Залицяння - Фолкнер Вільям

Фолкнер 289

Хогенбека. Після цього цілий день тривала торгівля, хоч Девід Хогенбек торгував мало. І цілу ніч тривали танці, коли Девід Хогенбек тапцюзав найбільше. Бо він був здоровіший за будь-яких двох хлопців, разом узятих, і дарма, що по ньому ніхто б і не сказав, ніби він створений для танців або для гонів, усе-таки, здавалося, саме завдяки отій своїй подвійній величині Девід Хогенбек міг і горілки видудлити вдвічі більше за будь-кого, і танцювати вдвічі довше, аж поки один по одному хлопці відступалися, і далі танцював тільки він сам. А потім улаштовували кінні перегони й змагання, хто більше з'їсть, і Девід Хогенбек, хоч не мав коней і не їздив верхи, бо жоден кінь не побіг би прудко з таким тягарем на собі, рік у рік змагався на гроші.— хто кого переїсть — із двома хлопцями, що їх вибирали люди, і щоразу вигравав. А ще потім вода починала спадати до позначки, яку він зробив на пристані, і пароплавові наставала пора вирушати, поки в річці було ще досить води, щоб йому йти.

Але того разу пароплав так і не відійшов. Річка мілішала, а Девід Хогенбек усе грав на скрипці в Гер-мана Коша на веранді, тоді як Кошева сестра сипала щось там для варива у срібний глек з-під вина, а Ікемотубе, чепурно вбраний і в бобровому капелюсі, сидів спиною до стовпа, а Річковий Пеньок лежав горілиць на підлозі й обіруч тулив до рота свою гармонію, хоч тепер і не чути було, грає він на ній чи ні. Потім стало видно й ту позначку, яку Девід Хогенбек зробив па пристані, а він усе грав на скрипці в Германа Коша на веранді, куди Ікемотубе приніс своє крісло-гойдалку, щоб зручніше було сидіти, поки Девід Хогенбек забереться показувати пароплаву дорогу пазад до Нечеза. І весь той день з полудня люди стояли на пристані й дивились, як раби пароплава вкидають у його шлунок дерево задля тієї пари, що дає йому силу ходити; і більшу частину тієї ночі, коли Девід

Хогенбек пив удвічі більше й танцював удвічі довше, ніж навіть він звик, тобто пив учетверо більше й танцював учетверо довше, ніж навіть Ікемотубе, ніж навіть той Ікемотубе, котрий нарешті завважив сестру Германа Коша чи бодай когось іншого, хто завважив її,— більшу частину тієї ночі старші люди стояли на пристані й дивились, як раби вкидають дерево в пароплавів шлунок,— не для того, щоб він рушив, а для того, щоб подав голос, коли капітан Стюденмар вихилився з будки на палубі пароплава з кінцем свистячого мотузка в руці, прив'язаного до дверної клямки. А наступного дня капітан Стюденмар сам прийшов на веранду і схопив Хогенбекову скрипку.

— Я виганяю вас із роботи! — заявив він.

— То й нехай,— відповів Девід Хогенбек.

Оце саме тоді капітан Стюденмар і схопив Хогенбекову скрипку.

— Нам треба вернутися до Нечеза, там я дістану грошей, щоб розрахуватися з вами,— сказав він.

— Залишіть гроші в шинку,— відказав на те Девід Хогенбек.— Навесні я приведу туди пароплав.

А тоді настав вечір, вийшла тітка Германа Коша й сказала, що коли вони намірились стовбичити тут цілу ніч, то нехай Девід Хогенбек хоча б перестане терликати на своїй скрипці, щоб люди могли спати. Потім вона вийшла вдруге й звеліла сестрі Германа Коша йти спати. Ще потім вийшов Герман Кіш і сказав:

— Ідіть уже, хлопці. Майте розум.

Тоді тітка Германа Коша вийшла знову й сказала, що наступного разу візьме з собою дробовик Кошевого небіжчика дядька. Отож Ікемотубе й Девід Хогенбек залишили Річкового Пенька лежати на підлозі, а самі спустилися з веранди.

