Пригоди Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур
Я кинув гусака, побіг до сестри і влетів на її двір. Але від гусей там не було й сліду.
"Де гуси, Меґі?" — закричав я.
"Віддала крамареві, Джіме".
"Якому крамареві?"
"Брекінріджу з Ковент-Ґардена".
"А чи був серед них іще один гусак зі смугастим хвостом, — спитав я, — такий самий, як і той, що його я зарізав?"
"Так, Джіме: було два гусаки зі смугастими хвостами, і я ніколи не могла їх розрізнити".
Тут я, звичайно, все зрозумів і притьмом кинувся до того Брекінріджа, але він уже продав гусей і нізащо не хотів казати, кому саме. Ви чули, як він розмовляв зі мною. Отак він відповідав мені щоразу. Сестра гадає, що я збожеволів. Іноді мені також здається, що зі мною не все гаразд. І тепер... тепер я нікчемний злодій, хоч навіть і не доторкнувся до того багатства, заради якого занапастив себе. Боже, допоможи мені! Допоможи, Боже!
Він затулив обличчя руками й затремтів у риданні.
Запала довга мовчанка, яку порушували лише його тяжкі зітхання та розмірене постукування пальців Шерлока Холмса по столу. Раптом мій друг підвівся й розчинив навстіж двері.
— Забирайтесь геть! — крикнув він.
— Як?! Хай благословить вас небо, сер!
— Ані слова більше. Геть звідси!
Слова й справді були вже зайві. На сходах загупали швидкі кроки, потім грюкнули вхідні двері і з вулиці долинув тупіт Райдерових черевиків.
— Врешті-решт, Ватсоне, — мовив Холмс, простягаючи руку по глиняну люльку, — я працюю не задля того, щоб виправляти помилки поліції. Якби на Горнера чекала небезпека, то інша річ; але цей тип не стане свідчити проти нього, й звинувачення відпаде. Можливо, я переховую шахрая, але таким чином рятую його душу. Цей молодик більше такого не вчинить, він занадто переляканий. Засадіть-но його у в'язницю, й це перетворить усе його життя на неволю пташки в клітці. До того ж нині свято — час відпущення гріхів. Випадок звів нас із досить дивовижною й дотепною загадкою, і розв'язання її — то вже нагорода для мене. Якщо ви зробите ласку подзвонити, докторе, то ми розпочнемо новий "дослід", у якому також бере участь птиця: не забувайте, що до вечері в нас куріпка.
Строката бинда[72]
Переглядаючи свої нотатки про понад сімдесят дивовижних випадків, — ці записи я робив останні вісім років, студіюючи методи свого друга Шерлока Холмса, — я натрапляю серед них на трагічні, кумедні, не раз навіть чудернацькі, але не знаходжу жодного буденного: працюючи заради любові до мистецтва, а не заради грошей, він ніколи не брався до справи, в якій не було нічого незвичайного або навіть химерного. З-поміж усіх цих пригод я не можу згадати нічого дивовижнішого за випадок, пов'язаний із відомою в Сурреї родиною Ройлотів із Сток-Морена. Це сталося на початку нашої з Холмсом дружби, коли ми, два парубки, ділили помешкання на Бейкер-стрит. Можливо, я оприлюднив би свої записи і раніше, але обіцяв поки що тримати їх у таємниці й звільнився від цієї обіцянки лише місяць тому, після передчасної смерті леді, якій дав слово. Час уже, може, пролити світло на ці події, бо чутки приписували смерть доктора Ґрімсбі Ройлота ще за жахливіших обставин, ніж то було насправді.
Сталося це на початку квітня 1883 року, коли одного ранку я прокинувся й побачив, що Шерлок Холмс стоїть біля мого ліжка одягнений. Зазвичай він вставав пізно, але зараз, коли годинник на каміні показував лише чверть на восьму, я поглянув на свого друга здивовано й трохи докірливо, бо сам завжди був вірним своїм звичкам.
