Українська література » Зарубіжна література » Павутинка (збірка) - Акутагава Рюноске

Павутинка (збірка) - Акутагава Рюноске

Читаємо онлайн Павутинка (збірка) - Акутагава Рюноске

І справді, коли тоді він трохи прислухався, то йому здалося, що так воно і є. Ясукіті пам'ятає, що й про такі речі роздумував.

Минуло нудних тридцять хвилин, і нарешті він зійшов на знайомій станції в курортній місцевості. На її платформі стояв і поїзд, який прибув раніше з Токіо. Ясукіті змішався з юрбою і серед пасажирів, що виходили з того поїзда, раптом побачив панночку. Як уже було сказано, він ні разу не зустрічав її пополудні. І от зараз вона з'явилася несподівано перед ним, сріблясто-сіра, як хмарка, пронизана сонячним світлом, як суцвіття котиків червоного верболозу. Ясна річ, Ясукіті сторопів. Здається, панночка в цю мить також зиркнула на нього. І Ясукіті мимоволі їй вклонився.

Безперечно, панночка розгубилася. На жаль, він уже не пам'ятає виразу її тодішнього обличчя. Зрештою, мабуть, не мав часу придивлятися. Ясукіті не встиг і подумати: "Оце так ускочив!" – як відчув, що в нього запалали вуха. Але точно запам'ятав, що й панночка відповіла йому уклоном!

Вийшовши нарешті із станції, він розгнівався на власну дурість. Навіщо це він уклонився? Цілком машинально. Так само, як людина заплющує очі, коли спалахує блискавка. Виходить, зробив це проти власної волі. А за такий вчинок ніхто не несе відповідальності. Але що ж подумала про нього панночка? Вона справді йому кивнула. Напевне, також машинально – від несподіванки. А тепер вважає Ясукіті зухвалим хлопчиськом? Слід було попросити вибачення відразу, коли подумав: "Оце так ускочив!" А те, що він до цього не додумався…

Не заходячи додому, в пансіон, Ясукіті подався на безлюдний морський берег. У цьому не було нічого дивного. Бо коли йому набридала кімната, яку наймав за п'ять сен[116], п'ятдесятисенові бенто[117] і весь світ, він обов'язково приходив на цей піщаний берег попахкати своєю люлькою з Ґлазґо. От і сьогодні, поглядаючи на похмуре море, Ясукіті передусім підніс сірника до люльки. Тому, що сталося сьогодні, вже не зарадити. Але ж завтра він знову зустрінеться з панночкою. Як тоді вона поведеться ? Якщо вона вважає його зухвальцем, то, звичайно, навіть не обдарує його своїм поглядом. А якщо таким не вважає, то, можливо, як і сьогодні, відповість уклоном. На його уклін? Невже він – Ясукіті Хорікава – має намір, наче й нічого не сталося, ще раз уклонитися тій панночці? Ні, він не збирається цього робити. Але ж одного разу він це зробив, і, можливо, при якійсь нагоді панночка і він знову обміняються привітаннями. А якщо так станеться… І Ясукіті раптом згадав, які в неї гарні брови…

Відтоді минуло сім чи вісім років, але сьогодні Ясукіті навдивовижу чітко пригадує, яким тихим було тоді море. Заглибившись у себе, він довго стояв на березі, аж поки не погасла люлька. Однак це не означає, що думав тільки про панночку. Ні, його думки перекинулися на роман, який збирався написати. Героєм цього роману буде вчитель англійської мови, запалений революційним духом. Людина сильної волі, він знає собі ціну й ніколи не схиляє голови перед жодним авторитетом. І тільки одного разу вклоняється одній панночці, яку знав на обличчя. Начебто невисокого зросту, вона справляє враження стрункої. Особливо стрункі в неї ноги в сріблясто-сірих панчохах і черевиках на високих каблуках… Видно, панночка не виходила Ясукіті з голови…

Наступного ранку, за п'ять хвилин до восьмої, Ясукіті ходив по заповненій людьми платформі й з нетерпінням чекав зустрічі з панночкою. Він хотів такої зустрічі й водночас радий був би її уникнути. Так би мовити, своїм настроєм нагадував боксера перед поєдинком із сильним супротивником. Та найбільше переймався тим, щоб під час зустрічі з панночкою не вчинити якоїсь нерозважної дурниці. Адже колись Жан Рішпен набрався зухвалості й поцілував Сару Бернар, що проходила повз нього. Ясукіті народився в Японії й навряд чи здатний на подібне нахабство, але показати язика або скорчити гримасу, мабуть, зможе. Холонучи в душі від страху, він нишком оглядався навколо.

