Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Я повірю в них тільки тоді, коли їх побачу,— сказала Флоріна.— Чи він пише їх, поки я сплю?
— Сиди тут,— сказав Фелікс,— і дивись.
Він узяв дружину під руку й на два кроки відійшов від Флоріни. Незабаром Натан, оббігавши все фойє у пошуках своєї маски,— так собака шукає хазяїна,— повернувся на те місце, де його застерегли від небезпеки. Прочитавши на його чолі стурбованість, яку легко було помітити, Флоріна постала перед письменником, наче термін сплати, і сказала йому владним голосом:
— Я не хочу, щоб ти відходив від мене, я маю на це підстави.
— Я — Марі! — прошепотіла тоді графиня на вухо Раулю, за порадою чоловіка.— Хто ця жінка? Покиньте її негайно, вийдіть і чекайте мене внизу, біля сходів.
Опинившись у такому безвихідному становищі, Рауль із силою відштовхнув руку Флоріни, яка не чекала від нього такого маневру. Хоч вона й учепилася за нього міцно, їй довелося пустити його. Натан відразу зник у натовпі.
— Ну що, правду я казав? — прошепотів Фелікс на вухо приголомшеній Флоріні й запропонував їй руку.
— їдьмо,— сказала вона.— Хай там хто ти є, їдьмо. Карету маєш?
Замість відповіді Ванденес швидко вивів актрису з фойє, а тоді збігав по дружину, в те місце під перистилем, де вони домовилися зустрітись. Через кілька хвилин коні, яких жваво поганяв кучер Ванденеса, домчали їх до актрисиного будинку. Флоріна скинула маску. Графиня здригнулася від подиву, побачивши її обличчя — актриса задихалася від люті й була чудова у своєму гніві й нападі ревнощів.
— Тут десь має лежати портфель, ключ від якого Натан тобі ніколи не довіряв,— сказав Ванденес.— Листи в ньому.
— Тепер ти мене справді заінтригував. Ти знаєш про те, що непокоїло мене останніми днями,— сказала Флоріна й кинулась у кабінет по портфель.
Ванденес побачив, як його дружина зблідла під маскою. Кімната говорила більше про близькі взаємини актриси з Натаном, ніж про це хотіла б знати його ідеальна кохана. Жіноче око вмить прозирає в таких речах істину, і графиня зрозуміла, що Фелікс правду казав: усе тут свідчило про спільне домашнє життя.
Флоріна повернулася з портфелем.
— Як його відкрити? — спитала вона.
Актриса звеліла покоївці, щоб та принесла великого кухонного ножа. Схопивши ніж, вона помахала ним і вигукнула:
— Ось перо, яким би я написала йому листа!
Почувши це жаргонне слівце, графиня здригнулася.
Тільки тепер зрозуміла вона до кінця те, що вчора намагався пояснити їй Фелікс — у яку прірву вона мало не скотилася.
— Ох, і дурна ж я,— сказала Флоріна.— Краще взяти його бритву.
Вона взяла бритву, якою Натан ще сьогодні голився, і розрізала сап'ян по згину. Листи Марі випали у проріз. Флоріна схопила один навмання.
— Та це й справді від світської дами! Тут, певне, жодної помилки не знайдеш!
Ванденес узяв листи й передав їх дружині. Вона підійшла до столика й перевірила, чи всі вони тут.
— Ти їх нам віддаси в обмін на це? — сказав Ванденес, показуючи Флоріні зустрічну розписку на сорок тисяч франків.
— То він, йолоп, такі папери підписує?.. — сказала Флоріна читаючи розписку-вексель.— "Одержано готівкою..." Ну, стривай, покажу я тобі графинь! А я ж то надривалася в провінції, щоб добути для нього гроші! А я ж то мало не накинула собі на шию одного біржовика, аби тільки вирятувати його! Ось вони, чоловіки! Ти із шкури заради них пнешся, а вони топчуть тебе ногами! Ну, він заплатить мені за це!
