Українська література » Зарубіжна література » На дні прірви - Лондон Джек

На дні прірви - Лондон Джек

Читаємо онлайн На дні прірви - Лондон Джек

Та й кваліфікованому робітникові — йому теж не хвалитися своїм харчуванням. Судячи з кав'ярень, що досить показово, — їм за все життя так і не доводиться пізнати смак справжнього чаю, кави чи какао. Ті помиї, ота бурдичка, що дають по кав'ярнях, різняться між собою тільки мірою розрідженості і ніколи бодай віддалік не нагадують те, що ми з вами звикли називати чаєм або кавою.

Пригадується мені невеличкий епізод у кав'ярні поблизу Джубілі-стріт на Майленд-род.

— Чи не даси мені чого за гоце, донечко? Що хоч, мені все'дно. Ріски в роті не було цілісінький день, аж у голові морочиться.

Це казала бабуся, убрана в чорне пристойне лахміття, а в руці у неї був один пенні. "Донечка", до якої вона зверталась, то змарніла сорокалітня жінка, власниця й офіціантка кав'ярні.

На відповідь господині я чекав, може, не менш напружено, ніж сама бабуся. Була четверта по обіді; стара ледь на ногах стояла. Господиня хвильку повагалась, потім принесла велику тарілку "тушкованої ягнятини з молодим зеленим горошком". Я сам їв порцію тої ж страви, і як на мене, то те ягня було дорослим бараном, а горошок, ще й молодший бувши, — був уже підстаркуватий. Та суть не в тім; ця страва продавалася за шість пенсів, а тут господиня віддавала її за один, знову підтвердивши давню істину, що бідні люди найщедріші.

Бабуся роздякувалась, потім сіла проти мене за вузьким столом і жадібно накинулася на гарячу страву. Ми обоє їли старанно й мовчки, аж раптом вона ні сіло ні впало як гукне до мене, мов не знати з якої радості:

— Я продала коробку сірників! Еге ж, — ще й підтвердила вона, а радість аж розпирала її. — Продала коробку сірників! Гось як я заробила той пенні.

— Ви десь уже, певно, в літах? — поцікавився я.

— Від гучора сімдесят чотири, — відказала вона і знову ревно заходилася коло своєї тарілки.

— Ех, матері його ковінька, рад би я чим допомогти старенькій, далебі, що рад би, так і сам оце вперше їм сьогодні, — озвався парубійко поруч мене. — Та й на це розжився тільки тим, що заробив сякий-такий шилінг, мивши посуд. Хай йому грець, скільки то я казанів перемив!

— По моєму ремеслу осьо вже шість тижнів катма роботи, — пояснив він на моє запитання. — Гото хіба де вряди-годи припадком підробиш, та й квит.

В кав'ярнях трапляються найрізноманітніші пригоди, ї я не скоро забуду таку собі кокні-амазонку в одній кав'ярні поблизу Трафальгарського майдану. Сплачуючи свій рахунок, я подав цій особі соверен. (До речі, в кав'ярнях звичайно платиться наперед, а хто зодягнений біднувато, то вже безумовно наперед).

Дівчина спробувала монету на зуб, дзенькнула нею об шинквас, відтак оглянула мої лахи згори донизу і спитала суворо:

— Де це ти його видрав?

— Якась халява лишила на столі, виходячи. Що, не віриш? — відрубав я.

— Бреши більше! — Вона зухвало видивилась мені просто в вічі.

— Я їх сам роблю, — вирік я.

Дівчина презирливо пирхнула і дала мені здачу дрібним сріблом, а я помстився, пробуючи на зуб кожнісіньку монету й стукаючи нею об шинквас.

— Кинь ще кусень цукру до чаю, заплачу півпенні, — сказав я.

— А дзуськи не хо? — почув я чемну відповідь. Цю свою чемність вона ще закучерявила низкою сороміцьких виразів.