Нарешті його очі раптом зупинилися на панночці, що поволі йшла до нього. Ясукіті також прямував уперед, ніби назустріч своїй долі. Вони швидко наближалися одне до одного. Десять кроків, п'ять кроків, три кроки – і панночка опинилася перед його носом. Не опускаючи голови, Ясукіті подивився їй прямо в очі. І панночка відповіла йому спокійним поглядом. Обмінявшись ними, вони вже збирались розминутися, немов нічого й не було.

Але саме тієї миті Ясукіті помітив в очах панночки якесь хвилювання. І водночас майже всім тілом відчув бажання вклонитися. Без перебільшення можна сказати, що все це сталося за одну секунду. Як пронизана світлом хмарка, як суцвіття котиків на червоному верболозі, панночка повільно пройшла мимо, а він, приголомшений, залишився позаду…

Через хвилин двадцять Ясукіті, гойдаючись у поїзді, попихкував люлькою з Ґлазґо. У панночки були гарні не лише брови, але й очі, чорні та ясні. І ледь-ледь кирпатий ніс… Якщо він про таке згадує, то, може, це кохання? Ясукіті вже не пригадає, як сам собі відповів. Запам'ятав тільки, що легкий смуток тоді напав на нього. Стежачи за струмочком диму, який піднімався з люльки, він у зажурі безперервно думав про панночку. А поїзд тим часом мчав ущелиною між горами, з одного боку залитими ранковим сонцем.

"Тратата-тратата-тратата-трарарах".

ГРУДКА ЗЕМЛІ

Осумі поховала сина, коли почали збирати чайний лист. Покійний Нітаро щось із вісім років лежав калікою в постелі. Тож по його смерті, вислуховуючи од людей розраду "хай з Богом спочиває", Осумі не дуже побивалась. Поставивши кадильну паличку перед синовою домовиною, вона відчула, немов урешті видобулася з тунелю на світ ясний.

Після синового похорону передусім треба було подбати про долю Отамі, невістки. Отамі не лише доглядала малого сина, а ще перебрала на свої плечі й те, чого не здолав робити безвладний чоловік, – поралася на полі. Якщо невістка піде з дому, то хто ж нагодує внука, зрештою, хто дасть їй, Осумі, чашку рису? Й Осумі вирішила: тільки-но перейде сорок дев'ять днів жалоби, вона розшукає невістці чоловіка, й Отамі далі працюватиме на господарстві, як за життя Нітаро. От би лише засватати Отамі за Нітариного двоюрідного брата Йокіті!

Тому-то, як уранці по семи днях жалоби Отамі заходилась прибирати в хаті, Осумі не в жарт занепокоїлася. У той час на боковій веранді вона забавляла внука Хіродзі квітучою вишневою галузкою, украденою з шкільного двору.

– Чуєш, Отамі! Може, погано, що я досі мовчала… Та як же це так? Невже ти хочеш покинути мене разом з дитиною? – радше звинувачуючи, ніж дорікаючи, почала Осумі.

– Та що ви кажете, мамо! – не поглядаючи на свекруху, Отамі засміялася.

Але така відповідь, очевидно, не заспокоїла Осумі.

– Авжеж… Хіба ти могла б таке зробити ? – надокучливо бідкалася свекруха. В її словах вчувався дедалі більший жаль до себе. Врешті по зморшкуватих щоках старої покотилися сльози.

– Якщо хочете, то я назавжди тут зостануся. Хіба ж я можу піти з дому й покинути дитину з власної охоти? – Отамі й собі заплакала, пригорнувши до грудей хлоп'я, що засоромлено втупило погляд у вишневу галузку на старих татамі у боковій кімнаті.