Графиня де Ванденес утекла з листами.
— Гей ти, гарненька маско! Залиш мені один, щоб я загнала його на слизьке!
— Це вже неможливо,— сказав Ванденес.
— А чому?
— Ця маска — твоя колишня суперниця.
— Отакої! Могла б принаймні подякувати мені!
— А сорок тисяч франків — хіба не подяка? — сказав Ванденес, відкланюючись.
Той, хто замолоду пережив усі муки невдалого самогубства, дуже рідко повторює цю спробу. Якщо вона й не виліковує людину від життя, то рятує її від добровільної смерті. Отож Рауль уже не захотів накласти на себе руки, коли опинився навіть у гіршому становищі, ніж раніше, побачивши в руках у Флоріни вексель, якого він видав на ім'я Шмуке і який, очевидно, потрапив до графа де Ванденеса, а від нього — до актриси. Він сподівався побачити графиню й пояснити їй характер свого кохання, що палахкотіло в його серці як ніколи яскраво. Та при першій же зустрічі на якомусь світському рауті графиня кинула на Рауля такий пильний і зневажливий погляд, який вириває безодню між чоловіком і жінкою. Незважаючи на свою самовпевненість, Натан до кінця зими так і не наважився ні заговорити з графинею, ні навіть підійти до неї.
Натомість він вилив душу в розмові з Блонде, порівнюючи графиню де Ванденес із Лаурою та Беатріче. Він перефразував слова одного з найвидатніших поетів нашого часу47: "О ідеал, синя квітко із золотими тичинками! Своїми волокнистими корінцями, тоншими, ніж шовковисте волосся фей, занурився ти в надра душі моєї і п'єш її найчистіші соки! О солодка квітко з присмаком гіркоти! Не можна вирвати тебе, щоб серце не сочилося кров'ю, щоб зламане стебло не вкрилося червоними краплями! О клята квітко, як розпустилася ти в душі моїй!"
— Ти верзеш нісенітницю, друже,— сказав йому Блонде.— Я згоден, що квітка була гарна, та вона аж ніяк не була ідеальною і замість того, щоб співати, як сліпець, хвалу мадонні перед порожньою нішею, ти краще умив би руки та пішов з поклоном до влади. Пора тобі постатечніти й навести в своїх справах лад. Ти надто великий митець, щоб стати політичним діячем, тебе обшахрували люди, нігтя твого не варті. Гляди, щоб тебе знову не пошили в дурні, десь-інде.
— Марі не може перешкодити мені любити її,— сказав Натан.— Я зроблю її своєю Беатріче.
— Беатріче, мій друже, була дванадцятирічною дівчинкою, і Данте згодом не зустрічався з нею. А якби зустрів — чи лишилася б вона Беатріче? Не можна створити собі божество з жінки, яку ти часто бачиш: сьогодні в мантильї, завтра — в бальній сукні з глибоким декольте, післязавтра — на бульварі, де вона купуватиме іграшки для свого найменшенького. Коли чоловік має Флоріну, яка по черзі являється йому то водевільною герцогинею, то драматичною міщанкою, то негритянкою, то маркізою, то полковником, то швейцарською селянкою, то Дівою сонця в Перу,— а це для неї єдина можливість бути дівою,— я просто не розумію, як він може заводити романи із світськими дамами.
Дю Тійє, висловлюючись жаргоном біржі, "придушив" Натана, який, не маючи грошей, був змушений покинути газету. Знаменитий митець зібрав якихось п'ять голосів у виборчому окрузі, де пройшов банкір.
