Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Корову привели...

— Прізвище!

— Моє чи корови?

— Господаря!

— Вашаломідзе, Чигогідзе, Шеварднадзе!

— Ім'я!

— Моє чи корови?

— Корови!

— Пакізо!

Уповноважений глянув на корову і нахмурився.

— На що вона схожа?

— А що, хіба не схожа на корову?

— Тільки й того, що схожа!

— Трохи схудла,— засоромився Іларіон.

— Чому лежить на вазі?

— А що, кацо, хіба від цього набавить вона ваги?

— Чи вона не вмерла?

— Та що ти, синку? Хіба не бачив, як вона, заходячи в двір, пританцьовувала? — сказала бабуся.

— Авжеж, кацо! Коли вона йшла сюди, землі під собою не чула! — підтвердив Іліко.

Уповноважений підійшов до ваги й подивився на корову. Із склеплених очей Пакізо текли сльози.

— Корова мертва, бабо! — сказав він бабусі.

— Ну що ти, кацо, вона спить! — запротестував Іларіон.

— Кажу вам, мертва, не дихає! — повторив вагар.

— А ти хочеш, кацо, щоб вона хропла? — вигукнув Іліко.

Я підійшов до корови і помацав пульс. Потім приклав руку до очей, до морди. Пакізо була мертва.

— Знімімо її з ваги! — сказав я і взявся за роги.

— Винесіть її з двору, а то худоба зчинить ревище! — сказав вагар.

Ми винесли Пакізо за ворота, поклали край дороги й посідали навколо.

— Не здумайте залишити корову при дорозі! — гукнув нам з двору вагар.— Або закопайте, або несіть, куди хочете!

Ми віднесли Пакізо трохи далі і знов опустилися біля неї. Не пам'ятаю вже, скільки годин ми тут просиділи в мовчанні. Уже зовсім споночіло, коли Іларіон нарешті заговорив:

— Ми найближчі родичі небіжчиці й повинні поховати її...

— Може, покинемо її тут і втечемо? — запропонував Іліко.

— Ні, такого гріха я не візьму на душу!— сказала бабуся.

— А де ми її поховаємо? — спитав я.

— Треба ж сповістити родичів! Складай, Зурікело, текст телеграм! — доручив мені Іліко.

— Іліко Сліпака! Коли ти даси дуба, тоді пошлемо телеграми, а цю корову треба поховати... Вона була мені як мати, годувала мене своїм молоком! — промовив Іларіон.

— І тому ти лив їй у ніс нашатир? — спитав Іліко.

— Тоді вона була жива! — виправдався Іларіон.

— Ольго, порадь, що робити? — звернувся Іліко до бабусі, яка за весь цей час майже нічого не сказала, тільки сиділа та мовчки втирала рукавом сльози.

— Треба поховати її, синочку, але де і за що?..— зітхнула бабуся.

— У тому-то й річ,— промовив Іларіон.

По шосе тинявся, щось насвистуючи, босоногий хлопчина з ломакою на плечі.

— А йди сюди, бічо! — покликав його Іларіон.

Хлопчина підійшов і став неподалік.

— Як твоє прізвище?

— Сімонішвілі.

— А живеш де?

— Отам-о...— показав хлопчина рукою вдалину, туди, де в темряві блимала лампочка.

— Як тебе звати?

— Марат.

— Ох, бідолашний твій батько! Скільки вас таких у нього?

— Шість дівчат і один хлопець.

— А бачиш цю бідолашну корову?

— Хіба то корова?

— Ну ось, знайшовся ще один інспектор м'ясозаготівлі! Ти проковтни язика і слухай! Ця корова своїм молоком, сиром та маслом виростила сотню таких шмаркачів, як ти. Розумієш? Ти не думай, що вона безпритульна. Ми її господарі. Правда, ця корова тепер мертва, але вона краща за багатьох живих!.. У деяких країнах корову вважають божеством... Яка це країна, Зурікело?

— Індія.

— Ага, в Індії корову вважають божеством і моляться на неї... Корова...

— Чого тобі, дядьку, треба? Я поспішаю! — заявив Марат.

