Залицяння - Фолкнер Вільям

Спершу, перед початком змагання, була ще перерва, щоб суперники перевели дух, поки десятирічний хлопчак оббігав один раз навколо поля. А потім Ікемотубе й Девід Хогенбек посідали на свої місця за столом, один навпроти одного, і Нічний Пугач дав команду починати.

Найперше кожному з них припало стільки тушкованих пташиних тельбухів, скільки другий зміг захопити обіруч із горщика. Потім кожен з'їв стільки яєць дикої індички, скільки мав років — Ікемотубе двадцять два, а Девід Хогенбек двадцять три,—хоч Ікемотубе відмовився від пільги й сказав, що теж з'їсть двадцять три. Тоді Девід Хогенбек сказав, що вій має право з'їсти на одне більше, ніж Ікемотубе, і що, отже, він з'їсть двадцять чотири; зрештою, однак, Ісетібега наказав їм обом замовкнути і їсти далі, а Нічпий Пугач тим часом лічив яєчні шкаралупи. Потім дійшло до ведмежого язика, лапи й сала, хоча коли Девід Хогенбек уже їв, Ікемотубе ще трохи постояв і подивився па свою половину. І на нівдорозі він перестав їсти й знову подивився на ведмежатину, тоді як Девід Хогенбек уже кінчав. Але нічого — на обличчі Ікемотубе був такий самий легенький усміх, який хлопці бачили в нього наприкінці важкого перебігу, коли він і не збирався відступати — не тому, що мав іще силу, а тому, що був Ікемотубе. Отож він знов заходився їсти, а Нічний Пугач тим часом лічив обгризені кістки. Та коли жінки поклали на стіл спечене порося, Ікемотубе й Девід підійшли до його хвоста й утупилися через стіл одип в одного; Нічний Пугач був уже дав команду починати, але зразу ж і скасував її.

— Дайте води,— попросив Ікемотубе.

Мій батько подав йому тикву, і він сьорбнув раз. Але та вода відразу вийшла назад, наче її щось виштовхнуло з горла, і тоді Ікемотубе поставив тикву, закрив подолом сорочки похнюплене обличчя, повернувся й відійшов, а люди розступилися, даючи йому дорогу.

Того дпя вони вже не шукали затишної місцини в лісі. Вони стояли в Ікемотубе вдома, а мій батько та інші стояли там теж, тільки тихо й осторонь. Мій батько казав, що Ікемотубе тепер не всміхався.

— Вчора я таки правильно подумав,— заговорив Ікемотубе.— Коли вже мені судилося програти, то краще б ми билися на ножах. Розумієш,—і він знов, казав мій батько, всміхнувся, як ото наприкінці довгого важкого перебігу, коли хлопці знали, що він і не збирається відступати,— не тому, що має ще силу, а тому що він Ікемотубе,— розумієш, я хоч і програв, але примиритися не можу.

— Я тебе переміг ще до того, як ми почали,— озвався Девід Хогенбек.— І ми обидва це знали.

— Справді,— погодився Ікемотубе.— Але це я сам надумав.

— То що ж ти тепер надумаєш? — запитав Девід Хогенбек.

У ту хвилину, казав батько, вони, хлопці, любили Девіда Хогеибека не менше, ніж Ікемотубе — любили їх обох у цю хвилину, коли Ікемотубе з усмішкою на обличчі стояв перед Девідом Хогенбеком, поклавши праву долоню йому на груди, бо за тих часів були ще на світі справжні герої.

— Тоді ще одне, вже останнє,— сказав Ікемотубе.— Печера.

Він і Девід Хогенбек пороздягалися догола, а мій батько та інші хлопці намастили їм тіло й волосся ведмежим жиром, змішаним з м'ятою, цього разу не тільки для прудкості, а й для витривалості, бо та печера була аж за сто тридцять миль, у краю старого Девіда Кольберта,— чорний отвір на схилі гори, куди й дикі звірі не заходили й собаку годі було загнати навіть биттям — молоді хлопці з селища перебували там свою першу Далеко-від-Вогню ніч, щоб довести, що вони вже мужні, як справжні чоловіки,— адже всі в племені здавна знали, що в тій печері склепіння може завалитися від будь-якого шепоту чи бодай найменшого руху, отож люди вірили, що колись уся гора — від незначного навіть руху або звуку або просто сама собою — обвалиться на ту печеру. Потім Ікемотубе дістав зі скрині два пістолети, витяг з них набої і знову зарядив їх.

