Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Вотрен, раптом з’являючись у дверях їдальні.
– Ах, як ви злякали мене! – скрикнули разом пані Кутюр і пані Воке.
– Що ж, мій вибір непоганий, – сміючись, відповів Ежен, хоч Вотренів голос викликав у нього таке глибоке хвилювання, якого він іще ніколи не відчував.
– Облиште ці лихі жарти, панове, – сказала пані Кутюр. – Ходімо, доню, нагору.
Пані Воке пішла вслід за обома пансіонерками, щоб, перебувши з ними вечір, заощадити свічку й дрова. Ежен лишився віч-на-віч із Вотреном.
– Я був певен, що ви до цього прийдете, – сказав Вотрен, зберігаючи незворушний спокій. – Та слухайте: я людина делікатна, не менш за всяку іншу. Зараз не вирішуйте нічого, ви не в своїй тарілці. У вас борги. Я хочу, щоб вас привів до мене розум, а не пристрасть і розпач. Може, вам потрібні кілька тисяч. Ось, будь ласка.
Цей демон витяг із кишені гаманця, дістав звідти три банкноти по тисячі франків і покрутив ними перед очима студента. Ежен був у жахливій скруті. Він заборгував маркізові д’Ажуда і графові де Траю дві тисячі франків, які програв на слово честі. Їх у нього не було, і він не наважувався йти на вечір до пані де Ресто, де його чекали. Це був один із тих вечорів, коли сходяться запросто, їдять тістечка, п’ють чай, але можна програти шість тисяч франків у віст.
– Пане Вотрен, – мовив до нього Растіньяк, ледве стримуючи нервове тремтіння, – після того, що ви мені пропонували, вам повинно бути зрозуміло, що я не можу прийняти від вас ніяких послуг.
– Ну, звичайно, ви б засмутили мене, якби відповіли інакше, – мовив спокусник. – Ви – гарний юнак, делікатний, гордий, як лев, і лагідний, як дівча. Прекрасна здобич для диявола! Мені до вподоби юнаки з такими нахилами. Ще два-три міркування із сфери високої політики, і побачите світ таким, який він є. Розігруючи в ньому доброчесні сценки, людина високого лету задовольняє всі свої примхи під бурхливі оплески дурнів із партеру. Мине небагато днів, і ви – наш. Ах, якби ви схотіли бути моїм учнем, я допоміг би вам досягти всього! Не встигло б у вас зародитись якесь бажання, як його було б умить вдоволено, хоч би чого ви захотіли: почестей, грошей, жінок. З усіх плодів цивілізації ми приготували б для вас амброзію. Ви були б нашим пестунчиком, нашим Веніаміном, задля вас ми б із шкури пнулися. Всі перешкоди, що стоять на вашому шляху, було б зметено. Якщо ви не хочете брати в мене, то, виходить, вважаєте мене за негідника? А чи знаєте ви, що пан де Тюренн, – людина, котра дорожила честю не менше за вас, – облагоджував такі діла вкупі з розбійниками і не вбачав у цьому нічого ганебного. Ви не хочете щось завдячувати мені? Так? За цим діло не стане, – вів далі Вотрен, посміхнувшись. – Візьміть оцей клапоть паперу, – сказав він, витягши гербовий бланк, – і напишіть на ньому впоперек: "Отримав три тисячі п’ятсот франків, які повинен сплатити через один рік". Поставте дату. Процент досить високий, щоб заспокоїти ваше сумління. Можете звати мене лихварем і не почувати до мене ніякої вдячності. Дозволяю вам від сьогодні зневажати мене, бо певен, що згодом ви мене полюбите. Ви знайдете в мені ті темні безодні, ті глибокі, зосереджені почуття, що їх дурні звуть вадами, але ніколи ви не помітите підлості або невдячності. Одне слово, я не пішак і не кінь, я тура, мій хлопче.
– Що ж ви за людина? – вигукнув Ежен. – Вас неначе створено для того, щоб мучити мене.
