Дожити до світанку - Биков Василь

Тихо вилаявшись, лейтенант хвилину вибирався з цієї пастки, потім збочив, узяв трохи далі від чагарника. Десь тут поблизу має бути струмок, що впадає в річечку; від струмка починається найбільш небезпечний відрізок шляху в розриві німецької лінії.

До струмка він усе ж не доповз — попереду, дуже близько, щось клацнуло вгорі, зашипіло, заіскрилося, і яскраво-вогняна дуга розрізала край неба. Розпашілий від боротьби зі снігом, Івановський не відразу і втямив, що це ракета. Вона злетіла і недалеко від них яскраво розквітла вгорі букетом променистого білого полум'я, і снігова рівнина з чагарником затаїлася, притихла, залита трасуючою сліпучістю. На мить усе довкола завмерло, а потім здригнулося, шаснула по заплаві на всі боки плутанина невиразних стрімких тіней. Ракета упала за чагарником і ще зо три секунди яскріла на сніговому обширі кволими рештками світла.

Івановський принишк, де лежав, майже не дихаючи, груди задушливо розпирало від нестачі повітря, вітер вихрив сніговим пилом. Лейтенант чекав пострілів, крику, наступної ракети, але у згуслій суцільній темряві над заплавою, як і досі, стояла непевна тиша. Тоді він на мить заплющив очі, щоб скоріше минуло засліплення, і знову подивився вперед. Його дивувало вже, звідки тут могла взятися ракета, з того боку, звідки вона злетіла, не повинно бути німців, там болото, річечка, чагарник. Саме туди треба їм повзти. Тепер виходило, що той напрям закритий.

Позаду його поторгав за чобіт Лукашов, але Івановський не озирнувся й не озвався навіть. Найважливіше, що турбувало його зараз, — помітили їх чи ні? Якщо помітили, то, мабуть, їхня сьогоднішня спроба на тому й скінчиться. Якщо ж ні, то слід якомога скоріше подолати цю прокляту місцину.

Минула ще хвилина, не було ні ракети, ні пострілів, і лейтенант подумав, що це, напевно, там сидить посланий на ніч ракетник. Івановський круто повернув у кущі, вже не попластунськи, а навкарачки дістався низького берега річки, над якою, вмерзлі у лід, хилилися криві чорні вільхи. Тут він затримався, не наважуючись одразу поткнутися на лід. Але іншого виходу не було, він зсунувся з купнистого берега, лід, на щастя, не тріснув, не угнувся, хоч і був ще тонкий під рівним шаром пухнастого снігу. Івановський поспішно переповз річку й збоку від куща лози видерся на той берег. Тут чагарника було менше, він тулився до самої річечки, а далі починався пагорок із селом і німецьким окопом під скособоченим сараєм на відшибі.

Сержант Лукашов не відставав од нього ні на крок, і коли Івановський спинився в нерішучості, підповз до нього й шепнув просто в обличчя:

— А давайте річкою…

— Тих…

Становище ускладнювалося.

З цього боку вони опинилися дуже близько від німців, та й пробиратися далі тут можна лише надто вузьким краєчком чагарника уздовж річки. Було дуже спокусливо вернутися на льодову рівнину річечки, але вона петляла, мов заплутана вірьовка, це скільки ж потрібно викрутити петель тих? І знову ж, а коли де погано замерзло Йому здалося, що вже минуло багато часу, що він надміру довго затримався в цьому чагарнику і так непростимо запізнюється з самого початку. Аж здригнувшись од тієї тривоги, Івановський озирнувся, але ззаду, мабуть, уже всі перебралися на цей бік і чекали, щоб рушити далі. У пітьмі поблизу немовби темніло зо два обличчя, інших, правда, не було видно, та він почав обережно гребтися далі.

Цього разу Івановський проповз дуже мало — знову із того ж місця злетіла ракета, потім гахнув її постріл. Лейтенант утиснувся в сніг, з усієї сили вдивляючись у чорно-білу плутанину гілля на яскраво освітленій миготливій долині. Ні, ракета помчала в тому ж напрямку, на той бік заплави, звідки вони приповзли сюди. Отже, їх не помітили. Коли ракета згасла, він із полегкістю смиконув за ремінець лижі й сам на ліктях і колінах рвонув по снігу вперед. Кілька секунд він нічого не бачив перед собою, тільки гріб, гріб сніг і тяг лижі. І раптом знову осліп від неймовірно яскравого світла, що сяяло з піднебесся — сніг заіскрився, заблискотів, плутані тіні від кущів крутонулися на одному місці й, чітко відбившись на снігу, завмерли. Завмер і він, відчуваючи, що цей холодний простір ось-ось проріже черга. Як завжди у хвилину найбільшої небезпеки, думка його зреагувала з блискавичною швидкістю, він зрозумів, що це — від сарая, значить, дуже близько. Ракета геть уся згоріла у висоті, і він знову прижмурив очі, щоб скоріше позбутися сліпоти, лежав нерухомо. Якщо помітили, то, очевидно, треба податися назад, на річку, під захисток її бережка. А якщо ні… Тоді треба якомога скоріше повзти уперед, далі. від цього проклятого місця, де тебе підсвічують з обох боків.

Пострілів не було й цього разу, і він із зухвалою рішучістю ринув уперед, відчувши раптом, що йому неабияк щастить. Скоріше, скоріше!.. З несподіваною спритністю він пробирався уздовж берега, зовсім зарившись у сніг, який нещадно забивав йому обличчя, рот, не давав дихати і засліплював очі. Коли ж до нього вернулася попередня здатність бачити у пітьмі, він раптом помітив, що з лівого боку від сарая його затуляє горбик висотою до коліна, не більше, мабуть обніжок. Це його дуже втішило, тепер йому не страшні й ракети — тільки б скоріше!