— Добраніч,— сказав Девід Хогенбек.

— Я проведу тебе,— відказав Ікемотубе.

І вони рушили через селище до пароплава. Стояла темрява, і в шлунку пароплава не було вогню, бо капітан Стюдепмар досі спав під тильною верандою в будинку Ісетібеги. Тоді Ікемотубе сказав:

— Добраніч.

На що Девід Хогенбек відказав:

— Тепер я проведу тебе.

І вони рушили назад через селище до Ікемотуби-ного будинку. Та коли дійшли туди, Девід Хогенбек не встиг і сказати "добраніч", як Ікемотубе вже повернувся й знову рушив до пароплава. Тоді почав ще й бігти, бо Девід Хогенбек зовсім не схожий був на такого, що вміє довго бігати. Але ж він не схожий був і на такого, що вміє довго танцювати, отож, коли Ікемотубе добіг до пароплава, повернувся і побіг назад, то він лише трошки випередив Девіда Хогеибека. І коли вони добігли до його будинку, Ікемотубе теж лише трошки випереджував Девіда Хогенбека; він зупинився на порозі захеканий, трохи захеканий, і розчинив двері перед Девідом Хогенбеком,

— Мій дім не дуже просторий,—сказав Ікемотубе,— але він твій дім.

Отож тієї ночі вони обидва спали в Ікемотубиному ліжку у нього вдома. А другого дня з полудня, хоча Герман Кіш знову не схотів нічого для нього зробити і тільки побажав йому успіху, Ікемотубе послав мого батька й Сільвестрового Джона зі своєю верховою кобилою, щоб привезли Кошеву тітку, коли вони з Германом Кошем влаштовуватимуть перегони. А він же верхи їздив так швидко, як зроду-віку ніхто не їздив у селищі! Він набагато випередив Германа Коша, а проте примусив його на очах у тітки забрати всі гроші, ніби це він, Герман Кіш, виграв, а ввечері послав Нічного Пугача припнути скакового коника до клямки кухонних дверей Германа Коша. Але Кошева тітка того вечора навіть не попереджувала їх. Вона відразу

вийшла з дробовиком Кошевого небіжчика дядька, і вже за мить Ікемотубе збагнув, що вона і його має на увазі. Отож він і Девід Хогенбек залишили Річкового Пенька лежати на веранді, а самі забралися геть і під час першого переходу від будинку Ікемотубе до пароплава зупинилися на хвилину біля хатини мого батька; але коли мій батько й Нічний Пугач нарешті знайшли Ікемотубе, щоб розповісти йому, що Кошева тітка, певно, завела скакового коника далеко в ліс і заховала, бо вони й досі не знайшли його, то Ікемотубе й Девід Хогенбек обидва спали в Хогенбеко-вій койці на пароплаві.

А другого ранку приїхав торговець віскі, і з полудня Ікемотубе та інші хлопці запросили Річкового Пенька до лісу, а потім мій батько й Сільвестрів Джон вернулися й забрали торговцевого воза, а ще пізніше, коли вони всі гуртом уже вертали з лісу, мій батько й Сільвестрів Джон правили мулами, Річковий Пеньок лежав долілиць на даху халабуди, що була на возі (в тій халабуді возили барильця з горілкою), а Ікемотубе, схрестивши руки на грудях і поставивши одну ногу Річковому Пенькові иа спину, стояв на тому даху, сам у старому генеральському кітелі, що його генерал Джексон дав Ісетібезі, і так вони повільно проїхали повз веранду, на якій Девід Хогенбек грав на своїй скрипці, а Кошева сестра сипала щось там для варива у срібний глек з-під вина. І коли тієї ночі мій батько й Нічний Пугач розшукали Ікемотубе, щоб сказати йому, що вони й досі не знайшли, де Кошева тітка ховає того коника, Ікемотубе й Девід Хогенбек були вдома в Ікемотубе.

