Поранений Сократ - Брехт Бертольт

Він узяв книжку й почав читати. Коли він не ворушив ногою, то майже не боліло.

Потім прийшов його приятель Антісфен.

Він не скинув сукняного плаща, а став у Сократа в ногах, трохи силувано кашлянув, почухав скуйовджену бороду і, дивлячись на нього, сказав:

— Ти й досі лежиш? А я думав, що застану саму Ксантіппу. Я тільки і встав для того, щоб довідатись, як тобі повелося. Я дуже застудився, тому вчора не міг піти разом з усіма на поле бою.

— Сідай,— коротко відповів Сократ.

Антісфен узяв з кутка стілець і сів біля приятеля.

— Сьогодні ввечері я знов починаю навчання. Нема чого далі відкладати.

— Нема чого.

— Я, звичайно, думав про те, чи прийдуть учні. Сьогодні відбудеться великий бенкет. Але дорогою сюди я зустрів молодого Фестона, і він був просто в захваті, коли я сказав йому, що ввечері навчатиму алгебри. Я сказав, що як хоче, то нехай приходить у шоломі. Протагор та інші нетямитимуться з люті, коли почують, що вояки першого ж таки вечора після битви прийшли до Антісфена далі навчатися алгебри.

Сократ легенько погойдувався в гамаку, відштовхуючись долонею від ледь скривленої стіни. Його булькаті очі допитливо стежили за приятелем.

— Ти й ще когось зустрів?

— Багатьох.

Сократ похмуро перевів очі на стелю. Може, сказати Антісфенові всю правду? Він не мав сумніву, що той йому справді приятель. Сам він ніколи не брав грошей за навчання, отже не був конкурентом Антісфенові. Може, справді порадитися з ним, що йому робити?

З цікавістю дивлячись на Сократа блискучими, сумовитими очима, Антісфен почав розповідати:

— Георгіас вештається по місту і всім торочить, що ти, мабуть, утік з поля бою, але з ляку вибрав не той напрямок, побіг уперед. Кілька юнаків із аристократів уже хотіли налупцювати його за це.

Прикро вражений, Сократ витріщив на нього очі.

— Дурниці,— сердито сказав він.

Він раптом збагнув, яку зброю проти себе дасть у руки своїм супротивникам, коли щиро зізнається в усьому.

Уночі, вже перед ранком, він був подумав, чи не виставити всю цю справу як дослід, сказати, що йому хотілось побачити, наскільки вони всі довірливі. Мовляв, двадцять років він скрізь і всюди навчав людей пацифізму, а досить було якоїсь чутки, щоб його власні учні повірили, ніби він став завзятим вояком і т. д. І т. д. Але якби його всі послухали, то не виграли б битви. Видно, тепер кепська пора для пацифізму. Після поразки навіть верхи суспільства на якийсь час стають пацифістами, а після перемоги навіть низи вихваляють війну, принаймні доти, доки помітять, що для них і з перемоги, і з поразки майже однаковий зиск. Ні, на пацифізмі тепер не побудуєш держави.

З вулички почувся тупіт кінських копит. Вершники зупинилися перед хатою, і до кімнати швидко, як завжди, зайшов Алківіад.

— Доброго ранку, Антісфене, як твої філософські успіхи? Вони там скаженіють на ареопазі, Сократе! — сяючи, вигукнув він.— їх розлютила твоя відповідь. Задля жарту я запропонував замість лаврового вінка присудити тобі п'ятдесят ударів палицею. Мої слова, звичайно, розсердили їх, бо їм якраз цього й хотілося б. Але все-таки тобі доведеться піти туди. Підемо вдвох, пішки.

Сократ зітхнув. Він був у дуже добрих стосунках з молодим Алківіадом, вони часто пили разом. І бач — відвідав його як добрий приятель. Напевне ж не тільки тому, що хотів дати дулю ареопагові. А якби навіть і тому, то це бажання теж почесне й варте підтримки.

Нарешті він обережно сказав, і далі погойдуючись у гамаку:

— З поспіху люди не бувають. Сядь.

Алківіад засміявся і присунув стільця. Перше ніж сісти, він чемно вклонився Ксантіппі, що стояла на порозі до кухні, витираючи спідницею мокрі руки.

