І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Серж передав мені кілька чеків та конверт з грішми.

— Тут шістдесят дві марки,— сказав він,— і вісімдесят пфенігів. Прошу внести ці чеки й гроші на наш рахунок. Номер пам'ятаєте?

— Пам'ятаю.

— Хочу звільнитись від усього цього,— сказав він,— на щастя, післязавтра вертається Віч, і я передам йому цей дріб'язок.

Він подивився на мене своїми дуже спокійними великими очима, і я зрозумів — він чекав, щоб я заговорив про свої родинні справи. Дійсно, він міг би, очевидно, дати мені добру пораду; а з другого боку, моє життя для нього, звісно,— судовий випадок, залаштунковий бік якого його цікавить. Його обличчя світиться добротою й розумом, і я залюбки поговорив би з ним, але не можу себе пересилите. Іноді мені здається, що волів би говорити з якимсь брудним священиком, ба навіть висповідатись йому; я, звісно, розумію, що не можна винуватити людину за те, що вона чиста, любить чистоту, і тим більше не можна докоряти за це Сержеві, доброту якого я весь час відчуваю, проте його бездоганно білий комір і такий рівний ліловий закот, що виглядає з-під сутани, стримують мене від розмови з ним.

Поклавши гроші й чеки у внутрішні кишені пальта, я іще раз подивився в його великі спокійні очі, які, здавалося, не відривались від мого обличчя. Я відчував, що він хоче мені допомогти, що він усе знає, але я сам знав, що Серж ніколи не заговорить про це перший. Я витримав його погляд, і він тихо всміхнувся; і раптом я спитав його те, про що вже багато разів збирався спитати когось із священиків:

— Пане прелат, ви вірите в те, що мертві воскресають?

Я уважно, не зводячи очей, спостерігав за його гарним чистим обличчям, але воно не змінилося, і він спокійно сказав:

— Вірю.

— І ви вірите...— вів я далі, але він перебив мене, підняв руку і спокійно відповів:

— Я вірю у все. У все, про що ви хочете спитати мене. Інакше я одразу скинув би це одіяння і став би адвокатом по справах про розлучення, розпрощався б з усією цією купою паперів,— він показав на велику в'язку тек, що лежали на його письмовому столі,— спалив би ці папери, бо тоді вони були б мені непотрібні, непотрібні й тим, хто мучиться, бо вірить так само, як і я.

— Вибачте,— промовив я.

— За що? — сказав він тихо.— Я думаю, у вас більше прав запитувати мене, ніж у мене — вас.

— Не питайте мене,— попросив я.

— Добре,— відповів він.— Але одного чудового дня ви все-таки заговорите, правда ж?

— Так,— сказав я,— одного чудового дня я заговорю.

Я взяв у швейцара газету, на вулиці, біля виходу, ще раз полічив гроші й повільно побрів до міста. Думав я багато про Що: про дітей, про Кете, про те, що сказав мені Серж і що сказала панна Ганке. Всі вони мали рацію, тільки я не мав рації, але ніхто з них, навіть Кете, не знали, як дуже, справді Дуже я скучав за дітьми і за Кете теж, а були хвилини, коли я вірив, що один я маю рацію, а всі інші не мають, бо всі вони вміли красиво говорити, а я ніколи не знаходив потрібних слів.

Я подумав, чи не випити мені чашку кави й чи не почитати газету; вуличний гамір долинав до мене наче здалека, хоч я йшов там, де було найгамірніше. Хтось вихваляв банани.

Зупинившись перед вітриною магазину Боннеберга, я подивився на демісезонні пальта й на обличчя манекенів, які завжди викликають у мене жах. Я перелічив чеки у внутрішній кишені пальта, упевнився, що конверт з грішми на місці, і раптом мій погляд ковзнув по пасажу між вітринами в магазині Боннеберга: я побачив жінку, що зворушила моє серце й водночас схвилювала мене. Жінка була вже не молода, але гарна; я бачив її ноги, зелену спідницю, приношений брунатний жакет, бачив її зелений капелюшок, а насамперед я помітив її ніжний та сумний профіль, і на мить — не знаю, скільки це тривало,— у мене зупинилося серце; її відділяли від мене дві скляні стінки, я побачив, як, думаючи про щось своє, вона глянула на сукні у вітрині; і я відчув, що серце в мене знову забилося; не спускаючи очей з профілю цієї жінки, я раптом зрозумів, що це ж Кете. Потім мені знову здалося, що це хтось чужий, на мить мене взяв сумнів, мені стало жарко, я подумав, що божеволію, та ось вона пішла далі, я повільно пішов за нею і коли побачив її вже через скляні стінки, то переконався, що це й справді Кете.

Це була вона, але вона була інакша, зовсім не така, як та, чий образ я беріг у пам'яті. Увесь час, поки я йшов за нею вулицею, вона здавалася мені то чужою, то дуже знайомою,— моя жінка, з якою я провів цю ніч, з якою був одружений п'ятнадцять років.

"Може, я й справді божеволію",— подумав я.

Побачивши, що Кете увійшла в магазин, я злякався, зупинився біля візка з овочами і спостерігав за входом до магазину; і мені здалося, що голос продавця, який стояв поруч мене, долинав з підземелля.

— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку! Хоч як це було безглуздо, я боявся, що Кете ніколи більше

не вийде з магазину; я спостерігав за входом, дивився на усміхнене обличчя яванця з пап'є-маше, який тримав чашку кави перед своїми білими зубами, і прислухався до голосу продавця, що долинав до мене наче з глибокої печери:

— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку! І я думав багато про що, не знаю про що саме, а коли Кете

раптом вийшла з магазину, я злякався. Вона пішла Зеленою вулицею, дуже швидко, і на мене находив страх, коли я на мить губив її з очей; але потім вона зупинилася перед вітриною магазину дитячих іграшок, і я побачив її сумний профіль, побачив усю її, жінку, яка багато років лежала ночами поруч мене, з якою я попрощався лише чотири години тому, а щойно був не впізнав.