— Хто перший добіжить до печери, той увійде всередину й пальне з пістолета,— сказав Ікемотубе.— Коли після цього він вийде з печери, значить, він виграв.

— А коли не вийде? — запитав Девід Хогенбек.

— Тоді виграв ти,— сказав Ікемотубе. #— Або ти,— додав Девід Хогенбек.

У що мить, як казав батько, Ікемотубе знов усміхнувся Девідові Хогенбеку.

— Або я,— погодився він.— Хоч учора я тобі, здається, казав, що для мене це зовсім не було б перемогою.

Тоді Ікемотубе поклав ще по одному набоєві пороху з клейтухом і кулею у дві маленькі торбинки з талісманом — одна для себе й друга для Девіда Хо-генбека — на випадок, якщо той, хто ввійде до печери перший, програє не досить швидко, і вони обидва, в самих тільки сорочках та черевиках, кожен із пістолетом та торбинкою з талісманом на шиї, вийшли з Ікемотубиного будинку й почали бігти.

Діялося те ввечері. А потім запала ніч, і Девід Хогенбек, котрий не знав дороги, біг ззаду за Ікемотубе. Але згодом знову зійшло сонце, і тепер Девід Хогенбек, якби хотів випередити, міг бігти й сам, керуючись сонцем та всілякими прикметами, що їх описав йому Ікемотубе, коли вони відпочивали біля струмка. Тож часом попереду біг Девід Хогенбек, а часом — Ікемотубе, і раз Девід Хогенбек випередив Ікемотубе, коли той сидів біля джерела чи струмка, спустивши ноги у воду,— Ікемотубе тоді всміхнувся Деві-дові Хогенбеку й помахав йому рукою. А потім він наздогнав Девіда Хогенбека, і тепер місцина була відкрита, тож вони бігли бік у бік прерією, і Ікемотубе легенько поклав руку Девідові Хогенбеку на плече, не на саме плече, а трохи нижче, і так минув деякий час, а тоді Ікемотубе знов усміхнувся до нього і вирвався вперед. А потім настав вечір, і знову смеркло, отож Ікемотубе побіг повільніше, а далі й зовсім зупинивсь, поки почув Девіда Хогенбека й переконався, що той чує його. А тоді побіг знову, але так, щоб Девід Хогенбек устигав на звук його бігу. Отож коли Девід Хогенбек упав, Ікемотубе почув це, завернув назад, відшукав у темряві суперника, перекинув його горілиць, тоді знайшов у темряві струмок, намочив у ньому свою сорочку, повернувся і викрутив воду з сорочки в рот Девідові Хогенбеку. А потім знову зійшло сонце, Ікемотубе теж прокинувся, знайшов гніздо з п'ятьма не-опереними пташенятами, сам з'їв двох, а решту приніс Девідові Хогенбеку й рушив далі, аж поки добіг до такого місця, де Девід Хогенбек уже не міг його бачити, і там сів знову, чекаючи, коли Девід Хогенбек зведеться на ноги.

