Клуб веселощів і удачі - Тан Амі

Через втрати ми продали акції Субару по шість і три чверті. Ми придбали сто акцій Сміт інтернешнл за сім. Дякуємо Ліндо та Тіна Джонґів за частування. Особливо смачним був суп з червоної квасолі. Березневі збори довелося відмінити до нових повідомлень. Шкодуємо, що довелося попрощатися з нашим другом Сюян та висловлюємо наше співчуття сім'ї Канінґ Ву. З повагою до присутніх, президент і секретар, Джордж Гсу.

Ось так. Я очікую на те, що решта присутніх почнуть говорити про мою матінку, роки щирої дружби з нею, чому я, як її втілення, зараз тут, і маю стати четвертим гравцем і підтримувати справу, що її була затіяла моя матінка одного спекотного дня в місті Ґуйлінь.

Але присутні лише кивають головами на знак згоди із цим оголошенням. Разом з усіма так само киває і батько. І мені здається, що життя матінки відсунуте вбік, щоб звільнити шлях новій справі.

Тітонька Ан-мей важко підводиться із-за столу і повільно йде на кухню готувати їжу. Найкраща подруга матінки, тітонька Лін, перебирається на бірюзову канапу, складає руки на грудях і спостерігає за чоловіками, що залишилися сидіти за столом. Тітонька Їнґ, яка, як мені здається, меншає кожної нашої зустрічі, дістає із сумки для в'язання заготовку для крихітного блакитного светра.

Дядьки — члени Клубу веселощів і удачі заводять розмову про акції, що вони їх хотіли б придбати. Молодший брат тітоньки Їнґ, дядько Джек, дуже наполягає на якійсь компанії, яка добуває золото в Канаді.

— Це чудовий захист від інфляції, — каже він авторитетно. Він краще всіх розмовляє англійською, майже без акценту. Я згадую, що матінка найгірше говорила англійською мовою, але вона завжди вважала, що краще за усіх говорить китайською. Вона розмовляла на мандаринському діалекті з незначним шанхайським акцентом.

— То ми не гратимемо сьогодні в ма-джонґ? — голосним шепотом питаюся я у тітоньки Їнґ, яка дещо недочуває.

— Потім, — каже вона, — після опівночі.

— Шановні, ви берете участь в цих зборах чи ні? — питає дядько Джордж.

Після одноголосної згоди на купівлю акцій канадійської золотодобувної компанії, я прямую на кухню до тітоньки Ан-мей, щоб дізнатися в неї, чому Клуб веселощів і удачі почав вкладати кошти в акції.

— За нашими правилами, переможниця отримувала всі гроші. Але вигравали завжди ті ж самі гравці і програвали ті ж самі, — каже вона. Вона саме ліпить вонтони 4 і вправно розкладає пахуче м'ясо на тонке тісто, а потім одним плавним рухом руки запаковує оболонку так, що вона нагадує крихітний капелюшок, як у санітарки.

— Без вміння удача не допоможе. Тож колись дуже давно ми дійшли згоди вкладати гроші в акції на фондовій біржі. Для цього не потрібно великого уміння. Навіть твоя мати з цим погодилася.

Тітонька Ан-мей рахує на таці перед нею. Вона вже зробила п'ять рядів по вісім вонтонів у кожному.

— Сорок вонтонів на вісім їдців, треба по десять кожному, ще п'ять рядів, — каже вона сама собі і продовжує начиняти м'ясом. — І добре, що ми так зробили. Тепер будь-хто може вигравати чи програвати. Ми могли сподіватись на удачу на фондовій біржі. І могли грати в ма-джонґ лише для задоволення, на декілька доларів, так, щоб та, що виграла, отримувала все. Ті, що програли, забирали додому залишки вечері! Тож кожна мала якесь задоволення. Розумно, га?