Він повз довго і квапливо. Під одягом на грудях і спині все вже змокріло від талого снігу й холодного поту, на своїх він не озирався, бо то було б марно — все одно він не міг підігнати їх. Він лише надіявся на владу свого прикладу, на силу солдатського правила — рівняйся на командира.

Коли в небі ще спалахнула ракета, Івановський принишк із витягнутою наперед рукою і низько понад снігом оглянувся: так і є, бійці знову розтяглися, знову позаду сержанта був розрив кроків на двадцять. Обніжок, на лихо, тут скінчився, тепер їх ніщо вже не затуляло від того попереднього окопу. Одно добре — сарай на пагорку вже залишився позаду, вже й ракета летіла в їхній тил. Попереду ж розкинувся широкий луг із рядом негустого чагарника з одного краю.

Ракета згасла, і на його душі полегшало — здається, найважче здолали. Це було так приємно відчути — недовго і стримано порадіти, — але не встиг він знову викинути наперед свою зв'язку лиж, як тієї ж миті змушений був тицьнутися головою у сніг. Зовсім близько позаду недоречно і неймовірно гучно бабахнув гвинтівочний постріл. Жахнувшись, Івановський наступної миті різко повернувся на бік, рука звично схопилася за автомат, але ні ззаду, ні з боків не побачив ніякого руху. Все навкруги ніби завмерло, один тільки постріл — і більше ні звуку, і ніде нікого поблизу. Але за кілька секунд над чагарником яскраво засвітилося одразу у двох? місцях. Лейтенант простежив за польотом ракет — вони, як і попередні, впали позаду, та зразу ж злетіли ще дві, з обох боків річечки. При їхньому яскравому світлі рвучким тріскотом озвався кулемет від сарая, його вогняні стрічки стьобнули по чагарнику біля річки. Кілька куль відскочили рикошетом від обніжка, за яким вони ще недавно ховалися, і жаристими бризками розлетілися на всі боки. Кулемет мовби намацував їх уночі, і так близько намацував, що їх рятувала тільки пітьма. Івановський лежав і скреготів зубами від німої розпачливої люті: так усе йшло добре — і на тобі, когось угледіли. Чи зачули.

Напевне, вони так пролежали довго, бо лейтенант уже почав здригатися від холоду, мокра білизна крижаним панцером облипала тіло. В небі згоріло з десяток ракет, кулемет біля сарая поступово змовк. І тоді його раз і вдруге посмикав за чобіт Лукашов. Івановський обернувся.

— Кудрявця поранило.

— Як Сержант замість відповіді знизав плечима і теж обернувся назад, мабуть, чекав звідти пояснення.

Було від чого вилаятись, але Івановський тільки судорожно стиснув у рукавицях по жменьці снігу. Що й казати — початок був зіпсований, а незабаром могло статися й найгірше: їх побачать у полі. Однак повзти назад тепер зовсім не було коли, і він наказав першому, кого побачив у пітьмі:

— Шолудяк! Марш назаді Забрати пораненого і назад!

По обличчю бійця ковзнуло щось заклопотане, та за хвилину він, розсовуючи тілом сніг, зник у темряві. Лейтенант зразу ж похопився від думки, що до пораненого краще було б послати не його, а когось спритнішого, але вертати Шолудяка вже не став. "Хай живе", — з почуттям несподіваної великодушності подумав він. Не кожному випадає таке, однак цей старий, напевно, більше за інших має право, щоб вижити, — все ж таки батько, вдома троє дітей, а це щось та означає.

Німці біля сарая мовчали, напевне, так нічого й не помітили; стало тихо, лише за лісом усе гурчала, перекочувалась і стогнала гарматна колотнеча. Івановського знову охопив неспокій за витрачений час, який, незважаючи ні на що, минав швидко, і лейтенант навіть злякався, що може спізнитися. Правду кажучи, він не передбачав стільки несподіванок з самого початку і тепер подумав невесело: "А що ж буде далі?"

Івановський рвонувся вперед, але не проповз і десяти кроків, як знову припав до землі, рятуючись од потоку стрімких трасуючих куль, що замиготіли довкола. Розпластавшись на снігу, лейтенант вдивлявся у той бік, де ледь помітним горбиком темніла на снігу будівля, і швидко поліз назад під захисток усе того ж маленького, ледь помітного вночі обніжка. Однак, напевно, їх помітили. Вгорі з шипінням і тріском шматували небо ракети, а кулеметні траси, вогняно виблискуючи у темряві, сікли, пронизували, збивали сніг якраз на їхньому шляху з-за обніжка. Що б там не сталося, треба було вислизнути з цієї пастки, але на яскраво освітленому полі це неможливо.

Здається, вони потрапили в біду, і надовго. Добре ще, що їм трапився цей обніжок, ніби посланий богом для їхнього порятунку, — він ховав їх од кулеметного вогню з пагорка. Але скільки можна ховатися?..

Тим часом усі нерухомо й мовчки лежали, чекаючи його рішення та його командирської дії. І він надумав єдино можливе: гранатами закидати кулемет. Очевидно, найкраще підповзти до нього з боку фронту, від річки, і зробити це найуспішніше, зрозуміло, міг тільки він сам. Тільки одному, в крайньому випадку двом, ще можна якось підкрастися до нього непоміченими.

— Передайте: старшину — до мене!

Бійці передали один одному його команду, і Дзюбін швидко приповз, мовчки ліг обіч.

— От що.