Коли після тривалої й щасливої подорожі по Італії графиня де Ванденес повернулася наступної зими до Парижа, Натан уже справдив усі пророкування Фелікса: за порадою Блонде він провадив переговори з прихильниками уряду. Особисті ж справи цього письменника так розладналися, що одного дня графиня Марі побачила свого колишнього поклонника на Єлісейських Полях у геть зношеному костюмі — він ішов пішки під руку з Флоріною. Якщо жінка байдужа до чоловіка, він уже здається їй негарним; але чоловік, якого вона розлюбила, видається їй потворним, а надто, коли він схожий на Натана. Графиня де Ванденес здригнулася від сорому, згадавши, що відчувала симпатію до Рауля. Якби навіть вона досі не вилікувалася від свого потягу до романтичних захоплень, то одного контрасту між Феліксом і цим чоловіком, що вже почасти впав у очах тих, хто його підносив на п'єдестал, було б досить, аби Фелікс видався їй кращим за ангела.
Нині Натан, цей любитель слави, такий щедрий на словесні викрутаси і такий безпорадний там, де слід проявити волю, закінчив тим, що капітулював і прилаштувався до однієї синекури, як найпересічніший чиновник. Він, який колись так завзято виступав проти "усталеного порядку", тепер мирно живе в затінку однієї проурядової газети. Орден Почесного легіону, що колись давав стільки поживи його насмішкам, прикрашає петлицю його сюртука. "Мир за всяку ціну", проти якого так завзято виступала його опозиційна газета, тепер став темою його похвальних статей. Всіма доводами логіки захищає він нині й право наслідування, якому колись завдали стільки ударів його сен-симоністські фрази. Втім, цю непослідовну поведінку, мабуть, можна і пояснити, й виправдати: адже під час наших останніх політичних струсів чимало впливових осіб змінили свої погляди і повелися так само, як і Рауль.
Жарді, грудень 1838 р.
Примітки
склала Олена Алексєєнко
Повість "Дочка Єви" опубліковано вперше в газеті "С'єкль" (31 грудня 1838 р.— 14 січня 1839 р.) як серію окремих фейлетонів. У 1839 р. вона вийшла окремим виданням. У цьому варіанті текст було поділено на 9 розділів, назви яких підкреслювали найважливіші сюжетні ситуації повісті: "Дві Марії", "Взаємні зізнання двох сестер", "Історія щасливої жінки", "Славетна людина", "Флоріна", "Кохання у боротьбі зі світським товариством", "Самогубство", "Врятований і втрачений коханець", "Тріумф чоловіка".
Написання "Дочки Єви" припадає на період творчого піднесення письменника. В 1836— 1849 рр. Бальзак інтенсивно працює над "Людською комедією". Одночасно активізується його діяльність як критика і теоретика літератури. В критичних роботах, а серед них і в передмові до "Дочки Єви", письменник стверджує мистецтво життєвої правди, теоретично обґрунтовує необхідність розширення діапазону зображення дійсності. В його творах кінця 30-х — 40-х років послаблено концентрованість дії, ретельно виписане соціальне тло, дещо змінюється принцип створення характерів, які стають більш об'ємними, тощо.
Майже всі ці риси притаманні повісті "Дочка Єви". Сюжетною домінантою твору, дія якого відбувається в 1834 році, є історія кохання аристократки Марі Анжеліки де Гранвіль до письменника Рауля Натана. Однак розповідь про адюльтер, якого так і не було, тільки привід для створення досить широкої панорами соціальної дійсності часів Липневої монархії. Повість вирізняється композиційним поліфонізмом. Це твір з кількома пов'язаними між собою, але водночас різними за змістом сюжетними мотивами. Своєрідною є система образів повісті. Її герої належать до різних соціальних прошарків. Це — представники вищого світу Парижа, його фінансової буржуазії, літературних кіл та артистичної богеми. Відчувається потяг автора до універсальності зображення дійсності, що є однією з ознак творчості Бальзака цього періоду
Серед досить широкого кола тем і проблем, які розглядаються в повісті, слід звернути увагу на ті, котрі стали наскрізними в "Людській комедії".