Ніколи не мав я великого хисту на дотепи, а тут вона й зовсім притлумила мене; знітившись, розбитий і переможений, допивав я свій чай, а вона жерла мене очима, аж поки я вислизнув геть на вулицю.

Тоді як 300 000 лондонців живе в однокімнатних помешканнях, а 900 000 туляться в зовсім жахливих антисанітарних умовах, ще 38 000 зареєстровані як мешканці приватних мебльованих кімнат, спроста званих "нічліжками". Ці нічліжки різних типів, та в одному — в непридатності для життя — всі вони схожі, від брудних халуп до потворних озій, що дають п'ять відсотків зиску і що їх так галасливо вихваляють самовдоволені буржуа, хоч мають про них вельми туманне уявлення. Цим я не те хочу сказати, що в нічліжках протікає дах чи стіни діряві, а те, що життя в них нездорове, воно принижує людину і спустошує душу.

Часто звуть їх, як на глум, "бідняцькими готелями". Але тут ти ніколи не можеш побути наодинці в кімнаті; рано-вранці тебе хоч-не-хоч зганяють з постелі; щовечора ти мусиш заново наймати ліжко. І оце мав би бути готель!

Не слід сприймати мої слова як безоглядний осуд великих приватних та муніципальних мебльованих кімнат і гуртожитків для робітництва. Зовсім ні. Ці будинки вільні від багатьох страхіть дрібних нічліжок, і в них робітник дістає за свої гроші більше, ніж будь-де раніш; але це ще не значить, що тут придатне для життя місце, на яке заслуговує чесний робітник.

Малі приватні нічліжки — це, звичайно, безпросвітний жах. Я ночував там і знаю, що кажу, та дозвольте мені оминути їх і розповісти тільки про великі й кращі нічліжки. Неподалік від Мідлсекс-стріт в Уайтчепелі я зайшов до одного такого дому, заселеного майже виключно робочим людом. Сходи просто з тротуару ведуть до підвалу. Там у двох великих тьмавих кімнатах пожильці самі варили і їли. Я намірився був і собі щось зварити, але там так смерділо, що де й подівся весь мій апетит; мене почало аж вернути від самої думки про їжу; отож я вдовольнився спогляданням того, як варили та їли інші.

Один робітник, видно тільки з роботи, сів проти мене за грубий дерев'яний стіл і заходився їсти. Пригорща солі на далеко не сніжно-білому столі правила йому за масло. Раз по раз умочав він туди хліб, кусав його і запивав чаєм з великого кухля. Шмат рибини довершав йому меню. Їв він мовчки, не дивлячись ані вбік, ані перед себе. Інші так само живилися мовчки. У цій тьмавій кімнаті взагалі майже не чулося ніяких розмов, понурість панувала тут над усім. Багато хто схилився в невеселій задумі над своїми недоїдками, а я питав сам себе, як колись Чайлд Роланд[49]: за які ж гріхи мусять вони так каратись?

З кухні лунали жвавіші звуки, і я подався туди, до плити, на якій чоловіки готували собі їжу. Та від смороду, що вдарив у ніздрі, мене занудило, і я вибіг на вулицю.

Повернувшись до нічліжки, я заплатив п'ять пенсів за "кабіну", одержав квитанцію у вигляді здоровенного латунного номерка і пішов нагору до курильні. Тут коло більярдних столів та шахівниць скупчились молоді робітники, що чекали своєї черги, а навкруг сиділо чимало інших — хто палив, хто лагодив одяг, хто читав. Молоді жваво галасували, а старші були понасуплювані. Власне, тут було два різновиди чоловіків: веселі й тупо меланхолійні, залежно від віку.

