Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Він глибоко поклонився, коли вони входили до кімнат, постояв на порозі ще з хвилину, поки вони зникли, а тоді спокійно зачинив двері, повернув у замку великий ключ і, вийнявши його, повісив на поясі. Цієї миті він що більше скидався на старого скнару, який тільки тоді повен себе, коли носить з собою ключ від комори, де зберігаються його скарби.
Повільною ходою, задумливо потупивши очі, Людовік підходив до Квентіна Дорварда, який, знаючи, що прогнівив короля, занепокоєно чекав його наближення.
— Ти зробив помилку, — сказав король, втупивши очі в Квентіна. — Ти зробив непробачну помилку і заслуговуєш на смерть. Мовчи! Ні слова у виправдання! Що тобі за діло до герцогів або принцес? Ти повинен знати тільки мої накази.
— З дозволу вашої величності, — сказав молодий воїн, — що ж мені було робити?
— Що ти мусиш робити, коли хтось намагається пройти без дозволу до помешкання, яке ти охороняєш? — зневажливо відповів король. — Навіщо ж тобі дали зброю? Ти повинен був націлити аркебуз на чванливого неслухнянця ї, коли б він не одійшов, покласти його на місці! Іди до тих покоїв! У першому ти знайдеш широкі сходи, які ведуть до внутрішніх надвірних будов, і там побачиш Олів'є Дена. Пошли його до мене, а сам забирайся в казарму. І якщо дорожиш життям, то не будь таким кволим на язик, як був сьогодні кволий на руку.
Дужо задоволений, що так легко відбувся, хоч душа його обурювалася проти тієї холодної жорстокості, з якою король, як здавалося, вимагав від нього виконання службового обов'язку, Дорвард швидко збіг униз сходами і переказав королівську волю Олів'є, який чекай надворі внизу. Хитрий цирульник поклонився, зітхнув, усміхнувся і голосом, ще лагіднішим, ніж звичайно, побажав юнакові доброго вечора. Після цього вони розійшлися в різні боки: Квентін до казарми, а Олів'є до короля.
В цьому місці спогади, якими ми користувалися для викладу цієї правдивої історії, перериваються, бо вони записані переважно зі слів самого Квентіна, який, звичайно, не міг знати розмови, що в його відсутність відбулася між королем і його таємним радником. На щастя, в бібліотеці Оль'є[125] було знайдено рукописний примірник "Скандальної хроніки" Жана де Труа[126], значно докладніший, ніж її друковане видання. До неї додано деякі цікаві зауваження, написані, як ми гадаємо, самим Олів'є після смерті його пана і до того, як цей радник удостоївся зашморгу, так давно ним заслуженого. З цих зауважень ми й довідалися про діалог, що тоді відбувся між Людовіком та його негідником-фаворитом. Цей діалог кидає таке світло на політику цього государя, яке ми марно шукали б десь в іншому місці.
Увійшовши до Роландової галереї, улюблений слуга знайшов короля в задумі: він сидів у кріслі, яке дочка його залишила кілька хвилин тому. Добре знаючи вдачу свого володаря, Олів'є безшумно прошмигнув, намагаючись потрапити на очі Людовікові, і, коли впевнився, що той його побачив, скромно відійшов назад і став чокати, коли його покличуть щось розповісти або вислухати. Перші слова, з якими звернувся до нього монарх, були неприємні:
— Отже, Олів'є, ваші чудові плани тануть, як сніг від подуву південного вітру! Я молюся Амбренській богоматері, щоб вони не обвалилися на наші голови, як ті снігові лавини, про які швейцарці розповідають стільки дивовижного.
— Дуже прикро, але я чув, що не все гаразд, сір, — відповів Олів'є.
— Не все гаразд? — вигукнув Людовік, схопившись ї швидко походжаючи вздовж галереї. — Кепські справи, чоловіче, такі погані, що гірше й бути не може. І все через твої нерозсудливі романтичні поради, нібито тільки я мушу стати заступником ображених графинь! Бургундія озброюється й готова укласти спілку з Англією. А Едуард, якому тепер немає чого робити вдома, поведе на нас своє багатотисячне військо через ці прокляті ворота Кале. Кожного нарізно я ще, може, зумів би приборкати лестощами або й подолати, але коли вони з'єднаються, коли з'єднаються… А тут ще зрада цього підлого Сен-Поля!.. А все через тебе, Олів'є. Це ж ти порадив мені дати притулок цим жінкам і скористатися з послуг того проклятого цигана, щоб відіслати листи до їхніх васалів.
— Володарю, — сказав Олів'є, — ви знаєте мої міркування. Володіння графині лежать поміж кордонами Бургундії й Фландрії, Її замок майже неприступний, її права на сусідні землі, коли їх підтримувати силою зброї, можуть завдати чимало неприємностей Бургундії. Треба тільки, щоб ця дама одружилася з кимсь, хто був би другом Франції.
— Це так, це спокуслива принада, — сказав король, — і коли б пощастило приховати її перебування в нас, то ми б влаштували шлюб для цієї багатої спадкоємиці, вигідний тільки для Франції. Але цей проклятий циган. Ну як ти міг довірити таку важливу справу цьому невірному псу й поганцю?
— Будьте ласкаві, — сказав Олів'є, — пригадайте, що ваша милість звірилася на нього далеко більш, ніж я радив. Він, мабуть, сумлінно викопав би доручення цих дам, передавши листа родичеві графині, до вона просила обороняти її замок і обіцяла незабаром подати допомогу. Але ви, ваша величність, забажали випробувати його пророчий дар, і таким чином він дізнався про таємниці, які були варті того, щоб виказати їх герцогові Карлу.
