Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Сполучені Штати Америки складаються з штатів... Не подумайте, що це установські штати, які то роздувають, то скорочують!

— Ну годі тобі, Зуріко! Якщо взявся, то відповідай! — тепер уже Ціра благає.

Я соромлюся відмовити Цірі й веду далі:

— В Америці машинобудування дуже розвинене. За рік Форд випускає стільки машин, що, кажуть, на одну людину їх по п'ять припадає. Стоїть собі на вулиці машина, ти підходиш до неї, відчиняєш дверці...

— Ні, дверці відчиняються самі! — поправив мене Шота.

— Ага. Потім натискуєш кнопку, і вискакує сигара, натискуєш другу кнопку — вискакують сірники, натискуєш третю...

— І вискакує смажене порося! — перебив мене Шота.— Натискуєш ще раз — вискакує гаряче гомі. Посмокчеш гумову трубку — і піде то вино, то ткемалі. Натиснеш ногою — крем-сода. Натискуєш ліктем — вискакує шоколад, натискуєш другою ногою — полине задушевна "Мравалжамієр"56, натискуєш...

— І він таку машину продає? — здивувався Нестор.

— Що вдієш, доводиться! — сказав Шота.

— Може, годі вам кривлятися? — розсердилася Ціра.

Усі прибирають серйозного вигляду, і я веду далі:

— Та що там казати! Форд має золота стільки, що якби зробили з нього пояс, то поясом тим можна було б оперезати всю земну кулю.

— Ех, якби він дав мені пряжку від того пояса! Які б зуби я собі вставив! — мрійно промовив Нестор, показуючи свої почорнілі зуби.

— От якби те золото дісталося мені...— почав Шота.— Я одразу порвав би всі конспекти, потім пішов би до декана, іронічно посміхнувся б йому і сказав: "Вибачте, шановний, ось ваш матрикул, ось студквиток, і дай боже вам щастя!" Та й шапку на голову... А втім, ще кинув би йому на. стіл кіло золота: це вам, мовляв, на марку — якщо скучите за мною, пошлете мені листа в Самтредіа. Пардон, гуд бай! Потім зачинив би за собою двері — і бувайте здорові.

— А ще?

— Що — ще?

— Чи ти не позичиш мені тисячу карбованців, щоб я заплатив за квартиру? — попросив я.

— Ти що, збожеволів?! — гримнув на мене Шота.

— Тітко Марто, чуєш? — гукнув я.

— Чую, синку, чую! — обізвалась тітка Марта.— Обидва ви добрі пройдисвіти! Маєш стільки золота, і такий скупердяга!

— Наступне питання! — нагадує Ціра.

— Третього питання я не знаю, шановна професорко...— засоромився я.

— У кого є запитання? — звертається Ціра до членів комісії.

— У мене одне запитання,— сказав Отар.

— Будь ласка!

— Я перепрошую шановну комісію, але мене цікавить: чи збирається цей дегенерат післязавтра складати екзамен?

— Цього питання немає в програмі!— обурююсь я.

Потім виходять екзаменуватися інші.

Ми розходимося пізньої ночі.

Отар, Нестор і Шота живуть у студмістечку, а Ціра — тбіліска й живе на вулиці Мачабелі. Додому завжди проводжаю її я. Ціра — гарна дівчина, голубоока, білолиця й висока. Майже всі хлопці з нашого курсу закохані в Ціру, але вона нікого не кохає і ні з ким не ходить, тільки зі мною. Ми годинами просиджуємо в саду й або без кінця говоримо, або зовсім мовчимо. І тоді, мабуть, скидаємося на закоханих, бо і мені, й Цірі товариші кажуть, що ми кохаємось. Нас це дивує, і ми домовляємося, що в парі більше не ходитимемо. А другого дня вже не дивуємося, що ми знову разом і знов про нас говорять.

