Батько Горіо - Бальзак Оноре де

Вотрен, що вперше побачив студента після їхньої пам’ятної розмови, здавалося, хотів прочитати його таємні думки. Цієї ночі Ежен, перш ніж заснути, виміряв безмежне поле життя, яке постало перед його очима, і тепер, згадавши Вотренові плани про посаг мадмуазель Тайфер, він не міг утриматись і глянув на Вікторину так, як дивиться найдоброчесніший юнак на багату наречену. Випадково їхні очі зустрілись. Ежен у новому костюмі здавався бідній дівчині просто чарівним. Погляд, яким обмінялись молодята, був досить значущий, і Растіньяк упевнився, що став для неї об’єктом тих невиразних любовних почувань, які опановують усіх молодих дівчат і які вони спрямовують на першого ж вродливого чоловіка. Внутрішній голос кричав йому: "Вісімсот тисяч франків!" Але Ежен змусив себе повернутися до подій учорашнього дня і вирішив, що його штучно підігріта пристрасть до пані де Нусінген буде протиотрутою для цих мимовільних ницих думок.

– Учора в Італійців давали "Севільського цирульника" Россіні. Я ніколи не чув такої чарівної музики, – сказав він, звертаючись до всіх. – Боже! Яке це щастя – мати ложу в Італійській опері!

Батько Горіо схопив зміст цієї фрази на льоту, як собака ловить кожен жест хазяїна.

– Ви, чоловіки, купаєтесь як вареник у маслі, – сказала пані Воке, – можете робити все, що вам заманеться.

– А як ви вернулись? – спитав Вотрен.

– Пішки, – відповів Ежен.

– Ну, мені, – додав спокусник, – такі половинчасті втіхи не до вподоби. Я волів би їздити у власній кареті, сидіти у власній ложі й повертатися теж з усіма вигодами. Все або нічого – ось мій девіз.

– Девіз непоганий, – підтвердила пані Воке.

– Ви, може, підете провідати пані де Нусінген, – тихенько сказав Ежен батькові Горіо. – Вона, звичайно, вас прийме дуже радо; їй захочеться почути безліч подробиць про мене. Я знаю, що вона за всяку ціну хоче попасти у дім моєї кузини, віконтеси де Босеан. Не забудьте сказати їй, що я дуже її кохаю і весь час думаю, як здійснити її бажання.

– Растіньяк поспішив на лекції в Школу правознавства: йому хотілось якнайменше часу бути в цьому остогидлому пансіоні. Майже цілий день він тинявся по вулицях, гарячково мріючи, – стан, добре відомий усім юнакам, охопленим надто сміливими надіями. Під враженням Вотренових міркувань Ежен роздумував над життям суспільства, коли раптом біля входу в Люксембурзький сад зустрів свого друга Б’яншона.

– Чому ти такий заклопотаний? – спитав студент-медик, узявши його під руку, щоб пройтися біля палацу.

– Непокоять спокусливі думки.

– А саме? Від деяких з них є ліки.

– Які?

– Піддатися їм.

– Ти жартуєш, не знаючи, про що йдеться. Ти читав Руссо?

– Читав.

– Пригадуєш те місце, де він питає читача, що той зробив би, коли б, не виїжджаючи з Парижа, міг розбагатіти, убивши самим тільки напруженням волі якого-небудь старого мандарина в Китаї.

– Так.

– Ну й що ж?

– Ет, я вже цих мандаринів щось зо три десятки повбивав.

– Не жартуй! Скажи, якби тобі довели, що це можливо й що для цього досить кивнути головою, – ти кивнув би?

– А він дуже старий, той мандарин? А втім, молодий чи старий, здоровий чи паралітик, хай йому чорт… Словом, ні!

– Ти хороший хлопець, Б’яншоне. Ну, а якби ти покохав жінку так, що душу ладен був би віддати заради неї, і якби їй потрібні були гроші, багато грошей – на вбрання, на екіпажі, на всякі примхи?

– Та ти ж спочатку відбираєш у мене розум, а потім вимагаєш, щоб я розумно міркував.