І він переказав Девідові Хогепбеку різні прикмети околиці й на цей день, на бігу промовляючи до нього через плече, хоча суперникові ці прикмети були ні до чого, бо він тепер уже не випереджав Ікемотубе. Девід Хогенбек жодного разу не наблизився до Ікемотубе більше, ніж на п'ятнадцять чи двадцять кроків, хоч один час і здавалося, що він навіть випередить його. Бо цього разу впав уже Ікемотубе. Місцина знову була відкрита, тож Ікемотубе міг довго лежати й дивитись, як наближається Девід Хогенбек. А потім знову зайшло сонце, знову смеркло, і він лежав та довго дослухався, як наближається Девід Хогенбек, аж поки настала пора йому підвестись. Він так і зробив, і вони обидва повільно рушили в темряві далі, Девід Хогенбек добрих сотню кроків позаду, а коли Ікемотубе почув, як Девід Хогенбек упав, то и собі ліг. А потім знову розвидніло, і він побачив, як Девїд Хогенбек звівся на ноги й повільно рушив до нього, і він теж кінець кінцем спробував підвестись, але не зміг, і вже здавалося, що Девід Хогенбек його наздожене. Проте, коли Девід Хогенбек був за чотири чи п'ять кроків від нього, він таки підвівся, і вони побігли далі, а потім Девід Хогенбек упав знову, а Ікемотубе здалося, що то він бачить, як падає Девід Хогенбек, але ні — це він сам повалився на землю, однак спромігся звестись на руки й коліна і ще проповзти десять чи п'ятнадцять кроків, перше ніж таки зовсім знесилів. І вже перед ним у призахідному сонці була та гора з печерою, і була вона там усю ніч, і була й тоді, як зійшло сонце.

Отож Ікемотубе вбіг у печеру перший і вже звів курок пістолета. Він розповідав, як зупинився, може, на мить при вході,— може, щоб іще раз глянути на сонце або побачити, де застряв Девід Хогенбек. Але той теж біг і був тільки за п'ятнадцять-двадцять кроків позаду, та й окрім того, через ту кляту сестру Германа Коша сонце йому цілі місяці не світило й не гріло. Отож Ікемотубе вбіг у печеру, обернувся й побачив, що Девід Хогенбек теж вбігає туди, й вигукнув:

— Назад, дурню!

Але Девід Хогенбек уже вбіг у печеру, хоч Ікемотубе й спрямував пістолет у склепіння й вистрелив. І загуркотіло, і обвалилося, і стало чорно, і пилюка знялася, аж Ікемотубе навіть подумав, як розповідав опісля: "Таки все. Кінець".

Але кінця не було, і ще до того, як настала чорнота, він устиг помітити, що Девід Хогенбек падає вперед на руки й на коліна, та й сама чорнота зовсім не була суцільна, бо він бачив і сонячне світло, і повітря, і день за пролазом, що утворили руки та ноги Девіда Хогенбека, який стояв навкарачки й підтримував плечима обвалене склепіння.

— Мерщій! — крикнув Девід Хогенбек.—Пролазь у мене під ногами. Я не можу...

— Ні, брате,— відказав Ікемотубе.— Ти сам швидше вибирайся, поки не розчавило. Виповзай звідси.

— Мерщій,— процідив крізь зуби Девід Хогенбек.— Мерщій, хай тобі!

І тоді Ікемотубе послухався, а потім пригадував, як у ранковому сонці рожевіли сідниці й ноги Девіда Хогенбека, як рожевіла на плечах у нього та кам'яна брила, що підтримувала обвалене склепіння. Але він ніяк не міг пригадати, де знайшов оцупок дерева, і як сам приволік його до печери, і встромив у отвір обік Девіда Хогенбека, і підважив своїми плечима, аж поки відчув, що підтримує нею бодай частину обваленого склепіння.

— Ну! — сказав він.— Швидко!

— Ні,— відмовився Девід Хогенбек.

— Швидше, брате,— наполягав Ікемотубе — Тепер тобі легше.

— Та коли ж я й ворухнутись не можу,— промовив Девід Хогенбек.

Але тепер Ікемотубе й сам не міг ворухнутись, бо мусив уже підтримувати склепіння і спиною, й ногами. Отож він простяг руку, схопив Девіда Хогенбека просто за тіло й шарпнув назад, з печери, так що той упав долілиць на землю. І якщо доти на деревину припадала, може, тільки частина ваги обваленого склепіння, то тепер уже весь тягар лежав на ній, тож Ікемотубе й подумав собі, як сам опісля розповідав: "Це вже таки певно кінець".