— Дуже прошу пробачення, що розбудив вас, Ватсоне, — мовив він, — але такий уже нині день. Розбудили місіс Хадсон, вона — мене, а я — вас.
— Що ж там скоїлося? Пожежа?
— Ні, клієнтка. Приїхала якась дуже схвильована молода леді й сказала, що неодмінно хоче зустрітися зі мною. Вона зараз чекає у вітальні. А коли молоді леді в таку ранню годину мандрують через усю столицю й турбують незнайомих людей, то, гадаю, вони хочуть повідомити щось дуже важливе. Справа ця може виявитись цікавою, тож вам, напевно, хотілося б знати цю історію з самого початку. Отож я й вирішив надати вам таку можливість.
— Любий мій друже, я нізащо не хотів би оминути це.
Я не знав більшої насолоди, ніж стежити за Холмсовими розслідами й милуватися його жвавою думкою; часом, здавалася, її підказувало чуття, але щоразу в основі була сувора логіка, з якою він розв'язував усі пропоновані йому загадки. Я швидко одягнувся й за кілька хвилин був готовий іти до вітальні. Жінка з густою вуаллю на обличчі, вбрана в чорне, сиділа там біля вікна. Вона одразу підвелася, коли ми увійшли.
— Доброго ранку, мадам, — привітно мовив Холмс. — Мене звуть Шерлок Холмс, а це мій найближчий друг і помічник доктор Ватсон, з яким ви можете розмовляти так само вільно, як і зі мною. Ага! Оце добре, що місіс Хадсон надумала затопити в каміні. Сідайте, будь ласка, ближче до вогнища й дозвольте запропонувати вам чашечку гарячої кави, адже, як бачу, ви й досі тремтите.
— То не холод змушує мене тремтіти, — тихим голосом сказала жінка, сівши біля каміна.
— Тоді що ж?
— Страх, містере Холмсе. Жах.
Говорячи це, вона підняла вуаль, і ми побачили, як страшенно вона схвильована, як змарніло, посіріло її лице з неспокійними, переляканими, мов у зацькованої тварини, очима. Риси й постава видавали в ній жінку не більше тридцяти років, але в волоссі її вже виблискувала сивина, та й вигляд її був стомлений і змучений. Шерлок Холмс позирнув на неї своїм швидким розумним поглядом.
— Вам не треба боятися, — лагідно сказав він, погладивши її руку. — Я певен, що ми все владнаємо. Як бачу, ви приїхали ранковим потягом.
— То ви знаєте мене?
— Ні, але я побачив у вашій лівій рукавичці квиток на потяг у зворотному напрямі. Сьогодні ви рано встали, а потім довго їхали препоганою дорогою в двоколці, поки дісталися залізниці.
Жінка враз здригнулась і збентежено втупилася в мого друга.
— Тут нема ніякого дива, мадам, — мовив він з усмішкою. — Лівий рукав вашого жакета забризканий брудом щонайменш у сімох місцях. Плями зовсім свіжі. Так забруднитися можна лише в двоколці, сидячи ліворуч од візника.
— Хай би як там було, а таки ваша правда, — сказала вона. — Я вибралася з дому перед шостою годиною, двадцять хвилин на сьому була в Лезергеді й першим потягом приїхала на вокзал Вікторія. Сер, я цього більш не переживу, я збожеволію, коли це триватиме далі. В мене немає нікого, хто міг би... проте є один чоловік, що опікується мною, але він, бідолаха, мало чим здатен допомогти. Я чула про вас, містере Холмсе, — чула від місіс Фарінтош, якій ви зарадили в лиху годину. Вона й дала мені вашу адресу. О, сер, допоможіть і мені або хоча б пролийте трохи світла на ту цілковиту темряву, що оточує мене! Зараз я не можу віддячити вам за цю службу, але за місяць-півтора вийду заміж, сама порядкуватиму своїм майном, і тоді ви побачите, що я вмію бути вдячною.
