Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Чим вище піднімалось сонце, тим вище знімалася хмара куряви, і крізь цю тонку, гарячу пилюку на сонце, не закрите хмарками, можна було дивитися простим оком. Сонце було схоже на велику багрову кулю. Вітру не було, і люди задихались у цій нерухомій атмосфері. Люди йшли, позав'язувавши носи й роти хустинами. Підходячи до села, все кидалося до криниць. Бились за воду й випивали її до болота.

Князь Андрій командував полком, і влаштування полку, добробут його людей, необхідність одержуванню і давання наказів заполонювали його.. Пожежа Смоленська й залишення його були епохою для князя Андрія. Нове почуття озлоблення проти ворога змушувало його забувати своє горе. Він увесь був відданий справам свого полку, він був дбайливий для своїх солдатів та офіцерів і привітний з ними. В полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили. Але добрий і лагідний він був.лише з своїми полковими, з Тимохіним тощо, з людьми зовсім новими і в чужому середовищі, з людьми, які не могли знати й розуміти його минулого; але як тільки він стикався з ким^небудь із своїх колишніх, із штабних, він зараз же знову наїжувався: робився злобним, глузливим і презирливим. Все, що пов'язувало його спогад з минулим, відштовхувало його, і тому він намагався щодо цього колишнього світу лише не бути несправедливим і виконувати свій обов'язок.

Правда, все в темному, в похмурому світлі здавалося князеві Андрію — особливо після того, як залишили Смоленськ (який, на його погляд, можна і треба було захищати) 6 серпня, і після того, як батько, хворий, мусив утікати в Москву й покинути на розкрадання такі любі Лисі Гори, які він забудував і населив; але, незважаючи на це, завдяки полку князь Андрій міг думати про інший, зовсім незалежний від загальних питань, предмет — про свій полк. 10 серпня колона, в якій був його полк, порівнялася з Лисими Горами. Князь Андрій два дні тому одержав звістку, що його батько, син і сестра виїхали в Москву. Хоч князеві Андрію і нічого було робити в Лисих Горах, він, з властивим йому бажанням роз'ятрити своє горе, вирішив, що він повинен заїхати в Лисі Гори.

Він сказав осідлати собі коня і з переходу поїхав верхи в батьківське село, в якому він народився і провів своє дитинство. Проїжджаючи повз ставок, на якому завжди десятки жінок, перемовляючись, били праниками й полоскали. свою білизну, князь Андрій побачив, що на ставку нікого не було, і відірваний плотик, до половини залитий водою, боком плавав посередині ставка. Князь Андрій під'їхав до сторожки. Біля кам'яних воріт в'їзду нікого не було, і двері були відімкнені. Доріжки саду вже заросли, і телята та коні ходили по англійському парку. Князь Андрій під'їхав до оранжереї: шибки були побиті, і дерева в кадках деякі перекинуті, деякі засохлі. Він тукнув Тараса, садівника. Ніхто не відгукнувся. Об'їхавши оранжерею на виставку, він побачив, що тесовий різьблений паркан весь поламано, і плоди слив обірвано з віттям. Старий селянин (князь Андрій бачив його біля воріт у дитинстві) сидів на зеленій лаві і плів личака.

Він був глухий і не чув, як під'їхав князь Андрій. Він сидів на лаві, на якій любив посидіти старий князь, і коло нього було розвішане личко на сучках обламаної і засохлої магнолії.

Князь Андрій під'їхав до будинку. Кілька лип у старому саду було зрубано, одна ряба коняка з лошам ходила перед самим будинком між кущами троянд. Будинок було забито віконницями. Одно вікно внизу було відчинене. Двірський хлопчик, побачивши князя Андрія, вбіг у будинок.

Алпатич, відіславши сім'ю, сам залишався в Лисих Горах; він сидів удома і читав Житія. Почувши про приїзд князя Андрія, він, з окулярами на носі, застібаючись, вийшов з будинку

квапливо підійшов до князя і, нічого не кажучи, заплакав, цілуючи князя Андрія в коліно.

Потім він одвернувся, сердитий на свою слабкість, і став доповідати йому про стан справ. Усе цінне й дороге було відвезене в Богучариво. Збіжжя, до ста четвертей, теж було вивезене, сіно і яровий, незвичайний, як казав Алпатич, урожай цього року зеленим взяли і скосили — війська. Селяни розорені, деякі пішли теж у Богучарово, мала частина ще тут.

Князь Андрій, не дослухавши його, спитав:

— Кбли виїхали батько й сестра? — розуміючи, коли виїхали у Москву. Алпатич відповів, гадаючи, що питають про від'їзд до Богучарова, що виїхали сьомого, і знову почав розводитися про справи господарства, просячи розпоряджень.

— Чи накажете давати під розписку командам овес? У нас іще шістсот четвертей залишилось,— спитав Алпатич.

"Що відповісти йому?" — думав князь Андрій, дивлячись на лиснючу проти сонця лису голову старого і в виразі обличчя його читаючи свідомість того, що він сам розуміє несвоєчасність цих запитань, а питає тільки так, щоб заглушити і своє, горе.

— Так, давай,— промовив він.

— Якщо звалили помітити непорядки в саду,— казав Алпатич,— то неможливо було запобігти... Три полки проходили й ночували, особливо драгуни. Я виписав чин і звання командира для подання прошения.

— Ну, що ж ти будеш робити? Зостанешся, якщо ворог захопить? — спитав його князь Андрій.

Алпатич, повернувши своє обличчя до князя Андрія, подивився на нього; і раптом урочистим жестом підняв руку догори:

— Він мій заступник, хай буде воля його! — промовив він. Юрма селян та двораків ішла лукою, з непокритими головами, наближаючись до князя Андрія.