— Мені соромно, мені соромно, — промовив Людовік. — Однак, Олів'є, кажуть, що це поганське плем'я походить від мудрих халдейці[127], які на рівнинах Сенаару[128] опанували мистецтво вичитувати майбутнє з зірок.
Добре знаючи, що король, незважаючи на всю свою гостроту розуму й проникливість, дуже вірив різним ворожбитам, астрологам, віщунам і всіляким представникам окультної[129] науки, в якій вважав знавцем і себе самого, Олів'є не насмілився сперечатися з ним. Він тільки зауважив, що той циган був поганий пророк для самого себе, бо інакше він не повернувся б до Тура, знаючи, що його там чекає шибениця.
— Часто буває, що люди, обдаровані пророчим знанням, — відповів Людовік дуже серйозно, — неспроможні передбачити події, які стосуються їх самих.
— З дозволу вашої величності, — заперечив його радник, — це однаково, що людина з свічкою в руці бачить навколишні предмети, а своєї власної руки не може розгледіти.
— Але він не може бачити свого власного обличчя при світлі, хоч бачить обличчя інших, — відказав Людовік. — Цей приклад найкраще пояснює все. Та не про це зараз іде мова. Циган дістав по заслузі, і земля йому пухом. А от ці дами… Їхня присутність може викликати війну не тільки з Бургундією, бо ми дали їм притулок, але й порушити мої наміри щодо власної родини. Мій простодушний кузен Орлеанський уже встиг помітити цю красуню, і я передбачаю, що це зробить його менш поступливим у питанні про одруження з Жанною.
— Ваша величність, — відповів йому радник, — можете відіслати цих дам де Круа назад до Бургундії й помиритися з герцогом. Звичайно, багато хто казатиме, що це безчесний вчинок, але коли потрібні жертви…
— Коли наш інтерес вимагає жертви, Олів'є, я не вагаючись принесу її, — відповів король. — Я старий досвідчений лосось і не проковтну гачок з принадою тільки через те, що він оздоблений пером під назвою "честь". Але гірше втрати честі те, що ми, повернувши цих дам до Бургундії, позбавимося багатьох переваг і вигод, що, власне, і змусило нас дати їм притулок. Було б прикро пропустити нагоду посадити друга Франції і ворога Бургундії в самому центрі володінь герцога, так близько від заколотних міст Фландрії. Ні, Олів'є, я не можу відмовитися од цих переваг, які дасть нам шлюб цієї дівчини з другом нашого власного дому.
— Ваша величність, — сказав Олів'є після хвилини роздумування, — може, подарувати її руку справді відданому вам другові, який узяв би всю провину на себе, але таємно служив би вашій величності. А ви для людського ока могли б зректися його.
— А де я знайду такого друга? — запитав Людовік. — Хіба я можу подарувати її комусь з наших бунтівливих і непокірливих дворян? Адже це означало б зробити його самостійним. І це тоді, коли вся моя політика зводиться до того, щоб не давати їм такої самостійності. Хіба що Дюнуа… Йому, і тільки йому я міг би вірити. Він битиметься за корону Франції, яке б не було його становище. Однак шаноба й багатство змінюють людей. Ні, я не можу звіритися навіть на Дюнуа.
— Ваша величність могли б знайти інших, — сказав Олів'є своїм дуже вкрадливим й улесливим голосом, яким він звичайно звертався до короля, що дозволяв йому іноді великі вільності, — таких людей, що цілком залежать від вашої ласки й милості і не можуть існувати без вас, як без сонця й повітря, людей скоріше мислі, ніж діла, людей, які…
— Які були б схожі на тебе? Авжеж! — перебив його Людовік. — Ні, Олів'є, слово честі, ця стріла вже занадто поспішно тобою пущена. Як це? Через те, що я довіряю тобі й дозволяю іноді у винагороду трохи підстригти й підчухрати моїх васалів, ти вже гадаєш, ніби це падає тобі право бути чоловіком такої прекрасної жінки і, крім того, графом, власником стількох маєтків? Ти, людина низького походження і неосвічена, чия мудрість, в найкращому разі — просто хитрощі і чия відвага більш ніж сумнівна?
— Ваша величність закидають мені обвинувачення, в яких я не винен. У мене і в думці не було таких великих претензій, — сказав Олів'є.
— Радий чути це, мій друже, — зауважив король. — Я кращої думки про тебе, коли ти відмовився від таких мрій. А мені здалося, що ти саме на це і натякаєш. Гаразд, повернімося до нашої теми. Я не можу одружити цю красуню з кимось із моїх підданих, не можу повернути її до Бургундії, не можу перевезти її ні до Англії, ні до Німеччини, де вона дістанеться комусь, хто захоче бути спільником Бургундії, а не Франції і почне приборкувати законне невдоволення чесних городян Гента і Льєжа, замість того щоб підтримати їх у цьому настрої і дати можливість Кардові Сміливому виявити свою відвагу щодо них, не виходячи з своїх володінь. Адже ж ці міста майже готові до повстання, особливо Льєж. Якби їх ще підбурити, вони завдали б моєму любому кузенові роботи більш ніж на рік… А коли б їм ще допоміг войовничий граф де Круа… О Олів'є! Цей план надто спокусливий, щоб можна було відмовитися від нього без боротьби. Чи не може вигадати щось твій меткий розум?
Олів'є довго мовчав, потім, нарешті, відповів:
— А що коли б заручити цю Ізабеллу де Круа з молодим Адольфом, герцогом Гельдернським?
— Як? — вигукнув здивований король.