— Ви, філософи,— смішні люди,— трохи нетерпляче мовив він.— Може, ти вже шкодуєш, що допоміг нам виграти битву? Певне, Антісфен устиг тебе переконати, що для цього було замало підстав?

— Ми розмовляли про алгебру,— швидко сказав Антісфен і знов кашлянув.

Алківіад посміхнувся.

— Чогось іншого я й не сподівався. Не варто зчиняти галасу через таку дрібницю, так? Ну, а по-моєму, то була просто хоробрість. Нічого особливого, згоден, але хіба жменя лаврового листя — щось особливе? Зціп зуби, старий, і дай, хай на тебе надінуть той вінок. Це довго не триває і не болить. А потім підем випити.

Він запитливо глянув на огрядного, дужого філософа, що лежав у гамаку і тепер уже розгойдував його з усієї сили.

Сократ гарячково міркував, що йому сказати. О, надумав! Скаже, що вночі або сьогодні вранці звихнув ногу. Наприклад, як солдати зсаджували його з плечей. Навіть буде цікаво. Випадок показав, як легко, вшановуючи когось, можна завдати йому шкоди.

Не перестаючи гойдатися, він подався вперед, щоб сісти рівно, потер правою рукою голий лівий лікоть і повільно мовив:

— Справа ось яка. У мене нога...

На цьому слові йому в очі, які трохи неспокійно перебігали з одного на друге, бо тепер треба було вперше казати справжню брехню про свою пригоду на полі битви — досі він тільки відмовчувався,— впала Ксантіппа, що й далі стояла на порозі до кухні.

Сократ затнувся. Йому раптом перехотілося розповідати вигадану історію.

Він не звихнув ноги.

Гамак перестав гойдатися.

— Слухай, Алківіаде,— сказав він рішучим, бадьорим голосом,— ні про яку хоробрість у цьому випадку не може бути й мови. Я відразу ж, як почалася битва, тобто як переді мною виринули з туману перші чужі солдати, кинувся навтіки, в тому напрямку, що й треба, тобто назад. Але наскочив на терник. Там я загнав колючку в ногу і далі вже не зміг бігти. Я почав, як шалений, вимахувати мечем навколо себе і мало не влучив у кількох своїх. З розпачу я почав щось кричати про інші загони, щоб перси повірили в них, хоч то була дурна затія, бо вони, звичайно, не розуміли по-грецькому. Але їм, видно, теж було лячно. Вони, мабуть, просто не могли витримати мого крику після всього того, що їм довелось доконувати під час наступу. Вони на мить зупинилися, а тим часом настигла наша кіннота. Оце й усе.

Кілька секунд у кімнаті стояла мертва тиша. Алківіад сидів, вражено втупивши очі в Сократа. Та ось Антісфен кашлянув, прикривши рота рукою, цього разу цілком природно. А з порога до кухні, де стояла Ксантіппа, почувся гучний регіт.

Тоді Антісфен сухо сказав:

— І ти, звичайно, не міг піти в ареопаг і здолати на одній нозі сходи, щоб прийняти лавровий вінок. Розумію.

Алківіад відкинувся на спинку стільця і, примруживши очі, розглядав філософа в гамаку. Ні Сократ, ні Антісфен не дивились на нього. Потім він знов нахилився вперед і обхопив руками коліно. Його вузьке хлоп'яче обличчя ледь пересмикнулося, але на ньому не можна було відчитати його думок чи почуттів.

— А чому ти не сказав, що якось інакше поранив ногу? — спитав він.

— Бо я загнав у неї колючку,— буркнув Сократ.

— Оце тому? — мовив Алківіад.— Розумію.

Він швидко підвівся й підступив до гамака.

— Шкода, що я не захопив із собою свого вінка. Я віддав його потримати служникові. А то б тепер надів його на тебе. Повір мені, я вважаю, що ти його заслужив своєю хоробрістю. Я не знаю, хто б ще спромігся за таких обставин розповісти те, що розповів ти.

І він швидко вийшов з кімнати.

Помивши Сократові ногу й витягши колючку, Ксантіппа сердито сказала:

— Могло бути зараження крові.

— Або й ще гірше,— відповів філософ.

[1] Гімнасій — у Стародавній Греції державний навчально-виховний заклад для юнаків.