Життя в позику - Ремарк Еріх Марія
Зелене світло і солодкий бунт крові. І ця трясовина, і ластівки над нею.
— Іноді мені за тобою важко встигати. Пробач мені. За тиждень з тобою відбувається стільки перетворень, скільки з іншими жінками не відбувається за роки, ти схожа на рослину в руках йога — за кілька хвилин вона встигає вирости і розквітнути.
"І вмерти", — подумала Ліліан.
— Я мушу це робити, Клерфе. Я стільки ще маю надолужити. Тому я така поверхнева. На мудрість буде згодом ще досить часу.
Узяв її долоню і поцілував.
— Я ідіот. І щодня більший. Але я не маю нічого проти цього. Мені це подобається. Аби тільки ти була поруч. Я дуже тебе кохаю.
— Ходи. У мене залишилося трохи вина.
17
Чергову сукню Ліліан вибирала винятково старанно. "У деяких речах не можна взагалі бути поверхневим, — подумала, — і сукні можуть складати більшу моральну опору, ніж усі обґрунтовані аргументи, бути чимось більшим, ніж будь-яка мудрість чи зрадлива радість, і навіть чимось більше, ніж коханий". Не було в цьому жодної легковажності, тільки потреба усвідомлення і великої сили впливу малих речей.
"Добре усвідомлювати це, — думала Ліліан, — в моєму випадку то майже єдине, що мені залишилося". Вона не мала більше часу на великі плани, чи навіть бунти. Раз, було, збунтувалася, бо хотіла цього, але тепер її діймали сумніви, тепер на неї чекали тільки розрахунки з долею.
Ліліан знала, що все те, чим обманювалася і втішалася, можна вважати доволі дешевими фортелями, але вона була тепер така далека від усіх великих і поважних фортелів, за допомогою яких люди намагаються зробити своє життя стерпним, така далека, що для неї вже не існувало відмінності між великим і дрібним. Крім того здавалося їй, що стільки саме, якщо не більше дисципліни, відваги і зусиль потрібно, щоб повірити на хвильку в дрібні фортелі і черпати з них радість. Ось чому купівля сукні приносила їй стільки ж радості, скільки іншим приносить філософський трактат, ось чому любов до Клерфе і любов до життя раз у раз плуталися в її свідомості, ось чому вона жонглювала ними — то підкидала в повітря, то ловила: адже вона знала, що скоро вони все одно розіб'ються. На повітряній кулі можна літати, поки не опуститься, але до неї не можна причепити будинки. А коли вона опуститься, то це вже не повітряна куля, а мертвий шматок матеріалу.
…Всюди клаптями звисали гірлянди, обірвані дощем. Мокрі полотнища прапорів з шумом вдарялися об щогли. Буря шаленіла, можна було подумати, що і в хмарах мчать один за одним невидимі авта. Штучні громи чергувалися з натуральними, на рик авта відповідав згори блиск і гуркіт грому.
— Ще п'ять хвилин, — сказав Торріані.
Клерфе сидів за кермом. Не був надто напруженим. Знав, що не має шансів, але в перегонах завжди траплялися несподіванки, а в довгих перегонах велику роль відігравав випадок.
Думав про Ліліан і про "Тарґа Флоріо". Тоді забув про неї і її ненавидів, бо під час перегонів раптом подумав про неї знову і тому не міг зосередитися. Перегони були важливішими, ніж вона. Тепер було інакше. Не був уже певний і думав про неї, але не розумів, що це залежить тільки від його волі. Дідько зна, чи є ще вона в Парижі. Вранці розмовляв з нею по телефону, але в пануючому тепер шумі ранок здавався нескінченно віддаленим.
Авто виїхало повільно з Ринку і зупинилося. Тепер увесь день, що залишився, і частину ночі найважливішою людиною на світі стане для них суддя з секундоміром в руках. "Так повинно було бути, — подумав Клерфе. — А вийшло не так. Надто багато я думаю про Ліліан. Краще б я посадив за кермо Торріані, але тепер вже запізно".
Стартер змахнув прапорцем і авто блискавично рвонуло з місця. Пролунали вигуки юрби.
…Ліліан повернулася до готелю. Відчувала, що має температуру, але вирішила її зігнорувати. У неї часто піднімалася температура, часом на градус, часом більше, і вона знала, що це означає. Поглянула в дзеркало. "Зате вечорами виглядаєш не такою змученою", — подумала вона і усміхнулася. Ліліан згадала про нову хитрість, винайдену нею, завдяки ній підвищена температура перетворилася з ворога в щовечірнього друга, який надавав її очам блиск, а обличчю — ніжне пожвавлення.
Коли відступила від дзеркала, побачила на столі телеграму від Клерфе: "Стартуємо за 15 хв. Потоп. Не відлітай, Фламінго". Пролунав стукіт. За дверима стояв портьє.
— Я приніс радіо, мадемуазель. Ви легко упіймаєте на ньому Рим і Мілан. І тут ще одна телеграма.
"Скільки він їх ще пришле? Найкраще, якби в сусідньому покої посадив детектива, щоб мене контролювати".
Довго сиділа у тиші. Врешті перекрутила кружальця радіо, звучали новини. Рим увірвався до кімнати потоком слів і галасом з назвами відомих і невідомих місцевостей і міст — Мантуя, Равенна, Болонья, Аквіла, — з годинами і хвилинами, зі збудженим голосом диктора, який трактував виграні хвилини, мов святий Ґрааль, водночас описуючи біснувату гонитву, що має на меті здобуття кількох секунд, але люди гналися там не за життям, вони боролися за те, щоб по мокрій трасі з десятьма тисячами закрутів і натовпом, що верещить, бути на кількасот метрів раніше в якомусь місці, яке за секунду треба було покинути, то була шалена гонитва, мовби людину переслідувала атомна бомба. "Чому я цього не розумію? — думала Ліліан. — Чому я не відчуваю нічого з ентузіазму мільйонів людей, які цього вечора і цієї ночі вишикувалися уздовж доріг Італії? Чи я не повинна відчувати це глибше? Чи моє власне життя не нагадує перегони? Хіба я сама не мчу вперед, прагнучи якомога більше увірвати від долі, і хіба не женуся за примарою, яка утікає, мов штучний заєць від зграї хортів?"
"Флоренція, — повідомив голос в радіо тріумфальним тоном і почав називати по черзі години і хвилини, прізвища і марки авт, середні показники і максимальні швидкості, після чого додав з гордістю: — Якщо водії так їхатимуть і далі, то досягнуть Брешії в рекордний час".
Ця фраза потрясла Ліліан. У Брешії! І знову вони опиняться в маленькому провінційному містечку, там саме, звідки вирушили.
Знехтувавши смертю, вони цілу ніч мчатимуть з нерухомими, вкритими кіптявою обличчями, а вдосвіта їх звалить з ніг страхітлива втома, але вони мчатимуть далі і далі, мовби йшлося про найважливішу річ на світі — а все тільки для того, щоб повернутися до малого провінційного міста, з якого виїхали! З Брешії до Брешії!
Вимкнула радіо і підійшла до вікна. З Брешії до Брешії! Чи є промовистіший символ безглуздості? Чи життя для того дарувало їм такі дива, як здорові легені і серце, такі незбагненні хімічні фабрики, як печінка і нирки, а також білу м'яку масу в черепі, яка ще фантастичніша, ніж усілякі зіркові системи, — лише для того, щоб ризикували і, якщо матимуть щастя, вернулися до Брешії? Що за жахлива дурість!
Дивилася на вервицю авт, що безперервно сунули уздовж набережної. Хіба не усі вони їхали з Брешії до Брешії? З Тулузи до Тулузи? Від самовдоволення до самовдоволення? Від самообману до самообману? "І я також! — подумала. — Мабуть, я також! Але де моя Брешія?" Згадала санаторій. Там не було жодної Брешії. Ані Брешії, ані Тулузи. Там була тільки безголоса, невблаганна боротьба, боротьба за змогу дихати на цій межі, за якою нема вже нічого. Там не було самовдоволення і самообману. "Що я зробила? — подумала. — І що я роблю?" Тінню проникло у вікно передчуття, що зробила якусь помилку, непоправну помилку, якої неможливо було уникнути.
18
— …В наші дні перебільшують значення слова "щастя", — сказав віконт де Пестре. — Існували епохи, коли це слово було взагалі невідоме. Тоді його не плутали зі словом "життя". Почитайте з цього огляду китайську літературу періоду розквіту, індійську, грецьку. Люди цікавилися у той час не емоціями, в яких корениться слово "щастя", а незмінним і яскравим відчуттям життя. Коли це відчуття зникає, починаються кризи, плутанина, романтика й ідіотичний пошук щастя за будь-яку ціну.
— А хіба відчуття життя не ерзац?
— І він більш гідний людини.
— Ви думаєте, що для людини неможливе щастя без відчуття життя?
— Майже неможливо. Але ви, як на мене, виняток. Якраз це мене у вас і зачаровує. Ви маєте і те, й друге. Але передумовою для цього є стан глибокого відчаю, марно намагатися назвати на ім'я цей стан, так само, як і визначити, що таке відчай. Ясно тільки одне: це лежить поза всілякою анархією — на полярній рівнині, яка не знає смутку. Ваші смуток і бунт, думаю, руйнувалися взаємно вже давно. Тому дрібні речі мають ту саму вартість, що й значні. Дрібниці заблищали.
— Відчувається XVIII сторіччя, — сказала Ліліан з легкою усмішкою. — Хіба не ви його останній нащадок?
— Його останній шанувальник.
— Хіба тоді про щастя не говорили більше, ніж будь-коли?
— Тільки у важкі часи, і то, кажучи і мріючи про нього, люди були куди практичніші за нас — в широкому сенсі.
— Доки не ввели гільйотину.
— Доки не ввели гільйотину і не відкрили "право на щастя", — підтвердив Пестре. — Від гільйотини нікуди не сховаєшся.
Ліліан випила вино.
— Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, — стати вашою метресою?
Пестре зберіг незворушність.
— Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, вірніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.
— Дати каменю відповідну оправу?
— Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.
— І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?
— Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мене за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.
Пестре поставив келих на стіл.
— Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?
— Тут? У "Максимі"?
— Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.
За кілька хвилин з'явився офіціант з невеликою пляшечкою. Він поставив на столик чарки і налив. У ту ж мить повіяло запахом ранкового літнього саду.
— Стара малинівка, — сказав з пієтетом Пестре. — Ще більша рідкість!
"Що б він вчинив, — подумала Ліліан, — якби я йому вилила цю наливку на його набундючену мармизу? Мабуть, сприйняв би це з розумінням і прокоментував якоюсь вагомою думкою".