– То слухай же, Б’яншоне, я збожеволів, вилікуй мене. В мене дві сестри – два ангели краси й непорочності, і я хочу, щоб вони були щасливі. Де взяти двісті тисяч франків їм на посаг десь через п’ять років? Бачиш, у житті бувають такі обставини, коли доводиться вести велику гру, не марнуючи свого щастя на дрібні удачі.

– Але ж ти порушуєш питання, яке постає перед кожним, хто починає життя, і хочеш гордіїв вузол розрубати мечем. Для цього, любий, треба бути Александром, бо інакше попадеш на каторгу. Щодо мене, то я почуватимусь щасливо зі скромного життя в провінції, де посяду батькове місце. Людські схильності можна вдовольнити і в межах дуже малого кола так само повно, як і в межах дуже великого. І Наполеон не обідав двічі на день і не міг мати більше коханок, ніж має студент-медик, що живе при Лікарні капуцинів. Щастя наше, любий мій, завжди міститиметься між підошвами наших ніг і нашим тім’ям, і чи коштуватиме воно нам мільйон, чи тільки сто луїдорів на рік, внутрішнє сприймання його в нас завжди однакове. Отже, мій висновок: нехай китаєць живе собі.

– Дякую, ти розважив моє серце, Б’яншоне; ми завжди будемо друзями.

– Знаєш, – мовив студент-медик, – я тільки-но був на лекції Кюв’є і, вийшовши у Ботанічний сад, побачив Мішоно та Пуаре; вони розмовляли на лаві з одним суб’єктом, якого я бачив торік під час розрухів біля палати депутатів; мені здається, що це агент поліції, перебраний на статечного буржуа-рантьє. Треба постежити за цією парочкою, для чого – скажу тобі потім. Бувай, біжу! О четвертій перекличка.

Коли Ежен повернувся в пансіон, на нього вже чекав батько Горіо.

– Дивіться, ось вам лист від неї, – сказав старий. – Який гарний почерк!

Ежен розпечатав листа і прочитав:

"Вельмишановний пане!

– Мій батько сказав мені, що ви любите італійську музику. Я була б щаслива, якби ви зробили мені приємність і зайняли місце в моїй ложі. В суботу співатимуть Фодор і Пеллегріні, – певна, що ви не відмовитесь. Пан де Нусінген разом зі мною просить вас пообідати з нами запросто. Ваша згода зробить, приємність баронові, звільнивши його від подружнього обов’язку супроводити мене в оперу. Не відповідайте мені, а приходьте. Прийміть мої найсердечніші побажання.

Д. де Н."

– Дайте я погляну на нього, – сказав старий Еженові, коли той прочитав листа. – Ви підете, правда? – спитав він, понюхавши папір. – Як чудово пахне! Її ж пальчики торкались до нього.

"Жінка так просто не вішається на шию чоловікові, – подумав Растіньяк. – Вона хоче скористатися мною, щоб повернути де Марсе. Тільки з розпачу наважуються на такий крок".

– Ну, чого ж тут роздумувати? – сказав батько Горіо.

Ежен не уявляв собі, яка манія гонору пойняла тоді багатьох жінок; він не знав, що банкірова дружина готова була на будь-які жертви, аби прокласти собі шлях до Сен-Жерменського передмістя. В цей час була мода на жінок, яких приймали у товаристві Сен-Жерменського передмістя, у так званих статс-дам Малого двору, де перші місця посідали пані де Босеан, її приятелька – герцогиня де Ланже – та герцогиня де Мофріньєз. Тільки Растіньяк не знав, як шалено прагнули дами з Шоссе д’Антен проникнути у вище коло, де сяяли такі сузір’я жінок.

Але недовіра Ежена добре йому прислужилася, надавши йому байдужості й нудної переваги – тільки ставити умови, замість того щоб приймати їх від інших.

– Так, я піду, – відповів він батькові Горіо.

