Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек
Чистокровні створіння не бувають двоєдушні. Вони палкі, бо кров у них гаряча, і завжди щирі. А в цьому покручі не було ні краплинки щирості — сама свідома, умисна нещирість. І палкості, пристрасті в ньому не було ні краплинки. Він мав холодну кров і всі свої вчинки наперед обмірковував і зважував. Майкл, звісно, не думав так. Він тільки відчував це — і не любив дель Мара.
Назверх усього, останнього вечора на "Уматілі" Майкл не зміг стримати своєї палкої натури перед цим безсердим чоловіком. Між ними стався бій, у якому Майкл був приречений на поразку. Він бився відважно й затято; двічі дель Мар звалив його додолу ударом кулака за вухом, та він знов і знов кидався на ворога. Проте вся його спритність і кмітливість, що колись давалися взнаки чорношкірим на Південних морях, не допомогли йому хоч би раз укусити цього чоловіка, який шість років навчався поводитись із тваринами в Гаріса Колінза. І коли він стрибнув із вищиреними зубами на дель Мара, той умить правою рукою спіймав його в повітрі за нижню щелепу, крутонув і кинув спиною додолу. Майкл відразу схопився й стрибнув на ворога, роззявивши пащу, але його знов кинуто додолу так сильно, що йому ледь памороки не забило. Він стрибнув утретє і вже востаннє. Бо дель Мар схопив його за горлянку й, натиснувши обома великими пальцями з обох боків дихавки, там, де проходять сонні артерії, припинив доплив крові до мозку. То була ніби смерть, але смерть напрочуд легка, бо Майкл знепритомнів швидше, ніж від будь-якого наркозу. На нього впала темрява, і не стало нічого; а потім у голові замерехтіли проблиски свідомості, і він, тіпаючись на підлозі, знову побачив світло, каюту й свого ворога, що спокійно припалював сигарету, однак не спускав його з ока.
— Ну, давай, давай далі, — піддрочив його дель Мар. — Я твою породу знаю. Ти мені нічого не зробиш. Може, і я не зумію до кінця тебе приборкати, але працювати на мене примушу. Ну, давай.
І Майкл прийняв виклик. Хоч він знав, що його вже подужала ця двонога істота без людського тепла, чужа й бездушна, як стіни кімнати, дерево чи камінь, і нападати на неї так само безглуздо, як на стіни, дерево чи камінь, однак, вірний своїй натурі, він стрибнув із вищиреними зубами до дель Марової горлянки. Та його зустрінуто вправним, добре завченим рухом — самого вхоплено за горлянку, пальці перепинили доплив крові до мозку, і темрява знов упала на нього. Якби Майкл був щось більше, ніж звичайний пес, хоча й чистокровний, він би наскакував на цього невразливого ворога, поки впав би з розірваним серцем чи забився в корчах. Та він був тільки звичайний пес. Перед ним було щось неприступне, незламне. Його так само неможливо було перемогти, як міський цементовий хідник. Майклів ворог був диявол — по-диявольському безжальний, холодний, злий і розумний. Він був настільки поганий, наскільки стюард добрий. Обидва були двоногі, обидва — боги. Але це був лихий бог.
Звичайно, Майкл не пускався в такі міркування. Та коли передати його почуття людською мовою, саме ці слова найточніше опишуть, як він сприймав дель Мара й ставився до нього. Якби Майклові довелося стятись з іншим богом, що має теплу душу, з істотою з плоті й крові, здатною в запалі бійки і завдавати болю, і зазнавати його, він би лютував до нестями й бився до останку, діставав удари й відплачував за них. Але цей двоногий бог-диявол не лютував і нездатен був запалитися. Він скидався більше на хитромудру залізну машину й умів робити те, про що Майкл і гадки не мав і що, крім дресирувальників, уміє дуже мало людей: він увесь час передбачав кожен Майклів намір, а тому був готовий до відсічі на кожен Майклів рух. Так навчив його у своїй школі Гаріс Колінз — удома ніжний і відданий батько родини, а з істотами не людської породи — справжній архідиявол, що панував у пеклі для тварин, яке сам створив і зробив прибутковим підприємством.
Сходячи в Сієтлі на берег, Майкл так рвався на шворці вперед, що аж душився й харчав, і дель Мар холодно лаяв його. Майкла підганяла сподіванка знайти тут стюарда, і дорогою він виглядав його за кожним дальшим рогом вулиці так само нетерпляче, як і за першим. Та в людській юрмі стюарда не було. А в підвалі готелю "Новий Вашингтон", де цілу добу не гасло електричне світло, носій, якому доручено Майкла, міцно прив’язав його серед цілих гір валіз та скринь, що їх постійно приносили, підіймали нагору, здіймали вниз, перекладали, переставляли й виносили.
Три дні минуло там у нудьзі й тузі. Носії вподобали Майкла й таскали йому цілі купи м’яса з ресторанних недоїдків, однак він із розчарування й горя, що немає стюарда, майже не їв, а врешті дель Мар, прийшовши до підвалу з готельним адміністратором, учинив носіям цілий бешкет, що годують пса не так, як наказано.
— Паскудний тип, — сказав старший носій своєму помічникові, коли дель Мар пішов. — Аж масний. Не люблю я, як ото чорняве та жирне. У мене в самого жінка чорнява, але не жирна, дякувати богу.
— Авжеж, — погодився другий носій. — Я таких знаю. Його й ножем штрикни, то не кров потече, а рідкий лій.
І відразу ж обидва знов нанесли Майклові цілу купу м’яса; та він не міг його їсти, бо занадто тужив за стюардом.