Вона обернулася, і я мерщій сховався за лоток вуличного крамаря; тепер я міг спостерігати за нею, не боячись, що вона мене помітить. Вона заглянула в господарську сумку, витягла звідти записку й перечитала її, а поруч мене голосно кричав крамар:

— Коли подумати, панове, що ви голитесь п'ятдесят років, цілих п'ятдесят років, то ваша шкіра...

Але Кете пішла далі, і я, не дослухавши крамаря, рушив за своєю дружиною і, тримаючись кроків за сорок від неї, перейшов через трамвайні колії, які сходяться на Більдонер-плац. Кете зупинилася біля квіткарчиного лотка, і я побачив її руки, виразно побачив її всю — ту, з якою був зв'язаний більше, ніж з будь-ким у світі, з якою не тільки разом спав, разом їв і говорив цілих десять років, без перерви,— був час, коли ми разом молились, а це зв'язує людей більше, ніж ліжко.

Вона купила великі жовті та білі ромашки й повільно пішла далі, дуже повільно, хоч ще недавно так поспішала, і я знав, про що вона думає. Вона завжди каже: "Я купую квіти, які ростуть на луках, де ні разу не довелося гратися нашим померлим дітям".

Так ми йшли одне за одним, обоє думали про дітей, і мені не стало духу наздогнати її й заговорити до неї. Я майже не чув довколишнього гомону — тільки ніжно барабанив мені у вухо дуже далекий голос диктора, який гукав у мікрофон: "Увага, увага, до виставки дрогістів іде спеціальний трамвай за маршрутом "Г". Увага, спеціальний трамвай за маршрутом "Г".

Мені здавалося, що я пливу за Кете по сірій воді, і серце моє билося так часто, що я вже не міг полічити його ударів; і я знову злякався, коли Кете увійшла до монастирської церкви й за нею зачинилися чорні, оббиті шкірою двері.

Аж тепер я помітив, що сигарета, яку я прикурив, виходячи повз швейцара з канцелярії, ще диміла; я кинув її, обережно відчинив двері до церкви й почув модуляції органних мелодій, потім знову перейшов через майдан, сів на лавку й став чекати.

Я чекав довго, намагаючись уявити собі, як було сьогодні вранці, коли Кете сідала в автобус, але я не міг нічого уявити; я почував себе загубленим, мені здавалося, що нескінченний потік відносив мене, знесиленого плавця, все далі й далі, і я нічого не бачив, крім чорних дверей церкви, з яких мала вийти Кете.

А коли вона й справді вийшла, я не одразу зрозумів, що це вона; Кете пішла швидше, поклавши квіти з довгими стеблами зверху на сумку, і мені довелося піддати ходу, щоб не відстати від неї, а тим часом вона швидко повернула назад на Більдонерплац, знову пішла Зеленою вулицею, і квіти хиталися в такт її крокам; я відчував, що в мене пітніли руки, ішов, злегка похитуючись, а моє поранене серце голосно калатало.

Вона зупинилася біля вітрини магазину Боннеберга, і мені вдалося прошмигнути в пасаж; я бачив, що вона стоїть там, де я щойно стояв, бачив її ніжний і сумний профіль, спостерігав, як вона розглядала чоловічі демісезонні пальта; і коли великі вхідні двері магазину розчинились, я почув голос з репродуктора:

— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!

Кете відвернулась, перейшла вулицю й зупинилася біля кіоска з лимонадом, і поки вона посувала по прилавку гроші, брала здачу й запихала її в гаманець, я знову дивився на її маленькі руки, спостерігав за ледве помітними жестами, такими мені знайомими, які завдавали тепер гострого болю моєму серцю. Вона налила лимонад у склянку, випила його, а з магазину пролунав голос диктора:

— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!

Вона повільно відсунула від себе пляшку й склянку, взяла в праву руку квіти, і я знову побачив, як вона йде геть — моя жінка, яку я безліч разів обіймав, та так і не зрозумів. Вона йшла швидко і здавалася занепокоєною, раз у раз оберталася назад, а я нахилявся, ховаючись, і мені було боляче, коли її капелюшок на мить зникав у юрбі, а коли вона підійшла до зупинки дванадцятого номера на Герстеншт-расе, я швидко заскочив до пивнички, що навпроти.

— Чарку горілки,— сказав я, дивлячись у кругле червоне обличчя господаря.

— Велику?

— Так,— сказав я і побачив, як до зупинки під'їхав два надцятий номер і Кете сіла в нього.

— На здоров'я,— сказав господар.

— Дякую,— відповів я і вихилив велику чарку.

— Ще одну, пане? — Господар допитливо подивився на мене.

— Ні, дякую,— сказав я,— скільки з мене?

— Вісімдесят.

Я поклав йому марку, він повільно, не зводячи з мене допитливих очей, відлічив мені в руку двадцять пфенігів, і я вийшов.

Перейшовши Мольткеплац, я повільно пішов до Герстеншт-расе назад до канцелярії, сам не усвідомлюючи, куди це я йду, пройшов повз швейцара в коридор, пофарбований білою клейовою фарбою, поминув бароккові статуї, постукав до Сержової кімнати і, хоч ніхто не відповів, увійшов.

Я дуже довго сидів за Сержовим письмовим столом, дивився на в'язку тек, чув, як дзвонив телео^юн, але трубки не брав.