Холмс підійшов до письмового стола, відімкнув шухляду й дістав маленький записник.
— Фарінтош? — перепитав він. — Так, так, я пам'ятаю цей випадок — він пов'язаний із опаловою тіарою[73]. Це, Ватсоне, було, мабуть, іще до нашого знайомства. Можу лише сказати, мадам, що радий буду взятися за вашу справу так само старанно, як і за справу вашої приятельки. А щодо винагороди, то сама моя праця — вже винагорода; звичайно, якщо в мене будуть якісь витрати, то ви будь-коли зможете відшкодувати їх. А тепер прошу вас про все розповісти нам, щоб ми могли мати свою думку про цю пригоду.
— На жаль, — відповіла наша гостя. — біда моя в тому, що я надто підозрілива: мене дратує часом кожна дрібниця, яка для інших нічого не важить. Коли я прошу в близької мені людини порятунку й поради, то вона вважає всі мої розповіді за дивацтва знервованої жінки. Вона цього не каже, але я читаю це в її заспокійливих відповідях та ухильних поглядах. Але я чула, містере Холмсе, що ви дуже добре знаєтеся на всіляких лихих звичках людського серця. Ви можете порадити мені, як обминути небезпеку, що чатує на мене.
— Я готовий вислухати вас, мадам.
— Звуть мене Гелен Стонер, я живу зі своїм вітчимом — останнім нащадком одного з найстаріших саксонських родів в Англії, Ройлотів із Сток-Морена, поблизу західної межі Суррею.
Холмс кивнув головою.
— Мені знайоме це прізвище, — мовив він.
— Колись ця родина була однією з найбагатших в Англії: володіння її сягали меж Беркшира на півночі й Гемпшира — на заході. Але в минулому столітті чотири покоління поспіль гайнували родинне добро, доки один з нащадків, завзятий картяр, не промарнував його до решти за доби Регентства[74]. Від колишніх маєтків не зосталося нічого, крім кількох акрів землі та ще двохсотлітнього будинку, що от-от завалиться під тягарем застав. Останній сквайр[75] із цієї родини жив там страшним життям зубожілого аристократа, але єдиний його син, мій вітчим, зрозумів, що треба якось призвичаюватися до нових умов, позичив грошей у когось із родичів, закінчив з дипломом доктора університет і виїхав до Калькутти, де завдяки своєму вмінню й наполегливості невдовзі вже мав велику практику. Але одного разу, коли його дім пограбували, він у шаленому гніві забив до смерті свого ключника-тубільця й ледве уникнув смертної кари. Він довго сидів у тюрмі, а потім повернувся до Англії похмурою, зневіреною людиною.
Коли доктор Ройлот був в Індії, він одружився з моєю матір'ю, місіс Стонер, молодою вдовою генерал-майора Стонера з Бенґальської артилерії. Ми з сестрою Джулією були близнятами і мали лише по два роки, коли наша мати вийшла заміж удруге. Вона мала великі гроші — не менш ніж тисячу фунтів на рік, — і заповіла їх докторові Ройлоту, бо ми жили тоді разом; але якби ми вийшли заміж, то кожній з нас мала б тоді належати певна частка річного прибутку. Невдовзі після нашого повернення до Англії, вісім років тому, мати загинула в залізничній катастрофі поблизу Крю. Доктор Ройлот тоді вже облишив свої спроби знайти практику в Лондоні і оселився разом з нами в старому предківському маєтку в Сток-Морені. Материних коштів цілком вистачало на всі наші потреби, й здавалося, ніби щастю нашому ніщо не заважатиме.
Але в ті часи з моїм вітчимом сталася страшна переміна. Замість того, щоб заприятелювати з сусідами, які спершу зраділи, що Ройлот із Сток-Морена повернувся до старого родинного осідку, він замкнувся вдома й виходив звідти вряди-годи, а коли виходив, то затівав огидну сварку з першим-ліпшим перехожим.