Отже, тепер його вела до пані де Нусінген тільки цікавість; якби Дельфіна виявила до нього зневагу, його, мабуть, охопила б пристрасть. Проте він нетерпляче ждав завтрашнього дня години свого візиту. Для юнака в його першій інтризі таїться стільки ж чарів, скільки і в першому коханні. Певність успіху породжує багато солодких хвилювань, у яких чоловіки не признаються, а деяким жінкам ці хвилювання додають знадливості. Бажання запалюються не тільки труднощами, але і легкістю перемоги. Усі людські пристрасті, безперечно, виникають чи тримаються на цих двох засадах, які поділяють царство кохання на дві різні сфери. Можливо, такий поділ випливає із складного питання темпераментів, які, хоч би що там казали, відіграють у людському суспільстві головну роль. Якщо меланхоліки потребують збудливої дози кокетства, то люди нервові чи сангвініки можуть утекти з поля бою, наразившись на занадто суворий опір. Інакше кажучи, елегія походить від лімфи, а дифірамб – від жовчі.

– Переодягаючись, Ежен смакував усі ці дрібні радощі, про які юнаки не наважуються говорити, боячись насмішок, проте вони приємно лоскочуть їхнє самолюбство. Зачісуючи волосся, він думав, що погляд вродливої жінки спинятиметься крадькома на його темних кучерях. Наче дівчина, що збирається на бал, він крутився перед дзеркалом, розправляючи фрак, милувався своїм струнким станом. "Безперечно, бувають гірші фігури", – думав він. Потім Ежен зійшов униз, саме тоді, коли всі пансіонери вже посідали до столу, і весело витримав цілу зливу недотепних жартів щодо свого елегантного костюма. Поява ошатно вбраного завсідника в сімейному пансіоні викликає величезне здивування, – це характерна риса тамтешніх звичаїв. Досить там надіти нове вбрання, і кожен щось та скаже на це.

Б’яншон зацмокав, немов підганяючи коня.

– Справжній тобі герцог і пер, – сказала пані Воке.

– Ви йдете завойовувати? – зауважила мадмуазель Мішоно.

– Кукуріку! – вигукнув художник.

– Передайте привіт вашій шановній дружині, – сказав службовець музею.

– А хіба в пана де Растіньяка є дружина? – спитав Пуаре.

– Чудо, а не дружина: у воді не тоне, пофарбування гарантоване, ціна від двадцяти п’яти до сорока, картатий малюнок за останньою модою, добре миється, чудово носиться, напівшерстяна-напівбавовняна, лікує від зубного болю та інших хвороб. Схвалено Королівською медичною академією. Найкращий засіб для дітей. Ще краще діє проти головного болю, нетравлення та інших хвороб шлунка, очей і вух! – прокричав Вотрен скоромовкою і комічним тоном ярмаркового шарлатана. – "Та скільки ж за це чудо? – спитаєте ви мене, панове. – Два су?" Ні. Даром. Це залишки від поставок Великому Моголу, якими зацікавились усі європейські володарі, в тому числі великий герцог Баденський! Вхід просто! По дорозі зайдіть до каси! Гей, музико, шквар! Бум-тра-ля-ля, тра-ля-ля, бум-бум! Гей, кларнете, не збивайся, – гукав він хрипким голосом. – Я тобі дам по пальцях.

– Боже мій, який приємний чоловік, – сказала пані Воке, звертаючись до пані Кутюр. – З ним ніколи не буває нудно.

Серед жартів і реготу, які зчинилися після цієї комічної промови, Ежен перехопив крадькома кинутий погляд мадмуазель Тайфер, що схилилась до пані Кутюр і щось їй нашіптувала на вухо.

– Кабріолет подано, – сповістила Сільвія.

– Де ж це він обідає? – спитав Б’яншон.

– У баронеси де Нусінген, дочки пана Горіо, – пояснив студент.

Усі глянули на колишнього вермішельника, що заздрісно дивився на Ежена.

На вулиці Сен-Лазар Растіньяк під’їхав до будинку звичайного стилю, з тонкими колонами й простенькими портиками – до одного з тих будинків, що їх у Парижі звуть "дуже милі"; це був типовий будинок банкіра, з пишними прикрасами, з алебастровою ліпниною та мармуровими мозаїчними площадками сходів.