— Треба поховати корову. Ось тобі червінець, збігай додому, приведи своїх шістьох сестер із шістьма заступами й шістьма сапами і поховайте корову! Зрозумів?

— Червінця мало...

— Ну, на ще червінець.

— І цього мало...

— Даю ще п'ять карбованців!

— Мало!

— Ну, ще три карбованці!

— Все одно мало...

— Як це мало, сучий ти сиву? За дохлу корову мало двадцяти восьми карбованців?!

— То хай валяється! — сказав Марат і пішов.

— Іди сюди, недоноску! Скільки ж ти хочеш?

— П'ять червінців!

Іларіон, скрегочучи зубами, відлічив Маратові п'ятдесят карбованців і насилу стримався, щоб не нам'яти йому лапаті, мов фігове листя, вуха.

— Поховаєш сьогодні вночі!

— Завтра на світанку, сьогодні вже пізно. Поки дійду додому...

— Подивись мені в очі! — сказав Іларіон Маратові.— Завтра вранці я прийду сюди і, якщо на цьому місці не побачу могили, спалю всю твою сім'ю! Знайду тебе і під землею! Зрозумів?

— Зрозумів! — відповів Марат і розтанув у темряві. Виконавши свій обов'язок перед Пакізо, ми всі полегшено зітхнули й пішли дорогою до свого села.

Рівно через тиждень я стояв під нашою мушмулою, достоту як молодий Пушкін на тій картині, де він читає свій вірш Державіну, і голосно читав Іліко, Іларіонові та бабусі повістку, що разом з штрафною квитанцією прийшла з районної санінспекції:

— "Гром. Вашаломідзе, Чигогідзе і Шеварднадзе. Такого-то дня такого-то року на центральному районному шосе вами залишено без нагляду труп коров". Це створило небезпеку виникнення на зазначеній території вогнища інфекційних захворювань і одночасно призвело до поширення нестерпного запаху, за що ви оштрафовані на триста карбованців, кожний власник на сто карбованців. Підпис: головний лікар райсанінспекції..."

— Мені здається, що весь цей штраф сплатить Іларіон! — сказав Іліко, коли я закінчив читати.

— Чому ж тільки Іларіон? — спитала бабуся.

— Тому, що ця корова була йому як мати й годувала його своїм молоком.

— А хто перший запропонував здати корову на заготпункт? — прошипів Іларіон і проскреготав зубами.

— Ти, ти нещасний! — нагадав я.

Іларіон мовчки повернувся, пішов у свій двір, потім у кімнату і, замкнувшись у ній, просидів там цілий день.

Я й Іліко стояли на районному шосе і в усіх зустрічних хлопчаків ласкаво питали ім'я, але нічого схожого на Марата ми не почули.

* * *

Я вже не сільський хлопець Зурікела. Тепер я людина вчена, з вищою освітою. У моєму дипломі записано, що я, Зураб Володимирович Вашаломідзе, економіст, що мій диплом і моя професія мають силу в усіх республіках, в усіх містах Радянського Союзу, а тим паче в моєму селі. На грудях у мене університетський значок, і я нітрохи не жалкую, що заради нього продірявив новісінький піджак.

Тепер я повертаюся в рідне село, де мене, мов сонця на сході, чекають бабуся, Іліко, Іларіон та Мері. Я повернуся додому, перекопаю землю перед одою під виноградник, посаджу цолікаурі, а через три роки зберу перший урожай і стану господарем садиби. Я житиму в селі, у мене буде велика ода, а в дворі — Мурада. У мене буде Мері і дванадцятеро дітей — одинадцять хлопців і одна дівчина, що буде вродлива і зватиметься Ціра. Я часто їздитиму до Тбілісі й привозитиму своїй вродливій дружині й дітям книжки та подарунки. І бабусі привезу подарунки, такі подарунки, що вона плакатиме від радості, але ж від радості не вмирають, і хай бабуся плаче, а я все одно возитиму їй подарунки.

А ще привезу подарунки Іліко й Іларіонові, такі подарунки, що вони більше не будуть з мене сміятися. Поїду я в Тбілісі до тітки Марти і вручу їй подарунки з села, та такі, що вона теж заплаче.

