дуже небезпечні. Хто-небудь з них неодмінно добравт ся б до мене. З другого боку, коли всі думатимуть, ніби я мертвий, ці люди поводитимуться інакше й викажуть себе, отже раніше чи пізніше я зможу їх знищити. Тоді й настане для мене час оголосити, що я ще в світі живих. Людський мозок працює так швидко, що всі ці думки промайнули в моїй голові, перш ніж професор Моріарті досяг дна Райхенбахського водоспаду.

Я підвівся і оглянув скелясту стіну позад себе. Ви твердите в своєму яскравому звіті, який я з великою цікавістю прочитав кілька місяців згодом, ніби стіна була прямовисна й рівнесенька. Це не зовсім так. Там виявилось кілька невеличких виступів, щось схоже на заглибину, куди можна було поставити ногу. Однак скеля — височенна, тож видертись нагору було явно неможливо, так само як і пройти мокрою стежкою, не лишивши слідів. Правда, я міг би взути черевики задом наперед — це мені не первина,— але три пари слідів в одному напрямку неминуче навели б на думку про обман. Отже, я вирішив ризикнути.й подертися вгору. Це заняття — не з приємних, Вотсоне. Внизу піді мною ревів водоспад. Людина я не з дуже нестримною уявою, але, слово честі, мені здавалося, ніби я чую з безодні пронизливий голос Моріарті. Найменша помилка стала б фатальною. Не раз, коли жмут трави відривався від скелі, залишаючись у моїй руці, або коли нога ковзала у вологій виїмці,— я думав, що загинув. Проте я дерся вгору і нарешті дістався до величенької — в кілька футів — заглибини,— порослої м'яким зеленим мохом, де я міг зручно вмоститись і залишитись непомітним. Я лежав саме там, коли ви, мій дорогий Вотсоне, та всі, кого ви привели з собою, дуже зворушливо, але безрезультатно досліджували причини моєї смерті.

Нарешті, дійшовши неминучих, але абсолютно неправильних висновків, ви повернулись до себе в готель, і я зостався сам. Я вже уявляв собі, що на цьому моя пригода скінчилася, проте одна несподівана подія показала, що попереду в мене ще чимало сюрпризів. Величезна каменюка, зірвавшись з гори, прогуркотіла повз мене, вдарилась об стежку і гунула в прірву. Я подумав, що це випадковість, але, глянувши вгору, побачив проти тьмяного неба людську голову, і тої ж миті ще одна каменюка вдарилась об край заглибини, де я лежав, усього за фут од моєї голови. Що це означало — було ясно. Моріарті діяв не сам. Його спільник — а я відразу збагнув, яка то небезпечна людина,— стояв на сторожі, коли професор Моріарті напав на мене. Здалеку, не помічений мною, він став свідком загибелі свого приятеля й мого порятунку. Перечекавши, він обійшов скелю і, видершись на її вершечок, тепер намагався здійснити те, що не вдалося його приятелеві.

Про становище, в якому опинився, я міркував недовго, Вотсоне. Знову я побачив, як люте обличчя визирнуло з-за скелі, і зрозумів, що це провіщає ще одну каменюку. Тоді я поліз назад до стежки. Певен, що в спокійному стані цього не зробив би. Спускатись було в сто разів важче, ніж підійматися. Та часу роздумувати я не мав; третя каменюка просвистіла повз мене, коли я повис, учепившись за край заглибини. На півдорозі я зірвався, проте якимсь дивом, подряпаний, весь у крові, впав на стежку й накивав п'ятами. В темряві я пройшов по горах десять миль і за тиждень опинився у Флоренції, впевнений: ніхто в світі не знає, що зі мною сталося.

Я довірився лише одній людині — своєму братові Майкрофту. Приношу вам безліч пробачень, Вотсоне, але було надзвичайно важливо, аби всі думали, ніби я помер, крім того, ви не написали б такого переконливого звіту про мій нещасливий кінець, коли б не були впевнені, що все це правда. Кілька разів за останні три роки я брався за перо — написати вам, але мене зупиняв страх, що ваша щира прихильність до мене штовхне вас на необачний вчинок, який розкриє мою таємницю. Ось чому я сьогодні відвернувся від вас. Становище було дуже небезпечне, і найменший вияв подиву чи хвилювання з вашого боку міг би привернути до мене увагу та спричинитися до найсумніших, навіть непоправних наслідків. А Майкрофтові я мусив довіритись, щоб одержати гроші, бо мав у них велику потребу. Події в Лондоні розвивалися гірше, ніж я сподівався, бо після суду над бандою Моріарті на волі залишилось двоє її найнебезпечніших учасників — моїх найлютіших ворогів. Тому я два роки мандрував по Тібету, відвідав з цікавістю Лхасу і пробув кілька днів у далай-лами. Ви, можливо, читали про дивовижні дослідження норвежця Сігерсона, але я певен — вам і на думку не спало, що то звістка про вашого друга. Потім я об'їздив усю Персію, зазирнув у Мекку і зробив короткий, але цікавий візит до халіфа в Хартумі, про наслідки якого повідомив міністерство закордонних справ. Повернувшись у Францію, я кілька років займався дослідженнями речовин, що їх одержують з кам яновугільної смоли — це було в лабораторії в Мон-пельє, на півдні. Успішно закінчивши дослідження і довідавшись, що тепер у Лондоні лишився тільки один з моїх ворогів, я почав уже думати про повернення, а звістка про дивовижно таємничий злочин на Парк-лейн змусила мене поквапитись з від'їздом. Цей злочин привернув мою увагу не тільки сам собою, але ще й тому, що його розкриття обіцяло мені сприятливі можливості владнати свої особисті справи. Я негайно приїхав у Лондон, з'явився власною персоною до себе на Бейкер-стріт, викликавши в місіс Хадсрн страшний істеричний припадок, і переконався, що Майкрофт зберіг мою квартиру й папери в тому самому вигляді, в якому вони завжди були. Отже, дорогий Вотсоне, сьогодні о другій пополудні я вже сидів у своєму старому кріслі й жалкував лише про те, що не бачу свого давнього друга Вотсона в іншому кріслі, яке він так часто прикрашав своєю особою.

Отаку дивовижну розповідь я почув" того квітневого вечора; я б зроду їй не повірив, але ж переді мною був Холмс власною персоною, високий, худорлявий, з проникливим, енергійним обличчям, яке я вже ніколи не сподівався побачити. Якимсь чином Холмс устиг довідатись про мою тяжку втрату — смерть дружини, але його співчуття виявилося швидше в тоні, ніж у словах.

— Робота — найкращі ліки від горя, дорогий Вотсоне,— сказав він,— а нас обох сьогодні вночі чекає така робота, що як ми її виконаємо, то виправдаємо своє існування на цій землі.

Марно просив я свого друга висловитись ясніше.

— Ви достатньо почуєте й побачите ще до ранку,— відказав він.— До того ж у нас є про що поговорити, бо ми не бачились три роки.