Перша година ночі. Ми з Цірою повільно йдемо проспектом Руставелі. Нічні сторожі, що дрімають біля магазинів, спершись на заіржавілі рушниці, підозріливо косують на вродливу Ціру, а мені схвально кивають головою і знову сплять собі. Сплять ці діди і не здогадуються, який гарний Тбілісі вночі. Довкола тиша. Цю тишу, в якій ледве вчувається нескінченна пісня Кури, несподівано порушує далекий гуркіт коліс запізнілого трамвая, потім протяжний скрегіт на повороті і тріск викресаних бігелями блакитних іскор, що осявають чисте небо, потім пересвист міліціонерів. І все те, що так стомлює, лякає, турбує і набридає вдень, напрочуд пасує нічному Тбілісі,

Ми повільно йдемо проспектом Руставелі.

— Зуріко!

— Що, Ціро?

— Ти любиш гуляти вночі?

— Люблю.

— А не боїшся?

— Ні. А ти?

— Я боюсь і тому й люблю, що боюсь.

— Чого ж ти боїшся?

— Щоб хто не перестрів та, не роздяг...

— Мене хіба що одягти можуть, а знімати нема чого...

— А якщо мене роздягнуть?

— Тоді я заплющу очі!

— Чого ж іще від тебе можна сподіватися...

— Будь ласка, дивитимуся на голу, коли тобі не соромно...

— Ти не жартуй! Ви, сільські хлопці, сильні, але страшні боягузи!

— Я боюся тільки ножа.

— А я револьвера!

— А ножа ні?

— І ножа боюсь.

— А мишей?

— І мишей... Зуріко!

— Що, Ціро?

— Бачиш? Двоє чоловіків! Вони йдуть сюди!

— Бачу.

— Вони п'яні. Перейдімо на другий бік, я їх боюся! — сказала Ціра, пригортаючись до мене.

— Я теж боюсь, але переходити соромно.

— Прошу тебе, перейдімо! — І Ціра пригорнулася ще міцніше.

— Не можна! Соромно!

П'яні зупинилися біля Кашветської церкви, довго цілувалися. Потім один, котрий нижчий, звернув униз, а другий попрямував до нас. Перелякана Ціра потягла мене назад. У мене самого підломлювались ноги.

П'яний наближався. Ціра так повисла у мене на руці, що я мало не впав. Підійшовши майже впритул і широко розставивши ноги, він глянув спідлоба спершу на Ціру, потім на мене, швидко засунув у кишені руки, пошарив і раптом заревів, немов бичок, якого таврували:

— Ей, ти, є в тебе закурити?!

А щоб тобі добра не було! Заради цього так перелякав...

— Звісно, є, батоно! Будь ласка!— пробелькотів я, подаючи йому пачку цигарок.

— Сірники!— гримнув він.

— Ось, батоно! — І я тремтячими руками запалив сірник і підніс йому до носа.

— Вчора я кинув курити,— сказав п'яний,— і з учорашнього дня не курив. Та й зараз не куритиму, тільки дим випускатиму. Людина повинна бути господарем свого слова!

Він прикурив і так затягнувся, що в мене голова обертом пішла.

— Ти куриш? — раптом спитав він мене.

— Ні, що ви, батоно!

— Ото й не кури! Я курив двадцять років, а тепер кинув. Якби цигарки були корисні, то в курінні мене ніхто не перевершив би!— сказав він, поклав мої цигарки собі в кишеню і, похитуючись, пішов.

Ми мовчки йдемо далі.

Раптом Цірі стало весело. Вона перескочила через тінь чинари, потім через другу, третю, четверту, п'яту... Отак, стрибаючи, вона добігла до готелю "Інтурист" і тут, на плитах тротуару, почала стрибати на одній нозі.

— Ану, доженеш мене?

Я пострибав за Цірою на одній нозі, наздогнав її і схопив за плечі.

— Ух, стомилася! — сказала Ціра й поклала голову мені на плече.

Я однією рукою обійняв її за шию, другою підвів їй підборіддя. Ціра глянула на мене своїми величезними голубими очима, і в них я побачив темно-синє небо нічного Тбілісі. Я відпустив її.

— Ех, якби ніколи не світало...— промовила Ціра.

— Чому, Ціро?

— Не знаю... Ніч краща за день...

Ціра відпустила мене, зупинилася, переплела на шиї свої гарні, довгі пальці й, закинувши голову назад, задивилася на всіяне зорями небо. Якийсь час стояла в такій позі, потім знову взяла мене під руку.

— Ти, мабуть, любиш когось, Ціро. Скажи, кого?