Я стежу за рухами тітоньки Ан-мей. Її пальці швидко і впевнено ліплять тісто. їй не потрібно думати про те, що вона робить. Матінка скаржилася саме на те, що тітонька Ан-мей ніколи не думає про те, що зараз робить.

— Вона не дурна, — сказала якось матінка, — але якась легкодуха. На тому тижні я підкинула їй добру ідею. Я сказала: "Ходімо до консульства і спитаємося про папери для твого брата". І вона мало не кинула все, чим займалася, бо хотіла зараз же йти. Але потім з кимсь поговорила. Не відомо, хто то був. І та людина сказала їй, що це може спричинити серйозні неприємності для її брата там, у Китаї. Та людина сказала їй, що ФБР запримітить її і все життя завдаватиме неприємності в США їй самій. Та людина сказала: "Підеш за позичкою на будинок, а тобі відмовлять, бо маєш брата-комуніста. А я кажу: "Ти ж вже маєш будинок!" Але це її не заспокоїло.

— Тітонька Ан-мей не знає, чого вона хоче, — казала матінка, — і сама не розуміє, чому це так.

Я дивлюсь на тітоньку Ан-мей і бачу низеньку схилену сімдесятирічну жінку з великими грудьми і худими негарними ногами. В неї м'які гладкі пучки літньої жінки. Я запитую себе, що ж такого робила тітонька Ан-мей, щоб надихнути матінку на довічну критику. Складалося враження, що матінка завжди була незадоволена всіма своїми подругами, мною, навіть моїм батьком. Завжди чогось бракувало. Завжди щось мало бути поліпшене. Щось вимагало урегулювання. Це або те містило забагато якогось елементу, але замало іншого.

Про елементи йшлося в її власному варіанті органічної хімії. Вона казала, що кожна людина складається з п'яти елементів.

Маєш забагато вогню, тож маєш поганий характер. Такий, як, наприклад, у мого батька, якого вона завжди ганила за звичку курити, а він на це завжди кричав їй у відповідь, щоб вона тримала свої думки при собі. Гадаю, зараз він відчуває провину, що не дозволяв їй щиро висловлюватися.

Замало дерева, і ти занадто швидко схиляєшся перед людьми, йдеш за їхніми думками, не можеш наполягати на своїх власних. Це про тітоньку Ан-мей.

Забагато води і розпливаєшся в різні боки, як я, бо провчилася півкурсу на біології, потім півкурсу на гуманітарному відділенні і, не закінчивши жодного, пішла працювати в невеличку рекламну агенцію, де й стала рекламістом.

Зазвичай я відкидала її критику, як і більшість її китайських забобонів, вірувань, що добре пасували до обставин. Коли мені вже було за двадцять, я вивчала Вступ до психології робила спроби пояснити їй, чому вона не повинна так багато критикувати, чому це може зашкодити її оточенню.

— Існує цілий науковий напрямок, — казала я, — відповідно до якого батьки не повинні критикувати дітей. Навпаки, вони повинні підбадьорювати їх. Розумієте, люди спроможні на те, що очікують від них інші люди. А коли ви критикуєте, це означає, що ви очікуєте невдачу.

— У тому і клопіт, — відповідала вона. — Ти ніколи не була спроможною. Занадто лінива, щоб чогось досягнути. Лінива, щоб бути спроможною на те, що від тебе очікують.

— Час їсти, — радісно проголошує тітонька Ан-мей, виносячи паруючу каструлю з щойно зліпленими вонтонами.

Стіл завалено наїдками, поданими по-шведському, саме так, як це робилось на бенкетах у Ґуйліні. Мій батько порпається у шоу мені 5, який принесено у величезній алюмінієвій пательні, обкладений пластиковими пакетиками із соєвим соусом. Тітонька Ан-мей напевне придбала його в магазині. Чудово пахне суп з вонтонами, на його поверхні плавають ніжні пагони коріандру. Спочатку мене приваблює велике блюдо, повне чазевей, солодкої підсмаженої на вогні свинини, нарізаної тоненькими шматочками завбільшки з монетку, а потім різноманіття крихітних смаколиків, як я їх називаю, — виробів з добре розкатаного тіста, начинених свининою, яловичиною, дрібними креветками і ще якимось фаршем, про який матінка звичайно говорила, що він містить "поживні речі".

