На дні прірви - Лондон Джек
Вперше корчі схопили її на фабриці, коли вона стояла біля драбини. Доктор Олівер оглянув її і виявив синю смугу вздовж ясен, що є ознакою отруєння свинцем. Йому було ясно, що корчі незабаром повернуться. Так і сталося, і вона померла.
Мері Ен Толер — сімнадцятирічна дівчина, що зроду не знала ніяких нападів, тричі відчувала недугу і мусила покинути роботу на фабриці. Ще не сповнилось їй і дев'ятнадцяти років, як стали помітні ознаки свинцевого отруєння — мала напади, з рота йшла піна, і вона померла.
Мері А., надзвичайно здорова жінка, змогла проробити на свинцевій фабриці двадцять років, і тільки раз за всі ці роки відчула кольки. Її восьмеро дітей померли в ранньому дитинстві від перелогів. Одного ранку, коли ця жінка зачісувала волосся, в неї несподівано відібрало пальці на обох руках.
Елізу Г., двадцяти п'яти років, після п'яти місяців роботи на свинцевій фабриці схопили кольки. Вона перейшла на іншу фабрику і працювала там безперервно два роки. Потім ті самі симптоми повернулися, її охопили конвульсії, і вона за два дні померла від гострого свинцевого отруєння.
Містер Воєн Неш заявляє: "Діти робітників, що працюють на виробництві свинцевих білил, приходять на цей світ лишень для того, щоб померти від корчів, викликаних свинцевим отруєнням. Вони або народжуються недоносками, або вмирають у перший рік життя".
Врешті, дозвольте розповісти про долю Гарріет А. Вокер, молодої сімнадцятирічної дівчини, що полягла на індустріальному полі бою. Вона емалювала посуд, а на цій роботі отруюються свинцем. Її батько і брат були безробітні. Вона таїла свою хворобу, ходила щодня по шість миль на роботу і з роботи, діставала свої сім-вісім шилінгів на тиждень і померла в сімнадцять років.
Виробничі депресії також відіграють неабияку роль у тому, що робітників поглинає Прірва. Для тих, кого тільки тижнева платня утримує десь між родинним життям і повним зубожінням, місяць вимушеного безробіття означає невимовні труднощі, і від такого удару долі жертви не завжди оклигують, коли й знаходять знову роботу. Оце щойно я прочитав у пресі повідомлення про збори Карлейльської філії профспілки докерів, і там сказано, що багато докерів цілими місяцями заробляли до чотирьох-п'яти шилінгів. За причину цього вважають застій у вантажних роботах у лондонському порту.
Для молодого робітника чи робітниці або молодого подружжя нема жодних гарантій щасливого й здорового життя ні в середньому віці, ні в старості. Хоч би як їм працювати, майбутнього вони собі не забезпечать. Все це справа випадковості, щодо якої вони безпорадні. Цьому лихові ані запобігти, ані викрутитись од нього. Якщо вже вони на індустріальному полі бою, то мусять ставати лицем у лице з небезпекою, маючи вельми благенькі надії на успіх. Звісно, якщо доля до них ласкава і їх не в'яже родина, вони можуть втекти з того поля бою. Для чоловіка тоді найбезпечніше вступити до армії, а для жінки, мабуть, стати сестрою Червоного Хреста або постригтися в черниці. І в тому, і в тому разі вони мусять відмовитись від родинного вогнища, від дітей, від усього, що надає життю принадності і рятує в старості від давучої самоти.
Розділ ХХІІ
САМОГУБСТВО
Життя, що висить на такій тонкій волосинці, що в ньому надії на щастя такі хисткі, цінується неминуче дешево, і тому самогубство — звичайне явище. Настільки звичайне, що в будь-якій газеті ви натрапляєте на повідомлення про спробу накласти на себе руки, а що замах на самогубство в поліційному суді викликає не більшу сенсацію, ніж буденна "справа про п'яний бешкет", то й упорують його так само швидко й байдужно.
Пригадую один випадок у Темзинському поліційному суді. Гадаю, що я таки маю гострий зір і слух та й незле розбираюся в людях і взагалі в різних речах; але в тому суді, правду кажучи, я стояв і тільки лупав ошелешено очима на те, з яким дивовижним поспіхом машина правосуддя перемелювала п'яниць, галабурдників, волоцюг, скандалістів, жінкобійників, злодіїв, переховувачів краденого, шахраїв та вуличних повій. Загорожа для підсудних стояла посеред зали (де було найсвітліше), і туди безперервним потоком входили й виходили чоловіки, жінки та діти, і таким же безперервним потоком плинули вироки з уст судді.
Я ще роздумував про долю сухотного переховувача краденого, що посилався на непрацездатність і потребу утримувати жінку й дітей, та все ж дістав рік важких робіт, а в загорожі вже з'явився парубійко років так на двадцять. "Альфред Фрімен" — розчув я його ім'я, та не вловив обвинувачення. На місці для свідків виринула огрядна матрона. Я довідався, що вона жінка сторожа на шлюзі "Британія". Діялося це вночі; чує вона — щось плюснуло; підбігла до шлюзу і бачить — у воді цей-о підсудний.
Я майнув поглядом на парубійка. Так ось яке обвинувачення — самогубство! Він стояв приголомшений і байдужий до всього, гарне каштанове волосся спадало на чоло, а ще зовсім хлоп'яче обличчя було виснажене й змучене.
— Так, сер, — казала сторожиха. — Я вхопила його і тягну з води, а він пручається і рветься назад. Тоді я гукнула на підмогу. Тут нагодились якісь робітники, ми його витягли і здали полісменові.