Ця кімната теж нагадувала домашнє вогнище не більше, як ті дві в підвалі. Певно, що для нас із вами, хто знає, що таке справжнє домашнє вогнище, тут і не могло його бути. На стінах висіли безглузді й образливі для людської гідності правила поведінки пожильців. О десятій лампи загасили, і нічого не лишалось, як іти спати. Для цього довелося зійти знову до підвалу, здати свій номерок і піднятися іншими сходами нагору. Я вибрався на самий верх будівлі і спустився до низу, пройшовши кілька поверхів, забитих сплячим людом. "Кабіни" — це було найвигідніше: в кожній з них містилося вузеньке ліжко, і ще обік нього нічліжанин мав де роздягтися. Постіль була чиста, і ні до неї, ані до самого ліжка я не можу прискіпатися. Та самоти не було, ви й там не лишались наодинці з собою.

Щоб належно уявити собі приміщення з кабінами, вам досить лише збільшити в думці картонну прокладку з гніздами, куди складають яйця в кошику, так, щоб одне гніздо досягло семи футів заввишки (решта розмірів — пропорційні), і потім покласти цю прокладку на підлогу великої, схожої на стайню кімнати, і ви матимете повну картину. Стелі у гнізд немає, стіни тонкі, і хропіння всіх пожильців, кожний порух сусідів — усе це вам любісінько чути. Але й ця кабіна належить вам тільки на короткий час. Вранці ви залишаєте її. Ви не смієте поставити там свою скриньку чи виходити й приходити, коли вам заманеться, або замкнути за собою двері, чи що. Дверей, до речі, й зовсім там немає, є тільки пройма в перегородці. Якщо ви хочете лишатись у цьому "готелі", то мусите миритися з усім цим, і з тюремними порядками, що безнастанно нагадують вам, що ви ніщо, безсловесна худобина.

А як на мене, то найменше, на що заслуговує робочий чоловік, це власна кімната, де можна замкнути двері і відчути себе господарем; де можна сісти при вікні й почитати щось або просто подивитись надвір; куди можна приходити, коли заманеться, і виходити так само; де можна скласти сякі-такі пожитки, окрім тих, що висять на плечах та обтяжують кишені; де можна повісити портрет матері, сестри, любки, балерини чи бульдога — хто кому до серця, — одне слово, такий власний куток на землі, про який можна сказати: "Це моє, мій замок, і ніхто на світі не сміє переступити самовладно цього порога; тут я володар і пан". І він буде кращим громадянином, такий чоловік, та й працюватиме краще.

Вулиця у Воппінгу. Тогочасне фото. ("На дні прірви", р. XX).

Я стояв на одному з поверхів цього бідняцького готелю і слухав. Переходив од ліжка до ліжка і дивився на тих, що спали. Здебільшого це були молоді робітники віком від двадцяти до сорока років. Старі не можуть дозволити собі такої розкоші, як робітничий гуртожиток. Вони йдуть до робітного дому. Я дивився на десятки цих молодиків і бачив, що виглядають вони зовсім не зле. Обличчя їхні, мов створені для жіночих поцілунків, а шиї — для жіночих обіймів. Вони заслуговували на кохання не менше від інших чоловіків, і самі вони були здатні на кохання. Жіноча ласка ушляхетнює і влагіднює, і їм бракувало цього жіночого впливу, бо без нього вони стають дедалі різкіші й брутальніші. "Але де ж вони, ті жінки?" — подумав я. 1 почувся мені "мандрьохи п'яний сміх". То озвалися Лімен-стріт, Ватерлоо-род, Пікаділлі та Стренд, і зрозумів я, де ті жінки.

Розділ XXI

ЖИТТЯ НА ВОЛОСИНЦІ

Я розмовляв з одним дуже сердитим чоловіком. Він вважав, що його скривдила власна жінка, і закон скривдив теж. Чия там була правда і чия кривда, для нас неістотно. Досить того, що жінка домоглася розлучення, і йому присудили сплачувати щотижня десять шилінгів на утримання її та п'ятьох дітей.

— Лишень подумайте, — казав він мені, — що буде з нею, коли я не виплачу тих десяти шилінгів? Ану ж як зі мною станеться яке нещастя і я не зможу працювати? Ну от, приміром, гила, чи ревматизм, чи холера.

Відгуки про книгу На дні прірви - Лондон Джек (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: