Життя в позику - Ремарк Еріх Марія

Ти умієш тільки здивувати. — Він зупинився. — Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

— Я не мушу повертатися до санаторію, — відказала швидко.

— Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

Вона почула іронію в його голосі.

— Я не повинна балакати, правда?

— Але ж ні — повинна. Завжди.

Вона розсміялася.

— Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

— Вже й не пам'ятаю.

Він обмацав свої вилиці і плече.

— Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я можу ще провадити.

— Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера? Не любиш святкувати перемог?

— Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття, — обличчя у нього почало вже спухати. — Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читати якийсь розділ з "Критики чистого розуму"?

— Добре, — згодилася Ліліан. — А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції. Бо нема там ані гір, ані авт.

14

Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі і біля моря. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

— Ми залишаємося тут? — поцікавився. — Чи повертаємося до Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

— Хіба весна вже закінчилася?

— Тут на півдні так. Але можемо взяти "Джузеппе" і поїхати за нею. У Римі вона лише починається. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім вниз уздовж Рейну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.

— Ти робив уже колись щось таке?

— Так, сто років тому. До війни.

— З жінкою?

— Так, але було інакше.

— Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.

— Я б хотів, щоб була.

— Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.

— Ти є нею.

— Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.

— Їдемо?

Ліліан похитала головою.

— Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати і не обманювати саму себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторію, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди і назад.

— А тепер ти стоїш на місці?

Вона поцілувала його.

— Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.

Потім однак вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на усю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб чув її кашель.

Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом охопила її хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч в готелі і лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе у Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.

Вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, без контактів, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла і хіба не літає й далі, мов один з тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?

Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер в готелі "Данієлі". Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе, якого зрадила мадам Санд з одним італійським лікарем. Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги.

Ліфтер відчинив двері.

— Вона покинула його, — пояснив. — Виїхала без попередження.

"Так само, як і я, — подумала Ліліан. — Може, і я теж хочу зрадити саму себе?" Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним, рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже і чарівне. "Ніхто мене тут не знає, — думала. — І ніхто не знає, що я тут!" Вона відчула цю анонімність наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі від щастя бодай на короткий час або назавжди.

Якогось вечора вона вирішила піти до театру. Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали комедію XVIII сторіччя. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Знову охопило її дивне почуття самотності і меланхолії, які відчула в Римі. На сцені не відбувалося нічого серйозного — це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.

Вона почекала хвильку, намагаючись впоратися з собою, але кров з'явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде "допомога". Але це слово не спадало їй на думку.

— Misericordia, — пробурмотіла Ліліан нарешті. — Misericordia, per favore!

Жінка поглянула на неї зі здивуванням та, побачивши, що Ліліан тримає хусточку біля вуст, звернулася до свого супутника:

— Маріо, любий, поможи їй.

Маріо підвівся і підтримав Ліліан.

— Тільки до дверей, — шепнула вона.

Чоловік узяв її під руку і випровадив. У фойє при світлі він побачив дуже бліду жінку в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.

— Синьйоро, дозвольте, я відправлю вас до лікарні?

Ліліан похитала головою.

— Готель "Даніелі". Якесь авто, прошу… таксі.

— Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Мусите піти до клініки.

— Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу… тільки до човна… ви ж мусите повернутися.

— Е, там, — сказав Маріо. — Мері може почекати. І так не розуміє ані слова італійською. І вистава нудна.

Він швидко знайшов гондолу, і вони поплили вузьким каналом попри освітлені готелі й тераси, проминувши ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити їх металевими дзьобами. "Може, саме так і виглядає смерть, — подумала Ліліан, — коли я лежу так з задертою назад головою, чуючи зовсім поруч шум води, а з гондол уривки пісень, у компанії невідомого чоловіка, який щохвилі запитує: "Витримаєте ще дві хвилини? Зараз будемо на місці"". Ні, то не смерть, знала про це. Маріо допоміг їй зійти з човна.

Ліліан цілий тиждень лежала в готелі. Вікна були відкриті, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб її застав хворою. Не хотіла його також бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти і розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату і молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був з нею цілком щирий і розмовляв з нею, як з подругою.

— Ти живеш за рахунок смерті, а я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, — сказав і розсміявся. — Або, кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою.

— Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, — сказала вона. — Що ти хочеш робити пізніше, Маріо? Одружитися з однією з цих старших дам?

Маріо похитав головою.

— Я заощаджую. Коли за кілька років зберу відповідну суму, то відкрию невеликий елегантний бар. Я маю наречену в Падуї, яка чудово готує. Які у неї фетучіні! — Маріо поцілував пучки пальців. — То такі скручені в клубок спагеті. Прийдеш зі своїми знайомими?

— Прийду, — відказала Ліліан, зворушена делікатністю, з якою він намагався її утішати, вдаючи, що вірить, ніби вона буде жити ще так довго. Але хіба вона сама не вірила в це маленьке приватне диво? Що саме те, в чому їй відмовляють, може бути для неї добре? Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої біди.

Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.

— Я не маю нічого, що могла б тобі дати натомість, — сказала.

— А я нічого й не хочу. Добре мати змогу щось дарувати, а не мусити раз у раз жити з подарунків.

— Ти мусиш?

— Мій фах надто прибутковий, аби я міг від нього відмовитися.