Тим часом дель Мар послав дві телеграми до Нью-Йорка. Одну — до дресирувальної школи Гаріса Колінза, де він, від’їжджаючи на вакації, залишив свою собачу трупу:
"Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони не потрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як при'іду. Я маю не пса — диво. Усі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите".
А другу — своєму імпресаріо:
"Ворушіться. Знайдіть мені щонайкращий ангажемент. Я маю новий номер. Шедевр. Такого ще не бачили. Платню мені правте не просто найвищу, а ще й із додачею. Кажіть, що в мене новий собака, а що він уміє — побачите самі. Ви мене знаєте. Я хвалитись не люблю. Цей номер скрізь і завжди буде окрасою програм".
РОЗДІЛ XXIII
З’явилася клітка. Вніс її до багажної комори дель Мар, а тому в Майкла відразу виникла підозра, що це якась капость. За хвилину та підозра справдилася. Дель Мар наказав йому залізти в клітку, але Майкл не послухався. Тоді дель Мар спритно вхопив його ззаду за нашийник, підняв і вкинув у дверцята, однак не всього, бо Майкл ухистився зачепитися за край клітки передніми лапами. Та дресирувальник не довго з ним морочився. Він швидко стукнув лівим кулаком по обох лапах — раз, два, — і Майкл із болю пустився, а за мить опинився весь у клітці й марно гарчав з образи й люті та кидався на грубі гратки: дель Мар уже замкнув міцні дверцята.
Потім клітку винесли й поставили у фургон, між багатьма валізами та скринями. Дель Мар, замкнувши клітку, десь щез, а двоє чоловіків у фургоні, що вже тарахкотів по труському бруку, були зовсім незнайомі Майклові. Клітка була низька, і Майкл тільки-тільки міг стояти в ній, а голови підняти не міг. І коли фургон кидало на вибоїнах, він боляче стукався головою об верх клітки.
Та й удовж він у ній насилу поміщався, так що аж упирався писком у стінку. Коли з-за рогу вилетів автомобіль, а візник припинив коней і натис на гальмо, Майкла кинуло вперед, і гальмувати той рух йому довелося власним ніжним носом. Він так тицьнувся ним у стінку, що своїми ж зубами до крові поранив собі губи.
Майкл спробував умоститись у тій тісноті лежачи, і йому стало трохи вигідніше. Однак найгірше було ще попереду. Одна його передня лапа вистромилася з клітки крізь ґрати й сперлася на дно фургона, по якому совались, рипучи, валізи та скрині. Коли фургона знов кинуло на вибоїні, найближча скриня підскочила одним боком, трохи пересунулась і притисла Майклові лапу. З прикрого болю й несподіванки Майкл заскавчав і несамохіть щосили шарпнув лапу назад, та лише надвихнув плече й ще болючіше вразив затиснуту лапу.
Майкла опосів сліпий страх, від природи властивий усім тваринам і навіть людям — страх перед пасткою. Правда, він більше не скавчав, однак борсався зовсім без тями, ще дужче надвере-джуючи м’язи й сухожилки плеча та придавлену скринею лапу. Він навіть гриз у нестямі клітку, силкуючись дістати зубами цю страшну бездушну річ, що спіймала його й не відпускає. Визволив Майкла новий поштовх: скриня гойднулася на другий бік, і він зміг висмикнути лапу з-під неї.
На станції носій, недбало витягаючи клітку з фургона, трохи не впустив її й ледве встиг підхопити, перше ніж вона гримну-лась на цемент. Падаючи, клітка перевернулась набік, а Майкл усією вагою наліг на поранену лапу.
— Тьху! — сказав дель Мар трохи перегодя, підійшовши пероном до візка, на якому серед іншого призначеного для поїзда багажу стояла клітка з Майклом. — Лапу розтовкло? Дарма, буде наука, щоб не вистромляв.
Один із станційних носіїв нахилився над кліткою, роздивився Майкла крізь ґрати, тоді сказав:
— Пропав пазур.
— Цілий палець, — відмовив дель Мар, уже розчиняючи вийнятого з кишені складаного ножика. — Поможіть мені, я зараз його впораю.
Він відімкнув клітку, вхопив Майкла ззаду за нашийник і витяг надвір. Майкл корчився, борсався, махав передніми лапами, завдаючи собі ще більшого болю.
— Держіть лапу, — наказав носієві дель Мар. — Не бійтесь, він не дістане вас зубами. Це одна мить.
І справді, за мить усе було скінчено, і розлючений Майкл опинився знов у клітці, позбавлений одного пальця. Після такої примітивної, однак успішної хірургічної операції з лапи струмила кров, і Майкл ліг та став зализувати рану, пригнічений передчуттям іще не знати якої страшної долі, що нависла над ним. Ще жодна людина у світі не поводилася з ним так жорстоко, а ув’язнення в тісній клітці, схожій на пастку, доводило його до шалу. Так, він потрапив у пастку й був зовсім безпорадний, а зі Стюардом, очевидячки, сталось найбільше, непоправне лихо — його забрало небуття, те, що вже поглинуло Меріндж, "Ежені", Соломонові острови, "Макамбо", Австралію й "Мері Тернер".
Раптом здалеку почувся страшенний ґвалт, і Майкл нашорошив вуха та наїжачився, передчуваючи якесь нове лихо. Десь несамовито гавкало, скавчало та завивало багато собак.
— Господи! Це ті циркові собаки, хай їм чорт, — буркнув носій до товариша. — Слід би закон видати проти цих собачих вистав.