А третього дня з полудня Ікемотубе та інші хлопці запросили до лісу Девіда Хогенбека, і цього разу вони повернули звідти вже через довший час, і мулами правив Девід Хогенбек, а ноги Ікемотубе та інших хлопців стирчали з відчинених дверцят горілчаної

ш

халабуди наче виноградне бадилля, а Ісетібежин генеральський кітель був прив'язаний за рукави попід шиєю в одного з мулів. І тієї ночі вже ніхто не ходив шукати скакового коника, а Ікемотубе, коли прокинувся, спершу навіть і не знав, де він. А, вилазячи з горілчаної халабуди, він ще не встиг і порозпихати інших хлопців, як почув скрипку Девіда Хогенбека, бо тієї ночі ні тітка Германа Коша, ні сам Герман Кіш, ні навіть дробовик Кошевого небіжчика дядька не могли переконати Девіда Хогенбека, щоб він забрався з веранди чи бодай перестав грати на скрипці.

Отож наступного ранку Ікемотубе й Девід Хогенбек пішли до лісу й посідали навпочіпки в затишній місцині, а хлопці,— окрім Сільвестрового Джона й Нічного Пугача, які знову подалися розшукувати коня,— поставали на сторожі.

— Тоді можемо побитися за неї,— запропонував Девід Хогенбек.

— Можемо й побитися,— погодився Ікемотубе.— Тільки ж білі люди й наші б'ються по-різному. Ми б'ємося ножами, щоб уразити глибоко й швидко. І це було б добре, коли б мені судилося програти, бо тоді я хотів би, щоб мене уразило глибоко. Але коли мені судилося виграти, то я зовсім не хотів би, щоб тебе глибоко уразило. Коли я вже таки маю виграти, то треба, щоб і ти потім був там і все бачив. Я хочу, щоб на весіллі й ти був присутній чи бодай був хоч десь, а не лежав на помості в лісі, загорнений в укривало, й чекав своєї пори зійти у землю.— При цих словах, казав мені мій батько, Ікемотубе поклав руку Девідові Хогенбеку на плече й усміхнувся до нього.— Коли б це могло мене задовольнити, ми б не сиділи тут і не метикували, що маємо робити. Ти, мабуть, розумієш.

— Та розумію,— відповів Девід Хогенбек.

Тоді, казав мій батько, Ікемотубе зняв руку з плеча Девіда Хогенбека.

— І горілкою ми вже пробували зарадити,— сказав Ікемотубе.

— Таки пробували,— погодився Девід Хогенбек.

— Навіть скаковий коник і генеральський кітель не стали мені в пригоді,— сказав Ікемотубе.— А я їх беріг, мов дві козирні карти.

— Та не думаю, що той кітель зовсім не став тобі в пригоді,—відказав Девід Хогенбек.—Тобі він дуже личив.

— Та вже ж,— зауважив на те Ікемотубе.— Як і мулові.— Далі, казав мій батько, Ікемотубе вже не всміхався, коли сидів навпочіпки поруч з Девідом Хо-генбеком і патичком малював на землі якісь закарлюки.— Отже, нам лишається тільки одне,— мовив він.— І в цьому ти поб'єш мене ще до того, як ми почнемо.

Увесь той день вони нічого не їли. А ввечері, коли залишили Річкового Пенька лежати в Германа Коша на веранді, то самі — замість трохи пройти пішки, а трохи пробігти в одип бік і в другий між будинком Ікемотубе й пароплавом — тільки-но зійшли з Кошеної веранди, як відразу пустилися щодуху. І коли вони полягали спати в лісі, то були вже в такому місці, де не було пе тільки ніякої спокуси поїсти, а й ніякої змоги, і звідки їм, щоб дістатися до селища на змагання, треба було вранці пробігти ще добрячу відстань, від чого голод тільки дужчав. А потім настав ранок, і вони побігли назад, туди, де верхи на конях їх перестріли мій батько та інші хлопці й сказали Ікемотубе, що вони й досі не знайшли, в якому це закапелку край світу тітка Германа Коша заховала того коника; після цього всі гуртом поїхали до селища й на перегонове поле, де круг столу вже зібрався люд, і для Ісетібеги стояло Ікемотубине крісло-гойдалка з веранди Германа Коша, а за кріслом —лава для суддів.