– Та ні, я просто добра людина, ладна забруднитися замість вас, аби тільки ви на все життя позбулися бруду. Ви питаєте себе, звідки така відданість? Добре, я вам колись це розкажу, але тихенько, на вушко. Спочатку я налякав вас, показавши механізм соціального ладу і двигун цієї машини. Але ваш перший переляк минеться, як страх новобранця на полі бою, і ви звикнете дивитися на людей як на солдатів, приречених до загибелі заради блага, тих, хто сам себе вінчає на царство. Часи дуже змінилися. Колись, бувало, казали якомусь сміливцеві: "Ось тобі сто золотих. Убий такого-то", – і спокійно вечеряли, спровадивши на той світ людину ні за що. А нині я вам пропоную ціле багатство за один кивок головою, що вас нічим не компрометує, а ви ще вагаєтесь. Миршавий вік!
Ежен підписав вексель і одержав банкноти.
– Ну от. Тепер поговорімо поважно, – мовив Вотрен. – Я хочу через кілька місяців їхати в Америку вирощувати тютюн. На знак дружби я надсилатиму вам сигари. Якщо розбагатію, допоможу вам. Якщо в мене не буде дітей (це дуже ймовірно, бо мені не цікаво розсаджувати свої пагінці), – я відпишу вам своє майно. Хіба це не дружба? Але я вас люблю. В мене пристрасть жертвувати собою заради ближнього. Я так і робив. Річ у тім, хлопче, що я живу у вищій сфері, ніж решта людей. Я розглядаю вчинки як засоби і бачу тільки мету. Що для мене людина? Ось! – сказав він, клацнувши нігтем великого пальця об зуб. – Людина – або все, або ніщо. Якщо її звуть Пуаре, то вона менше за ніщо: вона пласка й смердюча, її можна роздушити, як блощицю. Але людина, схожа на вас, – бог: це вже не механізм, укритий шкірою, а театр, де діють найкращі почуття, а я живу тільки почуттями. Хіба почуття – не цілий світ в єдиній думці? Гляньте на батька Горіо: для нього дві його дочки – всесвіт, провідна нитка в світі буття. Ну, а для мене, що добре пізнав життя в усіх його глибинах, є тільки одне справжнє почуття – дружба двох чоловіків. П’єр і Джаф’єр – ось моя пристрасть. Я знаю напам’ять "Врятовану Венецію". Чи багато ви бачили таких бравих молодців, котрі, коли товариш скаже: "Ходімо закопаємо труп", – пішли б мовчки, ні про що не питаючи і не докучаючи мораллю? А я так робив. Не всім я про це казатиму. Та ви – людина вищого гатунку, вам можна сказати все, ви все зрозумієте. Ви не довго борсатиметесь у багні серед пуголовків. Ну, тепер, здається, ми домовилися? Ви одружуєтесь. Шпаги наголо – і вперед! Моя – сталева і ніколи не зігнеться, хе-хе!
Вотрен одразу ж вийшов, бо не хотів почути негативну відповідь студента, та й треба було дати йому змогу трохи оговтатися. Він, мабуть, знав, що весь цей слабкий опір, усі ці суперечки – тільки хизування перед собою, щоб виправдати свої гідні осуду вчинки.
"Хай робить, що хоче, я однаково не одружуся з мадмуазель Тайфер", – подумав Ежен.
– Відчувши неприємний внутрішній дрож на саму думку про свою угоду з чоловіком, який жахав його, хоч і підносився в його очах завдяки цинізмові своїх думок і сміливості, з якою він прозирав у суть людського суспільства, Растіньяк одягся, послав по карету і поїхав до пані де Ресто. Останнім часом ця жінка подвоїла свою увагу до юнака, що з кожним кроком усе далі просувався у світському товаристві і згодом міг набути там небезпечної для неї ваги. Він розплатився з панами де Траєм і д’Ажуда, сів грати у віст і відіграв усе, що раніше програв. Марновірний, як більшість людей, що, самотужки пробиваючи собі шлях, стали фаталістами, – він побачив у цій удачі небесну винагороду за стійкий намір не збочувати з праведного шляху.
Другого ранку Ежен поспішив спитати Вотрена, чи при ньому ще його вексель. І коли той відповів ствердно, віддав йому три тисячі франків, не приховуючи свого цілком природного задоволення.