— Я люблю небо, люблю зорі, оцього нічного сторожа люблю, і оце дерево люблю,— сказала Ціра й обхопила чинару.— Не віриш? Хочеш, поцілую? — І вона пригорнулася до дерева, почала розхитувати його й цілувати.

Горобці, що спали на дереві, стрепенулися й зацвірінчали. Ціра раптом заслухалась, потім обернулася до мене й сказала:

— І оцих горобців я люблю!

— Навіжена ти!

— Я навіжена. А ти?

— Здається, я теж навіжений!

— Ні, ти дурний!

— Дякую!

— Ні, ти сліпий або глухий! Хіба ж не правда?

Ціра підійшла до мене, схопила обіруч за комір, притягла до себе, пильно заглянула в очі й спитала:

— Бачиш мене?

— Уяви собі, бачу!

Потім Ціра взяла мою руку, приклала її до своїх грудей і знову спитала:

— Чуєш?

Я почув, як швидко-швидко б'ється її серце, мене обпекло її гаряче дихання, і я вже нічого не бачив і нічого не чув. Я був сліпий, був глухий, був навіжений. Я обійняв Ціру, пригорнув до себе й поцілував. Її ледь примружені очі дивилися на мене з-під мокрих вій, наче зарошені мигдалеві горіхи.

І знову мовчки йдемо алеєю чинар.

— Зуріко!

— Що, Ціро?

— Я кохаю тебе, Зуріко!

— Обманюєш!

— Не обманюю, Зуріко! Я тебе кохаю!

— Ні, ні, неправду кажеш, Ціро! Замовкни!..

Ціра замовкла, прихилилася до дерева. Я теж замовк і прихилився до стіни будинку. Ми довго так стояли й дивилися одне на одного. Потім Ціра підійшла до мене, застебнула комір, поправила мені брови й побрела вулицею, я пішов поруч.

Ціра повернула до мене голову. Очі її були повні сліз. Вона наблизилася, тремтячою рукою погладила мене по щоці. Я не зрушив з місця. Потім раптом вона поцілувала мене й побігла.

А я стояв сам-один між небом і землею, як стоять ці високі чинари, що шелестять листям і самі не знають, про що шелестять.

* * *

Додому я повертався пішки. Ішов, наче п'яний. Біля Театру юного глядача мене наздогнав запізнілий чи, може, черговий трамвай. Я вскочив у задній вагон. Він був порожній. Кондуктор, що заснув, здригнувся, розплющив очі й сказав, щоб я проходив уперед. Я пройшов уперед. Після цього мені було звелено повернутися і взяти квиток. Я відповів, що грошей у мене немає. Кондуктор не повірив. Я вивернув кишені й витрусив на коліна пил. Тоді кондуктор сказав: "Як ускочив, так і зіскакуй". Перед Верійським57 базаром я зіскочив, як і вскочив, і треба ж — прямо в обійми міліціонерові.

— Здрастуйте, батоно!— привітався я до нього і якось придуркувато всміхнувся.

— Громадянине, пред'явіть документи!

— Навіщо тобі документи, кацо?

— Громадянине! Тобі кажуть — пред'яви документи! Я хочу знати, хто ви будете, добродію!

— Що значить — хто?

— Розмови!

— Чого кричиш, кацо?

— Кому сказано — розмови! Плати штраф!

— У мене нема грошей...

— Тоді підеш зі мною у відділення і там заплатиш!

— Ти що, думаєш, мені по дорозі до відділення зарплату видадуть?

— Розмови!

У кімнаті чергового, крім мене, сиділи ще четверо затриманих. Побачивши мене, черговий придивився до мене з-під долоні й спитав:

— Ага, знову привели тебе?

— Що ви, батоно, я вперше в міліції!

— Розмови!..

— Як нахабно він поводиться, начальнику! Цілу дорогу матюкав мене!

— Чому не одірвав йому голови?

— Неправда, батоно! — схопився я з місця.

— Стривай, ось тільки закінчу з ними і візьмусь за тебе! — сказав черговий і звернувся до непоголеного чоловіка з червоним носом: — Слухай, кацо, скільки разів я повинен брати з тебе розписку?

— Скільки разів скажеш, стільки разів і напишу.