Суддя схвально оцінив силу м'язів цієї жінки, і в залі реготнули. Але я бачив тільки хлопця, що на порозі життя загарливо поривається назустріч багнистій смерті, і мені не було смішно.
Потім свідчив якийсь чоловік: він дав хлопцеві добру характеристику і вказав на виправдні обставини. Сам він за десятника там, де працює, вірніш, працював цей хлопець. Альфред добрий хлопчина, але в нього неприємності вдома, через гроші. І крім того — слаба мати. Його гризла журба, і він журився, аж доки так розклеївся, що вже не годен працювати. А що хлопець зле справувався, він (десятник), побоюючись за себе, змушений був його звільнити.
— Маєте що сказати? — гостро кинув суддя.
Парубок у загорожі щось невиразно промимрив собі під ніс. Він ще не прийшов до тями.
— Констеблю, що він там каже? — нетерпляче спитав суддя.
Високий кремезний чолов'яга у синій уніформі прихилився вухом до підсудного, а тоді голосно відповів:
— Він, ваша честь, дуже жалкує.
— На дослідство! — вирік його честь і перейшов до нової оправи, по якій свідок уже присягав. А того хлопця, приголомшеного і байдужого, повів тюремник. Ото й тільки. П'ять хвилин від початку до кінця, і вже в загорожі інші — двоє морданів, що силкувалися звалити один на одного вину за крадіжку вудки, вартої, може, центів десять.
Головне лихо цих бідаків, що вони не вміють як слід накладати на себе рукиг і звичайно їм доводиться вчиняти дві-три спроби, аж поки вдасться. Це завдає чимало клопоту полісменам і суддям, і, звісна річ, дуже їх дратує. І судді, бува, не криють того, що думають, і ганять оскаржених, що ті не зуміли довести до кінця свого заміру. Ось, наприклад, містер Р. С., голова суду в С. Б., розглядаючи справу Ен Вуд, що намагалась утопитися в каналі, спитав її обурено:
— Коли ви хотіли заподіяти собі смерть, то чому ж не заподіяли? Чого ви не пішли на дно, та й квит, і не морочили б нам зараз голови?
Злидні, відчай і страх перед робітним домом — головні причини самогубства серед робітництва. "Краще втоплюся, ніж маю йти до робітного дому", — казала п'ятдесятидвохрічна Елен Г'юз Гант. А минулої середи в Шордічі знайдено її труп, і велося розслідування. Її чоловік прибув з Айлінгтонського робітного дому як свідок. Колись він торгував рибою, та збанкрутував, і вбожество загнало його до робітного дому. Дружина відмовилася піти туди з ним.
Востаннє Елен бачили о першій ночі. Через три години її брилика й жакета знайшли на причалі понад Ріджент-каналом, а згодом з води витягли її тіло. Висновок присяжних: самогубство в стані тимчасового божевілля.
Такий висновок — злочин проти істини! Закони брехливі, і через ці закони люди брешуть найбезсоромніш. Приміром, зганьблена жінка, зневажена далекими й близькими, отруює себе і немовля опієм. Дитина вмирає, а вона, пролежавши кілька тижнів у лікарні, оклигує. Її звинувачують у вбивстві, визнають винною і засуджують на десять років каторги. Раз вона вижила, то Закон вважає її відповідальною за свої вчинки, а от якби вона померла, той самий Закон визнав би, що в неї було тимчасове божевілля.
Що ж до тієї-таки Елен Г'юз Гант, то коли вважати, що, стрибаючи в Ріджент-канал, вона була в стані тимчасового божевілля, тоді так само слушно твердити, що її чоловік пішов до Айлінгтонського робітного дому в стані тимчасового божевілля. Якому з тих двох місць віддати перевагу, — питання схильностей та вподобань. Я, наприклад, у схожій ситуації — наскільки я знаю канал та робітний дім — вибрав би канал. При тім, наважуся заявити, що я не більш божевільний, ніж Елен Г'юз Гант, чи її чоловік, чи вся решта людської отари.
Людина в наші часи вже не раб своїх природних інстинктів. Вона розвинулася в розумну істоту і може свідомо вирішувати, чіплятись їй за життя чи позбутись його, залежно від того, що воно їй обіцяє — радість або горе. Смію твердити, що Елен Г'юз Гант, окрадена й позбавлена всіх радостей життя, ця жінка, що за п'ятдесят два роки служби на цім світі не заробила нічого, крім жахливої перспективи робітного дому, вчинила дуже мудро й розважливо, коли вирішила стрибнути в канал. І ще смію твердити, що суд виявив би більше глузду, визнавши тимчасово божевільним саме суспільство, яке допустило, щоб Елен Г'юз Гант було окрадено і позбавлено всіх радостей життя, що вона заробила п'ятдесят два роки служби на цім світі.
Тимчасове божевілля! Ух, ці мені триклятущі облудні словеса, за якими криються наїджені й обігріті, щоб уникнути відповідальності перед своїми голодними й обідраними братами та сестрами!
А ось кілька буденних фактів з одного номера "Обсервера", іст-ендської газети:
Корабельного кочегара, Джонні Кінга на ймення, обвинувачено в спробі накласти на себе руки. В середу він прийшов до поліційної дільниці Бау і заявив, що проковтнув деяку кількість фосфорної маси, бо він у великій скруті й не може дістати роботи. Кінга затримали і дали блювотного, від якого він виблював велику кількість отрути. Тепер обвинувачений дуже жалкує за тим, що сталося. Хоча в нього добрі характеристики за шістнадцять років праці, але він не міг знайти ніякої роботи.