— Ну прощай! — сказав князь Андрій, нагинаючись до Алпатича.— Виїжджай сам, вивозь, що можеш, і людям кажи йти звідси в Рязанську або в Підмосковну.— Алпатич припав до його ноги і заридав. Князь Андрій обережно відіпхнув його і, пустивши коня галопом, поїхав алеєю вниз.

На виставці так само байдуже, як муха на обличчі дорогого мерця, сидів дід і стукав по копилу личака, і дві дівчинки із сливками в пеленах, яких вони нарвали з оранжерейних дерев, бігли звідти і натрапили на князя Андрія. Побачивши молодого пана, старша дівчинка, із зляканим обличчям, схопила за руку свою меншу подружку і з нею разом сховалася за березу, розсипавши зелені сливки і не встигнувши зібрати їх.

Князь Андрій злякано-квапливо одвернувся од них, боячись дати їм помітити, що він їх бачить. Йому жаль стало цієї гарненької зляканої дівчинки. Він боявся глянути на неї, але разом з тим йому цього непереборно хотілося. Нове, втішне і заспокійливе почуття охопило його, коли він, дивлячись на цих дівчаток,

ГО5

зрозумів існування інших, зовсім чужих йому і так само законних людських інтересів, як і ті, що заполонювали його. Ці дівчатка, очевидно, гаряче бажали одного — забрати і доїсти ці зелені сливки і не бути спійманими, і князь Андрій бажав з ними разом успіху їхній справі. Він не міг вдержатися, щоб не глянути на них ще раз. Вважаючи себе вже поза небезпекою, вони вискочили зі схованки і, щось пискливо щебечучи тоненькими голосочками, притримуючи пелени, весело і швидко бігли ло траві луки своїми засмаглими босими ноженятами.

Князь Андрій освіжився трохи, виїхавши з району куряви великого шляху, яким рухались війська. Але недалеко за Лисими Горами він знову в'їхав на шлях і догнав свій полк на привалі, біля греблі невеликого ставка. Була друга година пополудні. Сонце, червона куля в куряві, нестерпно пекло й палило спину крізь чорний сюртук. Курява, все така ж, нерухомо стояла над гудучим від гомону привалом. Вітру не було. Коли князь Андрій проїжджав греблею, на нього війнуло тванню і прохолодою ставка. Йому захотілось у воду — хоч яка б вона була брудна. Він оглянувся на ставок, з якого лунали галас і регіт. Невеликий мутний з зеленню ставок, як видно, піднявся чверті на дві, заливаючи греблю, бо він був повний людських, солдатських, голих тіл, які борсалися в ньому, білі з цегляно-червоними руками, обличчями і шиями. Все це голе, біле людське м'ясо, з реготом і гигиканням, кишіло в цій брудній калюжі, як карасі, напхані в поливальницю. Веселощами віяло від цього борсання, і тому воно було особливо сумним.

Один молодий білявий солдат — ще князь Андрій знав його— третьої роти, з ремінчиком під литкою, хрестячись, відступав назад, щоб добре розбігтися й шубовснути в воду; другий, чорний, завжди патлатий унтер-офіцер, по пояс у воді, подригуючи мускулистим станом, радісно пирхав, поливаючи собі голову чорними по кисті руками. Люди лунко ляскали один по одному, і вищали, й ухкали.

На берегах, на греблі, у ставку, скрізь було біле, здорове, мускулисте м'ясо. Офіцер Тимохін, з червоним носиком, обтирався рушником на греблі й засоромився, побачивши князя, проте наважився звернутись до нього:

— От же гарно, ваше сіятельство, ви б зволили! —сказав він.

— Брудно,— сказав князь Андрій, скривившись.

— Ми зараз очистимо вам.— І Тимохін, ще неодягнений, побіг очищати.

— Князь хоче.

— Який князь? Наш князь? — загомоніли голоси, і всі захапалися так, що насилу князь Андрій встиг їх заспокоїти. Він придумав краще облитися в сараї.

"М'ясо, тіло, chaira canonl"1 — думав він, дивлячись і на

1 м'ясо для гарматі

своє голе тіло, і здригався не так від холоду, як від незрозумілих йому самому огиди й жаху, бачачи цю безліч тіл, що бов-талися в брудному ставку.

7 серпня князь Багратіон у своїй стоянці Михайловці на Смоленському шляху писав:

"Вельмишановний добродію графе Олексію Андрійовичу.

(Він писав Аракчееву, але знав, що листа його прочитає государ, і тому, наскільки він був до того здатний, обдумував кожне своє слово.)

Я думаю, що міністр уже рапортував про залишення ворогові Смоленська. Боляче, сумно, і вся армія в розпачі, що найважливіше місце даремне кинули. Я, зі свого боку, просив особисто його дуже й дуже, нарешті, й писав; та ніщо його не переконало. Я клянусь вам своєю честю, що Наполеон був у такому мішку, як ніколи, і він би міг втратити половину армії, але не взяти Смоленська. Війська наші так билися і так б'ються, як ніколи. Я здержував з 15 тисячами понад 5 годин і бив їх; та він не хотів залишитись і 14 годин. Це сором, і пляма армії нашій: а він сам, мені здається, й жити на світі не повинен. Якщо він доносить, що втрата велика,— неправда; може, коло 4 тисяч, не більше, але й того не буде, хоча б і десять, що вдієш, війна! Та зате ворог втратив силу-силенну...

Хіба важко було ще залишитись два дні? Принаймні вони б самі пішли звідси, бо не мали води напоїти людей і коней.