А потім привезу в своє село тітку Марту, візьму до себе Іліко й Іларіона, і всі ми житимемо разом. У мене буде багато-багато дітей, онуків, правнуків, нас буде ціле село. А потім стане нас тьма-тьмуща, і весь світ — це будемо ми. Ми ніколи не помремо, нашому роду не буде переводу...

Так думаю я, Зурікела Вашаломідзе, ступаючи по повитому туманом нашому косогору з порожнім хурджином на плечі.

Вибравшись нагору, я сів на камінь і почав дивитися на димок, що вився над моєю одою. Сидів я дуже довго, але бабуся на подвір'ї не з'являлась. Тоді я збіг униз, рвонув двері нижнього поверху. Там нікого не було.

— Бабусю! — покликав я.

Ніхто не відгукнувся. Я побіг сходами нагору. Двері були відчинені, стояла тиша. Пройшовши залу й передпокій, я вступив до невеличкої кімнатки. Вона була огорнута сутінками. На дерев'яному ліжку лежала бабуся. Я злякано нахилився до неї — вона спала. Я навшпиньках повернувся в залу, і там наче з-під землі виросли Іліко та Іларіон.

— Здрастуйте! — усміхнувся я до них.

— Здрастуй! — відповіли вони, силувано усміхнувшись.

— Що з вами?

— Минулої ночі їй стало погано... Думали, не дотягне до ранку... Телеграму одержав? — спитав Іларіон.

— Яку телеграму, Іларіоне?

— Погано їй було, вмирала...— промовив Іліко.

Я хотів був повернутися до бабусиної кімнати.

— Не ходи, хай поспить...— зупинив мене Іларіон, і я мовчки сів.

Бабуся проспала до вечора. Коли зайшло сонце, вона розплющила очі. Я сів перед нею. Вона довго-довго дивилася на мене, потім знову заплющила очі й покликала Іларіона:

— Іларіоне, я бачу мого хлопчика чи це мені сниться?

— Це я, бабусю! — сказав я і припав до грудей бабусі. Її кволе серце билося ледь чутно і швидко-швидко. Здавалося, це цокав наручний жіночий годинничок.

— Приїхав, синочку? Серцем почув? А ти як думав? Бабуся твоя — богородиця? Ось і мій час прийшов... Іліко, нагодували дитину?

— Нагодували, Ольго.

— А вином почастували?

— Не захотів...

— Чому, синочку? Іди випий. Для тебе ж давила... Пий на здоров'я... А як трохи зостанеться, почастуєш тих, хто прийде на мої поминки...

— Що ти говориш, бабусю?!

— Ось уже й підборіддя в тебе тремтить, бідолахо... Якби я могла видужати, хіба б же воно тремтіло? Ні, вже не топтати мені рясту... Я й так обтяжила землю... Сімдесят два роки — це не жарт.., І все ж таки не нажилась я на світі... Таке вже ненаситне людське серце... Соромно признатись, але хотілося б ще пожити... Один цар за три дні життя з'їв сліпе цуценя...

— Ну що ти, Ольго, ти ще десяток таких, як ми, переживеш,— спробував пожартувати Іларіон.

— Іларіоне Шеварднадзе, ти спершу втри сльози, а потім жартуй... Закінчив університет, синочку? — спитала бабуся мене.

Я дістав з кишені диплом і подав бабусі. Вона повертіла його в руках, потім передала Іларіонові й попросила прочитати. Іларіон прочитав диплом. З бабусиних очей викотилися сльози й потекли по скронях. Вона довго мовчала, потім узяла в Іларіона диплом, повернула його мені й сказала:

— Тепер сядь і вислухай мене... Не дотягну я до ранку. Дякую богові, що дав мені побачити тебе перед смертю. Заповіту я тобі не лишаю, синочку, але все, що ти тут бачиш, твоє.

— Хай пропаде воно пропадом, коли тебе не буде! — вигукнув я і, схлипуючи, припав до грудей бабусі.

— Знадобиться, синочку, знадобиться... Ну, поплач, поплач. Як же не оплакати бабусю, яка тебе виховала?..