Тут застілля не є демонстрацією добрих манер. Складається враження, що до сьогодні всі присутні голодували. Вони пхають їжу до рота, скільки тримається на виделці, наколюють один шматок м'яса за іншим. Вони не схожі на тих паній з Ґуйліня, котрі, як я це собі завжди уявляла, смакували їжу з витонченою делікатністю.

А потім, так само швидко, як починали, чоловіки підводяться і залишають стіл. Начебто за сигналом, жінки підбирають останні найсмачніші шматочки, потім виносять тарілки і миски на кухню і вкидають їх у раковину. Жінки по черзі, старанно, як перед операцією, миють руки. Хто заснував цей ритуал? Я також кладу свою тарілку до раковини і мию руки. Розмовляючи про поїздку Джонґів до Китаю, жінки прямують до кімнати в глибині квартири. Ми проходимо через кімнату, що колись слугувала спальнею для чотирьох синів Гсу. Їхні двох'ярусні ліжка з обшарпаними складними драбинками і досі тут. Дядьки — члени Клубу веселощів і удачі вже сидять за столом для гри в карти. Дядько Джордж здає карти, швидко, начебто вчився цьому в казино. Мій батько пригощає присутніх сигаретами "пел мел", одна вже стирчить з його рота.

Потім ми заходимо в кімнату, де колись жили три дочки Гсу. Малими ми всі були подругами. Тепер вони повиростали і повиходили заміж, а я знову гратиму в їхній кімнаті. Окрім запаху камфори, нічого не змінилося — таке відчуття, начебто скоро прийдуть Роза, Рут і Дженіс і попадають на свої однаковісінькі ліжка. Білі шенильні покривала на них такі зношені, що вже напівпрозорі. Ми з Розою мали звичку, обговорюючи наші проблеми з хлопцями, висмикувати з них вузлики. Нічого не змінилося, тільки тепер посеред кімнати стоїть стіл для гри в ма-джонґ кольору червоного дерева. А поруч з ним торшер, довга чорна жердина, до якої прикріплені три, схожі на широке фікусне листя, овальні лампи.

Ніхто не каже мені: "Сідай тут, тут сиділа твоя матір". Але я сама можу знайти це місце, ще до того, як усі посідали. Найближчий до дверей стілець оповитий порожнечею. Проте насправді це відчуття ніяк не пов'язане із цим стільцем. Це її місце за столом. Ніхто нічого мені не казав, але я розумію, що за столом вона сиділа на стороні Сходу.

Все починається саме на Сході, якось сказала мені матінка, звідти приходить сонце, звідти віють вітри.

Тітонька Ан-мей, яка сидить ліворуч від мене, висипає кісточки на зелену повстяну поверхню столу, потім звертається до мене:

— Зараз перемішаємо кісточки.

Ми покрутили їх по колу. Вони приємно клацали, коли стукалися одна об одну.

— Ти виграєш так само, як твоя матір? — питається тітонька Лін, яка сидить напроти мене. Вона не усміхається.

— Коли я вчилася в коледжі, я трошки грала з моїми друзями-євреями.

— Пхе! Єврейський ма-джонґ, — каже вона з відразою. — Це різні речі.

Саме так казала матінка, хоча ніколи не пояснювала чому.

— Може, зіграєте сьогодні без мене, а я просто подивлюся, — пропоную я.

Тітонька Лін роздратована, начебто я мала дитина:

— Але ж як ми гратимемо лише втрьох? Як стіл без однієї ніжки — як він стоятиме? Коли помер чоловік тітоньки Їнґ, вона запросила свого брата.