***

Отамі й далі тяжко працювала, як за життя Нітаро. Однак розмова про зятя ніяк не йшла на лад. Осумі навіть не сподівалася такої байдужості від невістки. Звісно, як траплялася нагода, свекруха злегка рознюхувала настрій Отамі й підкидала їй свою пораду. "Гаразд, наступного року", – згідливо відказувала невістка. Певна річ, такі слова й тривожили, й втішали свекруху. Боячись людського поговору, Осумі покладала надію принаймні на майбутнє.

Та минув рік, а Отамі й чути не хотіла ні про що, крім роботи на полі. Ще настійніше, ніж торік, Осумі вдруге завела мову про зятя. Мабуть, вона не могла знести, що їй дорікають родичі й поза очі люди обмовляють.

– Чуєш, Отамі? Тобі, такій молодій, не годиться жити без чоловіка.

– Як не годиться, то що робити? А ви уявіть собі, що в хату вселилася чужа людина. Хіро жаль, вам буде незручно, а мені клопоту й поготів.

– А чого б тобі не побратися з Йокіті? Кажуть, він уже кинув грати в карти.

– Хоч він вам і родич, а мені все одно чужий. Аби я могла ще трохи протягти…

– Та скільки можна отак відволікати? Рік, два, але ж не до безкінця.

– Ну годі, мамо. Я ж не задля себе, а заради Хіро мучуся. Мені ж хочеться, аби він успадкував усе поле, а не половину.

– Але ж, Отамі, – завжди, як ішлося про землю, свекруха поважніла й стишувала голос, – ти знаєш, які в людей лихі язики. То вже не прохопися перед ким про те, що мені оце сказала…

Хтозна, вкотре точився між ними такий діалог. Та щоразу після такої розмови Отамина рішучість не виходити заміж, здавалося, не слабла, а навпаки – міцніла. Ще з більшим запалом, ніж перше, Отамі бралася до роботи: без чоловічих рук садила картоплю, жала ячмінь, улітку доглядала худобу, навіть у негоду ходила для неї косити траву. Такою старанністю вона виказувала своє вперте небажання пристати на свекрушину намову. Нарешті Осумі перестала заводити бесіду про зятя. А втім, вона пішла на це не без радості.

***

Отамині жіночі руки й далі годували усю родину. Ясна річ, нею володіло одне жагуче прагнення – старатися заради Хіро. До того ж в роботі діставала вияв глибоко в душі закорінена, вспадкована від батьків заповзятливість. Отамі була чужа в цій стороні, бо перебралася сюди з бідного гірського села. "Твоя Отамі, така непоказна, оце аж чотири снопи рису тягла на собі", – не раз казали свекрусі сусідки.

Осумі була вдячна невістці за її пильну роботу. Свекруха теж мала до чого руки докласти – внука доглянь, корову нагодуй, навари їсти, випери. Але Осумі не лінилася, не розгинаючи спини, охоче працювала.

Якось восени надвечір з оберемком хмизу Отамі вернулася додому. Саме тоді з Хіро за плечима свекруха взялася гріти воду для купелі в закутку вузьких сіней.

– Ну й холодно! Чого так пізно?

– Сьогодні, як ніколи, було багато роботи, – Отамі опустила на землю хмиз і, не скидаючи варадзі[118], присіла біля вогнища, де над дубовим оцупком ворушилося червоне полум'я. Осумі силкувалася встати, але з Хіродзі за плечима не змогла, поки не вчепилася за край діжки.

– Йди зараз же купатися.

– Яке тут голодному купання? Краще дайте картоплі.

Осумі подалася непевною ходою в комірчину, винесла звідти горщик вареної картоплі.

– Довгенько я тебе ждала, тож вона прохолола.

Свекруха й невістка настромили на бамбукові палички картоплю й разом піднесли її до вогню.

– Хіро міцно заснув.

Відгуки про книгу Павутинка (збірка) - Акутагава Рюноске (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: