Павутинка (збірка) - Акутагава Рюноске

Та найбільше хлопця розсердило, що дядько порубав на пакілля вербу над ставком. "Ви ж нещодавно її посадили", – Реніті пильно глянув дядькові в очі. "Невже? Я зовсім не тямлю, що роблю". Середульший син втупився засмученим поглядом у залитий сонячним блиском ставок.

Однак восени серед буйної трави й кущів уже проступили нечіткі обриси саду. Звісно, не можна було порівнювати його з давнім садом. Адже "Хатина перелітного журавля" завалилася, а водоспад пересох. Майже нічого не зосталося від витонченої краси, витвореної руками славетного садового майстра. А проте сад існував. У спокійній гладіні ставка віддзеркалювався округлястий штучний пагорб, перед "Павільйоном очищення душі" висіло соснове віття. В той-таки час, як сад поновився, середульший син цілком занедужав.

Гарячка ні на день не спадала, в суглобах боліло. "Ти занадто старався", – безперестанно дорікала мати, сидячи в головах у хворого. Однак середульший син почувався щасливим. Звісно, дещо годилося б переробити. Та що ж тут удієш? Принаймні не марно попрацював. Він був задоволений. Десятирічна каторжна робота навчила його коритися долі, а покора допомогла йому.

Наприкінці осені непомітно для рідних середульший син упокоївся. Реніті перший побачив, що дядько вмер. Зойкнувши, він побіг терасою до флігеля, і вмить уся родина зібралася навколо покійного. "Подивіться. Брат ніби всміхається, – молодший син обернувся до матері. – О, сьогодні дверцята божника відчинені", – додав він, перевівши погляд на божник.

По смерті дядька Реніті часто наодинці сидів у "Павільйоні очищення душі", збентеженим поглядом озираючи осінній ставок і дерева…

Кінець

То був сад старовинної родини Накамура, господарів заїзду для вельможних гостей. Вернувшись у свій первісний стан, сад проіснував ще з десять років і був зруйнований разом з будинком. На його місці збудували залізничну станцію, перед нею ресторанчик.

З родини Накамура не зосталося нікого: стара мати давно вмерла, наймолодший син, зазнавши банкрутства, подався в Осаку.

Щодня через станцію проїжджали поїзди. У приміщенні станції край столу сидів молодий начальник. У вільну від роботи часинку він поглядав на блакитні гори й розмовляв з тутешнім службовцем станції. Правда, у тій розмові ані разу не згадувалось про родину Накамура. Тим паче ніхто навіть не думав, що тут колись був штучний пагорб і стояли альтанки.

А в той час Реніті стояв за мольбертом у студії європейського живопису в токійському кварталі Акасака. Вся атмосфера студії – світле горішнє вікно, запах олійних фарб, натурниця із зачіскою момоваре[107] – не мала жодного зв'язку з його рідним домом. Однак, водячи пензлем по полотнині, він часто бачив перед собою зажурене обличчя старої людини. Те обличчя всміхалося і так озивалося до нього, втомленого безперервною працею: "Змалечку ти помагав мені в роботі. А тепер я допоможу тобі…"

Ще й нині Реніті живе у злиднях, але щодня малює олійними фарбами. Про наймолодшого ж сина нема ні слуху ні духу.

ПАННА РОКУНОМІЯ

I

Батько панни Рокуномії походив із знатного роду – його мати була дочкою колишнього імператора. Та, будучи людиною старосвітських поглядів, відсталою від часу, він не піднявся по службовій драбині вище від хьобунотайфу[108]. Панна жила разом з батьками в невисокому будинку неподалік Рокуномії, через що й називали її "панна Рокуномія".

Батьки берегли її як зіницю ока. Однак, також за старим звичаєм, самі не шукали для неї нареченого, а тільки нетерпляче ждали, що хтось до неї засватається. Як і навчали батько й мати, панна проводила свої дні статечно й скромно. То було існування без будь-якого горя, але й без будь-якої радості. Та необізнана з життям, вона не відчувала особливого незадоволення. "Аби тільки батько з матір'ю були здорові!" – думала панна.

Сакури, що звисали над старим ставком, рік за роком скупо вкривалися цвітом. А тим часом краса панни, досягши зрілості, почала мало-помалу блякнути. Батько, її опора, що вже здавна приохотився до саке, раптом помер. А через півроку від безперервного тужіння за непоправною втратою вслід за ним на той світ пішла й мати. Панна не стільки засмутилась, як розгубилася. Бо в неї, пещеної батьком і матір'ю дитини, крім годувальниці, насправді не залишилося на світі жодної близької людини.

Годувальниця ревно, не шкодуючи сил, працювала заради панни. Але успадковані з роду в рід перламутрова скринька та срібна курильниця непомітно одна за одною зникли з дому. Водночас почали звільнятися з роботи слуги й служниці. І панні поступово ставало ясно, що таке життєві труднощі. Та от як собі зарадити – це було їй не під силу. В порожніх покоях, як і колись, вона віддавалася своїм одноманітним розвагам – грала на кото[109] й складала танка[110].

Та от одного осіннього вечора годувальниця підійшла до панни й неквапливо сказала:

– Племінник-монах доручив мені передати, що якийсь благородний добродій, попередній правитель провінції Там-ба, хотів би з вами зустрітися. Оскільки він гарної зовнішності, з добрим серцем, а його батько близький до придворної знаті, то чи не погодилися б ви з ним побачитися? Гадаю, це було б трохи краще, ніж жити в такій скруті.

Панна тихо захлипала. Віддатися тому чоловікові – все одно що продати своє тіло заради того, щоб врятуватися від злиднів. Ясна річ, вона знала, що на світі й таке трапляється часто. Та коли це торкнулося її самої, її журба була ні з чим незрівнянна. І, сидячи незворушно перед годувальницею, панна під шум вітру між листям пуерарії довго прикривала обличчя рукавом кімоно.

II

Та все-таки вона мимоволі почала щоночі зустрічатися з цим чоловіком. Як і казала годувальниця, він був добросердечним. Як і годилося, з благородними рисами обличчя. А крім того, майже всім було зрозуміло, що зачарований красою панни, він забув про все на світі. Звичайно, й панна не відчувала до нього неприязні. Іноді навіть думала про нього як про свою надійну опору. Та коли, засліплена світильником, лежала з ним уночі за ширмою з метеликами та птахами, не відчувала радості.

А тим часом дім потроху оживав. З'явилися нові чорні лаковані полички й бамбукові штори, побільшало слуг. Ясна річ, годувальниця господарювала ще жвавіше, ніж колись. А проте навіть такі зміни панна сприймала лише з сумом в очах.

Однієї дощової ночі, сидячи з панною за саке, чоловік розповів їй одну жахливу історію, яка начебто сталася в провінції Тамба. Мовляв, один мандрівник по дорозі із столиці до Ідзумодзі заночував у підніжжі гори Оеяма. Дружина господаря готелю саме тієї ночі благополучно народила дівчинку. Та мандрівник бачив, як з кімнати породіллі швидкою ходою вийшов високий незнайомець. Кинувши через плече: "Восьмирічною накладе на себе руки", – незнайомець раптом кудись зник. Через вісім років той самий мандрівник, повертаючись цього разу у столицю, переночував у тому ж готелі. І от виявилося, що дівчинка на восьмому році життя справді загинула – впавши з дерева, наткнулася на серп. От про що, власне, була розповідь. Почувши її, панна злякалася невідворотності людської долі – долі, яка завдяки чоловічій підтримці склалася в неї все-таки краще, ніж у тієї дівчинки. "Не залишається нічого іншого, як віддатися плинові часу" – думала вона, й на її обличчі зблиснула чарівна усмішка.

Гілля сосен, що нависало над дахом, не один раз згиналося під тягарем снігу. Як і колись, панна удень перебирала струни кото або грала в сумороку[111], а вночі, лежачи на постелі з чоловіком, слухала, як качки спускаються на ставок. То були дні майже без журби, але й без радості. Але панна, як і досі, в такому тужливому спокої знаходила примарне задоволення.

Однак і цьому спокою несподівано швидко настав кінець. Однієї ночі напровесні, залишившись з панною наодинці, чоловік через силу сказав:

– Зустрічаюся з вами сьогодні востаннє.

Його батько отримав нове призначення – посаду правителя провінції Муцу. А тому й син мав поїхати разом з ним у засніжену глушину. Ясна річ, розлучатися з панною чоловікові було надзвичайно важко. Та оскільки він зробив панну своєю дружиною таємно, то зізнатися тепер батькові вже не міг. Він довго їй це пояснював, перебиваючи слова зітханнями.

– Та через п'ять років служба закінчиться. З передчуттям радості чекайте нашої зустрічі.

Панна впала долілиць і заплакала. Розлучатися з чоловіком, якого хоч і не любила, але вважала своєю опорою, було вкрай гірко – словами не опишеш. Погладжуючи панну по спині, чоловік втішав її та підбадьорював. Але і в нього за кожним другим словом від сліз тремтів голос.

Ні про що не здогадуючись, у кімнату зайшла годувальниця в супроводі молодих служниць – принесла глечик саке й низенький столик. Принесла, розповідаючи, що на сакурах, які звисають над старим ставком, розпустилися бруньки.

III

Минуло п'ять років, і знову настала весна. Але чоловік, що поїхав у північний край, так і не повернувся у столицю. А тим часом усі слуги, як один, кудись порозбігалися, а східні покої панни якось під час великої бурі розвалилися. Відтоді оселею панни, а разом з нею й годувальниці, стала прибудова для слуг. Хоча прибудова називалася оселею, та була такою тісною й занедбаною, що ледве захищала від роси та дощу. Коли вони переселилися, годувальниця не могла дивитися на нещасну панну без сліз. А бувало й так, що безпричинно сердилася.

Звичайно, жилося їм тяжко. Шафки вже давно зникли, натомість з'явився рис та овочі. З одежі залишилося тільки те, що було на панні. Траплялося так, що через нестачу дров годувальниця відривала дошки з напівгнилого будинку. Однак панна, як давно колись, розвіювала смуток за грою на кото й терпеливо чекала, коли повернеться чоловік.

І от одного місячного вечора восени того ж року годувальниця підійшла до панни й неквапливо сказала:

– Ваш благодійник, напевне, вже не повернеться. А що, якби ви забули про нього? До речі, якийсь тен'якуносуке[112] раз по раз домагається зустрічі з вами.

Слухаючи її слова, панна згадала, що сталося шість років тому. Шість років тому їй було страх як сумно – хоч скільки плакала, не могла наплакатися. А тепер і тілом, і душею надто втомилася. "Абитільки спокійно зістаритися…" Більше ні про що не думала. Вислухавши годувальницю, вона підняла змарніле обличчя до білого місяця й сумовито похитала головою.

– Мені вже нічого не треба.