Війна і мир - Толстой Лев

Одно, що можна було б сказати на виправдання городника, було б те, що він дуже розсердився. Але й цього навіть не можна було сказати про складачів проекту, бо не вони зазнали лиха від витоптання грядок.

Але крім того, що у відрізанні Наполеона з армією не було рації, воно було неможливим.

Неможливим це відрізання було, по-перше, тому, що, як видно з досвіду, рух колон верстах на п'яти в одному бою ніколи не збігається з планами, отже імовірність того, щоб Чичагов, Кутузов і Вітгенштейн зійшлися вчасно в одному місці, була така мала, що вона дорівнювала неможливості, як те й думав

Кутузов, коли він ще під час одержання плану сказав, що диверсії на великі відстані не дають бажаних результатів.

По-друге, неможливим це було тому, що для того, щоб паралізувати ту силу інерції, з якою рухалось назад військо Наполеона, треба було незрівнянно більше війська, ніж його мали росіяни.

По-третє, неможливим це було тому, що воєнне слово "від-різаті!" не має ніякого значення. Відрізати можна шматок хліба,, але не армію. Відрізати армію — перетяти їй дорогу — ніяк не можна, бо місця навколо завжди багато, де можна обійти, і е ніч, коли нічого не видно, в чому могли б переконатися воєннг вчені хоча б на прикладах Красного й Березіни. А взяти в полон ніяк не можна без того, щоб той, кого беруть у полон, на це не погодився, як не можна спіймати ластівку, хоч і можна взяти її, коли вона сяде на руку. Взяти в полон можна того, хто здається, як німці, за правилами стратегії і тактики. Але французькі війська цілком правильно не вважали це за зручне, бо однакова голодна і холодна смерть чекала на них у втечі і в полоні.

А по-четверте, і головно, це було неможливим тому, що ніколи, з того часу, як існує світ, не було війни за таких страшних умов, за яких вона точилася в 1812 році, і російські війська в переслідуванні французів напружили всі свої сили і не могли зробити більшого, не загинувши самі.

У просуванні російської армії від Тарутина до Красного вибуло п'ятдесят тисяч хворими і відсталими, тобто число, що до-, рівнює населенню великого губернського міста. Половина людей вибула з армії без боїв.

І про цей ось період кампанії, коли війська без чобіт і кожухів, з неповним провіантом, без горілки, місяцями ночують у снігу при п'ятнадцяти градусах морозу; коли дня лише сім і вісім годин, а решта ніч, під час якої не може бути впливу дисципліни; коли, не так, як у бою, в якому люди кілька годин лише перебувають в царині смерті, де вже нема дисципліни, а коли люди місяцями живуть, кожної хвилини борючись зі смертю від голоду й холоду; коли за місяць гине половина армії,— про цей ось період кампанії нам розповідають історики, як Милора-дович мав зробити фланговий марш туди-то, а Тормасов туди-то і як Чичагов мав перейти туди-то (перейти вище колін у снігу), і як той зім'яв і відрізав, і т. д., і т. д.

Росіяйи, вимираючи^наполовину, зробили все, що можна зробити і треба було зробити для досягнення гідної народу мети, і не винні в тому, що інші руські люди, сидячи в теплих кімнатах, гадали зробити те, що було неможливим.

Уся ця дивна, незрозуміла тепер суперечність факту з описом історії виникає лише тому, що історики, пишучи про цю подію, писали історію прекрасних почуттів та слів різних генералів, а не історію подій.

Для них здаються дуже цікавими слова Милорадовича, нагороди, які одержав той і цей генерал, та їхні припущення; а литання про ті п'ятдесят тисяч, що залишились по госпіталях та могилах, навіть не цікавить їх, бо не підлягає їх вивченню.

А тимчасом досить тільки одвернутися від вивчення рапортів та генеральних планів, а придивитись до руху тих сотень тисяч людей, що брали пряму, безпосередню участь у події, і всі питання, які здавалися перше нерозв'язними, раптом незвичайно легко і просто дістають безперечне розв'язання.

Мета відрізання Наполеона з армією ніколи не існувала, хіба що — в уяві десятка людей. Вона не могла існувати, бо в ній не було рації, і досягнення її було неможливе.

Мета народу була одна: очистити свою землю від навали. Мета ця досягалася, по-перше, сама собою, бо французи тікали, і тому слід було тільки не зупиняти цього руху. По-друге, мета ця досягалася діями народної війни, що знищувала французів, і, по-третє, тим, що велика російська армія ішла слідом за французами, готова застосувати силу в разі зупинення руху французів.

Російська армія повинна була діяти, як батіг на тварину, яка біжить. І досвідчений погонич знав, що найвигідніше тримати батога піднятим, погрожуючи ним, а не стьобати тварину, яка біжить, по голові.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА —|-^^^^^-

і

и людина бачить умираючу тварину, жах охоплює її: те, що є вона сама — суть її, на її очах явно знищується — перестає бути. А коли вмираюче є людина, і людина люба, тоді, крім жаху, що відчувається перед знищенням життя, почувається розрив і духовна рана, яка, так само, як і рани фізична, іноді Ьбивае, іноді загоюється, але завжди болить і боїться зовнішнього дратівного дотику.

Після смерті князя Андрія Наташа і княжна Марія однаково почували це. Вони, морально зігнувшись і зажмурившись від грізної, навислої над ними хмари смерті, не сміли глянути в лице •життю. Вони пильно оберігали свої відкриті рани від образливих, болісних дотиків. Усе: екіпаж, що промчав вулицею, нагадування про обід, запитання покоївки про плаття, яке треба приготувати, ше гірше — слово нещирого, млявого співчуття,— все болюче ятрило рану, здавалось образою і порушувало ту конче потрібну тишу, в якій вони обидві пильно вслухалися в неза-мовклий ще в їхній уяві страшний, суворий хор, і заважало вглядатися в ту таємничу безконечну далечінь, що на мить відкрилася перед ними.

Тільки вдвох їм було не образливо і не боляче. Вони мало говорили між собою. Коли вони говорили, то про зовсім незначні речі. І та, і ця однаково уникали згадування про що-небудь, що стосувалося майбутнього.

Визнавати можливість майбутнього здавалось їм зневажанням його пам'яті. Ще обережніше вони обминали в своїх розмовах усе те, що могло стосуватися померлого їм здавалося, що того, що вони пережили й переболіли душею, не можна розповісти словами. їм здавалося, що всяке згадування словами про подробиці його життя порушувало велич і святиню таїнства, яке відбулося на їх очах.

Безперестанне стримування в розмові, повсякчасне старанне обминання всього того, що могло навести на слово про нього: ці зупинки з різних боків на межі того, чого не можна було говорити, ще чистішим і яснішим виставляли перед їхньою уявою те, що вони почували. у

Але чиста, повна печаль так само неможлива, як чиста І повна радість. Княжну Марію, в її становищі самої незалежної господині своєї долі, опікунші й виховательки небожа, першу викликало життя з того світу печалі, в якому вона жила перші два тижні. Вона одержала листи від родичів, на які треба було відповісти; кімната, в яку помістили Миколеньку, була вогка, І він став кашляти. Алпатич'приїхав до Ярославля із звітами про справи і з пропозиціями та порадами переїхати в Москву у вздвиженський будинок, що залишився цілим і потребував тільки невеликого полагодження. Життя не зупинялося, і треба було жити. Хоч як важко було княжні Марії вийти з того світу самотнього споглядання, в якому вона жила досі, хоч як жаль і наче совісно було покинути Наташу саму одну,— турботи життя вимагали її участі, і вона мимоволі поринула в них. Вона перевіряла рахунки з Алпатичем, радилася з Десалем про небожа І робила розпорядження й готувалася до свого переїзду в Москву.

Наташа залишалася сама одна, і відтоді, як княжна Марія стала готуватися до від'їзду, уникала і її.

Княжна Марія запропонувала графині відпустити Наташу з нею в Москву, і мати й батько радісно погодилися на цю пропозицію, що не день помічаючи занепад фізичних сил дочки і вважаючи корисними для неї і зміну місця, і допомогу московських лікарів.

— Я нікуди не поїду,— відповіла Наташа, коли їй зробили цю пропозицію,— тільки, будь ласка, облиште мене,— сказала

вона і вибігла з кімнати, ледве стримуючи сльози не так горя, як досади й озлоблення.

Після того, як Наташа відчула, що княжна Марія покинула її самотньою в своєму горі, вона здебільшого сиділа з ногами в кутку дивана, сама в своїй кімнаті, і, що-небудь розриваючи або переминаючи своїми тонкими, напруженими пальцями, застиглим поглядом невпинно дивилася на те, на чому зупинялись очі. Самотність ця виснажувала, мучила її; але вона була для На-таші необхідною. Тільки-но хто-небудь входив до неї, вона швидко вставала, змінювала позу і вираз погляду і бралась до книжки або до шиття, з очевидним нетерпінням чекаючи, коли вийде той, хто перешкодив їй.

їй усе здавалося, що вона ось-ось зараз зрозуміє, прозирне те, на що зі страшним, не під силу їй, запитанням спрямований був її душевний погляд.

Наприкінці грудня Наташа, в чорному шерстяному платті, з недбало зв'язаною жмутком косою, худа й бліда, сиділа з ногами в кутку дивана, напружено мнучи і розправляючи кінці пояса, і дивилася на ріжок дверей.

Вона дивилася туди, куди пішов він, на той бік життя. І той бік життя, про який вона перше ніколи не думала, який перше здавався їй таким далеким і неймовірним, тепер був для неї ближчим і ріднішим, зрозумілішим, ніж цей бік життя, де все було або порожнеча і руїна, або страждання і образа.

Вона дивилася туди, де, як вона знала, був він; але вона не могла бачити його інакше, як таким, яким він був тут. Вона бачила його знову таким самим, яким він був у Митищах, у Троїці, в Ярославлі.

Вона бачила його обличчя, чула його голос і повторювала його слова і свої слова, сказані йому, й іноді придумувала за себе і за нього нові слова, що тоді могли бути сказані.

Ось він лежить у кріслі в своїй оксамитовій шубці, сперши голову на худу бліду руку. Груди його дуже низькі і плечі підняті. Губи твердо стиснуті, очі блищать і на блідому лобі вискакує і зникає зморшка. Одна нога його ледь помітно швидко тремтить. Наташа знає, що він бореться з тяжким болем. "Що таке цей біль? Нащо біль? Що він почуває? Як його болитьі" — думає Наташа. Він помітив її увагу, звів очі і, не усміхаючись, почав говорити.

"Це жах,— сказав він:—зв'язати себе навіки з хворою людиною.