– Все гаразд, – сказав йому Вотрен.
– Але я не ваш спільник, – відповів Растіньяк.
– Знаю, знаю, – перебив його Вотрен. – Ви й досі поводитесь по-дитячому й зупиняєтесь на порозі через усякі дрібниці.
За кілька днів Пуаре і мадмуазель Мішоно сиділи на осяяній сонцем лаві у відлюдній алеї Ботанічного саду й розмовляли з якимсь добродієм, що недарма видався Б’яншонові підозрілим.
– Мадмуазель, – сказав пан Гондюро, – не розумію причини ваших вагань. Його вельможність пан міністр королівської поліції…
– Ах! Його вельможність пан міністр королівської паліції… – повторив Пуаре.
– Так, його вельможність зацікавилися цією справою, – підтвердив Гондюро.
– Та хто повірить, що Пуаре, відставний чиновник, щоправда, нездатний мислити, але наділений міщанськими чеснотами, уважно слухав удаваного рантьє з вулиці Бюффона навіть після того, як той послався на поліцію і, таким чином, показав під маскою порядної людини обличчя агента з Єрусалимської вулиці. А проте це було цілком природно. Читачеві легше буде зрозуміти, до якої особливої породи у великій сім’ї дурнів належав Пуаре, якщо нагадати відоме, але ще не опубліковане спостереження дослідників: чиновницьке плем’я, загнане в державному бюджеті між першим градусом широти, де заробітна плата становить тисячу двісті франків (своєрідна адміністративна Гренландія), і третім градусом, де починаються місцинки тепліші, від трьох до шести тисяч франків (зона помірного клімату), і де приживаються, навіть квітнуть винагороди, незважаючи на тяжкі умови їх вирощування. Одна з найхарактерніших рис цих службових людців, що найкраще малює їхню убогість, – це якась мимовільна, машинальна, інстинктивна пошана до далай-лами кожного міністерства, відомого чиновникові з нерозбірливого підпису, а також під назвою "його вельможність пан міністр". Ці чотири слова, рівнозначні імені II Bondo Cani з "Багдадського халіфа", в очах цієї приниженої юрби символізують священну, незаперечну владу. Як папа в очах католиків, так і пан міністр в очах чиновника – непогрішний. Сяйво його особи кладе відбиток на його вчинки, його слова, навіть на сказане від його імені. Своїм гаптованим золотом мундиром він прикриває і узаконює все, що роблять за його наказом. Титул "його вельможність", який свідчить про чистоту його намірів і святість волі, править за провідника для найнеприйнятніших ідей. Те, чого ніколи не зробили б ці людці заради власних інтересів, вони квапляться виконати, тільки-но почують слова: "Його вельможність". У канцеляріях – така сама сліпа покора, як і в армії; ця система приглушує свідомість, спустошує людину і поступово перетворює її на якусь гайку чи гвинтик у машині державного управління. Гондюро, що, мабуть, добре розумівся на людях, відразу розпізнав у Пуаре одного з цих бюрократичних дурнів і випустив свого Deus ex machina[12] – оту чудодійну "його вельможність" – саме в ту хвилину, коли треба було приголомшити Пуаре, що, на думку агента, був коханцем Мішоно, як сама Мішоно була коханкою Пуаре.
– Ну, коли вже його вельможність, та ще й власною персоною… його вельможність пан мі… О, це зовсім інша річ! – сказав Пуаре.
– Чуєте, що каже цей добродій, якому ви, здається, довіряєте, – мовив удаваний рантьє, звертаючись до мадмуазель Мішоно. – Ну, так ось, його вельможність тепер цілком певні: так званий Вотрен, який живе в "Домі Воке", – каторжник, що втік з Тулонської каторги, де він був відомий під прізвиськом Дурисмерть.
– А! Дурисмерть! – повторив Пуаре. – Виходить, він таки щасливець, якщо заслужив таке прізвисько.
– Авжеж, – погодився агент. – Це прізвисько він дістав за те, що йому завжди щастило рятуватися від смерті у вельми ризикованих справах.
