Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек

І ось вони вже десять хвилин чекають на мене. Я мушу бігти.

Уже з коридора, зачиняючи двері, він додав:

— За п’ять хвилин я повернуся. Міс Джадсон, скажіть, будь ласка, у чекальні, хай трохи потерплять.

Він справді зайшов до кабінету доктора Гедлі, однак там не було ніякого пацієнта з апендицитом чи піореєю. Еморі тільки двічі зателефонував: один раз голові міської санітарної управи, а другий — начальникові поліції. Йому пощастило: він застав обох у їхніх кабінетах і, звертаючись до них на ім’я, поговорив з обома вельми рішуче й вельми довірчо.

До свого кабінету Еморі повернувся дуже вдоволений.

— На моє вийшло, — пояснив він міс Джадсон, одначе звертаючись зі своєю радістю почасти й до Доутрі. — Доктор Гренвіл підтримав мене. Звичайнісінька піорея. Ніякої операції не треба. Вони якраз мажуть йому еметином ясна й гноячки. Ух! А приємно, коли твоя правда! Можна закурити. Ви не заперечуєте, містере Доутрі?

Стюард похитав головою, і доктор Еморі запалив велику Гавану, а тоді знову став вихвалятися своїм вигаданим тріумфом над колегою. За розмовою він начебто забув про сигару і, неуважливо зіпершись на крісло, ніби ненароком притулив її жариною до пучки одного зі скорчених Квекових пальців, а сам потай моргнув міс Джадсон, що єдина бачила те: мовчіть, мовляй.

— Знаєте, містере Доутрі, — захоплено провадив лікар, дивлячись у вічі стюардові, а жарину сигари весь час притискаючи до Квекового пальця, — що більше я набуваю досвіду, то дужче переконуюсь: у нас роблять забагато непотрібних операцій.

З Квекового пальця вже здіймалася цівочка диму, трохи інакшого кольору, ніж дим із сигари.

— Ось хоч би оцей пацієнт доктора Гедлі, — розводився далі Еморі. — Я врятував його не тільки від ризику під час операції апендициту, а й від витрат на неї та на утримання в лікарні. За це я не візьму з нього ні цента. І Гедлі теж візьме дрібничку. А доктор Гренвіл вилікує йому піорею еметином за якісь там п’ятдесят доларів, щонайбільше. Бачте, я не тільки порятував чоловіка від ризику для життя та стількох невигод, а й зберіг йому, круглим числом, тисячу доларів, що мали піти на хірурга, лікарню, доглядачок.

Поки він говорив, не спускаючи з Доутрі очей, у кабінеті засмерділо смалятиною. Доктор Еморі вдихав той сморід із насолодою. Чула його й міс Джадсон, проте мовчала. Вона й не дивилася на сигару, притулену до Квекового пальця, однак знала, що сморід іде звідти.

— Що це горить? — раптом спитав Доутрі, нюхнувши повітря й озираючись по кабінеті.

— Та це, мабуть, сигара, — пояснив Еморі, віднявши її від Квекового пальця, і несхвально подивився на неї. Тоді підніс до носа й гидливо скривився, — Таке паскудство! Чи то капустяне листя, чи казна-що. А втім, не хочу й знати. Шахрайство! Випустять нову добру марку сигар, розрекламують, спершу роблять із найкращого тютюну, а коли набуде популярності, починають домішувати поганий. Ні, вибачайте. Від сьогодні цієї марки не курю.

І він кинув сигару в плювальницю. А Квекові, що напівлежав у такому химерному стільці, якого він ще зроду не бачив, і не снилося, що його пучку пропалило й пропекло на півдюйма; він тільки дивувався, коли ж цей лікар нарешті перестане балакати та огляне його болячку під пахвою.

А Дег Доутрі вперше зроду і вже навіки "дав хука". Він зазнав непоправної поразки. Вільне життя, море, пасатні вітри, хистка палуба під ногами, рейси з порту в порт — усе це пропало для нього в лікарському кабінеті Волтера Меріта Еморі в ту хвилину, коли незворушна міс Джадсон потай чудувалася, що в чоловіка горить живе тіло, а він і вусом не моргне.

Доктор Еморі говорив і говорив, запаливши ще одну сигару, і хоча в чекальні було повно пацієнтів, прочитав досить довгу й цікаву лекцію про сигари, про Гатунки тютюну, що йдуть на обгортку й начинку, про його переробку, про ті краї, де його вирощують.

— А щодо цієї пухлини, — почав він, узявшись нарешті оглядати Квекову болячку, — то видно з першого погляду, що це не рак і не гнійний нарив. Я б сказав…

Нараз у двері з коридора постукали, й Еморі випростався, уже не приховуючи нетерплячки. Він кивнув міс Джадсон, та відчинила двері, і ввійшло два полісмени, сержант поліції та чоловік у цивільному, із гвоздикою в петлиці й типово лікарськими бурцями.

— Добридень, докторе Мастерсе, — привітав Еморі цивільного, тоді обернувся до решти: — Здорові були, сержанте! Здоров, Тіме! Як ся маєш, Джонсоне? Коли це тебе перевели до нас із Китайського кварталу?

А потім утупив очі в Квекову пухлину й докінчив урване речення:

— Отже, я б сказав, що це найтиповіше, найдостигліше леп-розне нагноєння, яке лишень будь-хто із сан-франциських лікарів мав честь демонструвати органам санітарного нагляду.

— Проказа! — вигукнув доктор Мастерс.

Усі аж здригнулися, почувши те слово. Сержант і два полісмени сахнулись від Квека; міс Джадсон здушено зойкнула й сплеснула руками; а Дег Доутрі вражено, однак недовірливо спитав:

— Що це ви нам ліпите, докторе?

— Стійте! — владно гримнув Еморі на стюарда. — Подивіться, будь ласка, — він обернувся до решти й легенько доторкнувся жариною свіжої сигари до темної латочки між бровами в Доутрі.— Не руштеся! — наказав він йому. — Стривайте. Ще не все.

Доутрі стояв, спантеличений, розгублений, і дивувався, чого ж це лікар більш нічого не робить, а сигара палила йому шкіру, поки всі почули сморід смалятини й побачили дим. Тоді Еморі, переможно засміявшися, відступив.

— Ну, робіть уже, що вам треба, — пробурчав Доутрі: він ще не встиг нічого зрозуміти, так раптово все сподіялось. — Тільки, як зробите, поясніть, будь ласка, що це ви сказали за якусь проказу. Цей чорношкірий хлопець мій, і я не дозволю вам клепати таке на нього… чи на мене.

— Панове, ви самі бачили, — не зважаючи на ті слова, заговорив Еморі. — Два безперечні випадки, хазяїн і служник. У служника вже пізніша стадія, сполучення обох форм, а в хазяїна тільки безболісна форма. У нього ще й мізинець уражений. Заберіть їх обох. І я вам раджу, докторе Мастерсе, ретельно продезинфікувати карету, коли відвезете їх куди слід.

— Слухайте-но!.. — почав був Доутрі войовниче.

Еморі застережливо позирнув на Мастерса, той владно глянув на сержанта, а сержант очима віддав наказа полісменам. Однак ті не накинулися на Доутрі. Навпаки, вони позадкували від стюарда, вихопивши кийки й грізно витріщившись на нього. 1 їхня поведінка переконала Доутрі найдужче. Вони видимо боялися доторкнутися до нього. Коли він ступив уперед, полісмени підіпхнули його, вперши кийки йому в ребра.

— Не підходьте! — застеріг один і замахнувся кийком: мовляв, голову розвалю. — Стійте, де стоїте, і робіть, що скажуть!

Еморі враз підняв хірургічне крісло, зіпхнув з нього Квека й наказав йому:

— Надягни сорочку й стань біля свого пана.

— Та що це… — почав був Доутрі, однак недавній приятель, ніби не чуючи його, уже звернувся до доктора Мастерса:

— Чумний барак, відколи вмер той японець, стоїть порожній. Я знаю, які у вас там в управі боягузи, то дайте дезинфекційний розчин цим двом, хай самі за себе подбають.

— На бога, — заблагав Доутрі, що вже збагнув страшну правду і, приголомшений, утратив усю свою войовничість. Він торкнув пальцем нечутливе місце на лобі, тоді понюхав його. Палець тхнув смалятиною; а він і не чув, як йому палили живе тіло. — На бога, не кваптеся так. Що ж, проказа — то й проказа. Але хіба ми не можемо домовитись, як білі люди? Дайте мені дві години, і я заберуся з міста. А за двадцять чотири — з країни. Сяду на перше судно…

— І повезете заразу кудись-інде, — перебив його доктор Мас-терс, якому вже ввижалася шпальта у вечірній газеті, під великим заголовком, де його буде зображено як героя, святого Георгія Сан-Франциського, що з піднесеним списом обороняє місто від дракона прокази.

— Заберіть їх, — сказав Еморі, не дивлячись Доутрі в вічі.

— Гайда! Ходімо! — наказав сержант.

Двоє полісменів ступили до Доутрі й Квека, простягаючи вперед кийки.

— Рушайте, та хутчіш! — процідив один полісмен. — І робіть, як вам кажуть, а то голову розтрощу. Виходьте. Та. скажіть чорному, щоб тримався вас.

— Докторе, дайте ж слово мовити, — попросив Доутрі.

— Уже не час для балачок, — відповів Еморі. — Пора вас ізолювати. Докторе Мастерсе, не забудьте ж потім продезинфікувати карету.

Лікар із санітарної управи та сержант рушили до дверей попереду, за ними Доутрі й Квек, а позаду — обидва полісмени з простягненими вперед, для захисту, кийками.

На порозі Доутрі обернувся, ризикуючи, що йому розвалять кийком голову, і гукнув:

— Докторе! Мій пес! Ви його знаєте.

— Я вам його пришлю, — квапливо пообіцяв Еморі. — Скажіть адресу.

— Клей-стріт, мебльовані кімнати "Синій кит", вісімдесят сьомий номер. Ви знаєте, де це — двері за рогом біля шинку "Синій кит". Пришліть його, куди мене посадять. Гаразд?

— Гаразд, гаразд, — погодився Еморі. — У вас іще какаду є, здається?

— Авжеж! Кокі! Пришліть і його, будьте ласкаві, сер.

— Боже! — сказала міс Джадсон того вечора, обідавши з одним молодим лікарем-практикантом із шпиталю святого Йоси-фа. — Цей доктор Еморі справжній чудодійник. Не диво, що він досяг такого успіху. Подумайте лишень! До нього сьогодні прийшло двоє огидних прокажених. Один із них чорний. І він, тільки глянувши на них, одразу поставив діагноз. От людина! Побачили б ви, що він виробляв із ними своєю сигарою. А спритний! Мені моргнув, а вони й гадки не мали, що він робить. Бере сигару й…

РОЗДІЛ XX

Собака, як і кінь, підлого спідлює ще дужче. Підлий від природи Волтер Меріт Еморі став ще підліший, коли забажав стати Майкловим власником. Якби не Майкл, він повівся б зовсім інакше. Він учинив би з Доутрі так, як сказав сам Доутрі, — як білий із білим. Попередив би стюарда про його хворобу й дав би йому змогу відпливти до Південних морів, або до Японії, або до якої іншої країни, де прокажених не ізолюють. Для тих країн у цьому б не було нічого страшного, бо такий там закон і звичай, а Доутрі й Квек уникли б пекла в подобі сан-франциського чумного бараку, на довічне ув’язнення в якому прирекла їх підлість Еморі.

Крім того, ув’язнених у чумному бараці треба утримувати й стерегти день і ніч, протягом багатьох років; а отже, Еморі, вчинивши так, заощадив би платникам податків міста й округи

Сан-Франциско багато тисяч доларів, і ті гроші можна було б зужити доцільніше — на будівництво нових шкіл, на молоко для дітей бідноти, на нові парки, де могли б дихати повітрям мешканці душних міських нетрищ.