З ярмарку - Шолом-Алейхем

Вони так само, як і балагула, підносять до рота долоні, задирають голову й пронизливо вигукують:

— Поро-о-о-ом! Поро-о-о-ом!

Несподівано на них нападає сміх не знати чого. Смішно, та й годі! Вони сміються, бо їм добре, бо вони юні й здорові, бо поруч Дніпро і вони незабаром поїдуть поромом. Хто може рівнятися до них? Та ось сонце починає прощатись із днем. Своїм останнім сліпучим промінням із щирого золота воно пронизує срібну гладінь Дніпра — і сміх уривається. Більш не хочеться сміятись — надто тихо стало тут, на березі Дніпра. Священна тиша! І чогось холоднувато стало, і вода якось дивно пахне. Вона дзюрчить, мурмоче, струмить... Тим часом Шимен-Волф підперезався хусткою, відклав пабік батога, став обличчям до сходу, благочестиво заплющив очі, розхитався й почав своїм тонким голоском проказувати надвечірню молитву. Ця молитва тут, під рожевіючим пебом, на березі чудового, пахучого старого Дніпра, злилася з дзюрчанням і мурмотінням води, і веселими юними мандрівниками опанував новий настрій. їм теж захотілося молитись. Це була, можна сказати, їхня перша добровільна молитва, отут, просто неба, поблизу самого бога. їм ніколи так не хотілося молитись, як тепер, у цей вечір, просто неба, на дніпровому березі. Проминувши вступну частину молитви,— нічого, в дорозі можна обійтися без вступу,— вони почали одразу з слів: "Блаженні ті, що живуть у домі твоєму", почали із запалом, наспівуючи. Потім, коли дійшли до заключної частини молитви, вони повернулись обличчям до сходу, заплющили очі й, розхитуючись, як балагула, проказали: "Бог великий, всемогутній, всебла-гий..." Саме тут, просто вечірнього неба на дніпровому березі, вони відчули справжній зміст цих слів. І молитва їхня лилася так щиро, так солодко, як ніколи!

37

НА ПОРОМІ

Несподівана зустріч на поромі. — Ма-леньний вихрест. — Вони пізнали один одного. — Розійшлися без слів

Маленькі сироти-мандрівники ще не встигли скінчити молитву, як побачили вдалині на яскріючій гладіні Дніпра якийсь темний клубок, що весь час міняв свої барви в промінні призахідного сонця. Цей клубок дедалі збільшувався, раз у раз пірнав, то зникаючи, то знову з'являючись. Потім діти почули якийсь дивний шум, наче торохтіння колес і скрип линви. Вони нашвидку закінчили молитву й кинулись до берега, де побачили грубу линву, натягнуту через усю дніпрову широчінь і прикріплену на цьому березі до товстої колоди. А темний клубок чимраз більшав, перетворюючись на незграбну дерев'яну істоту, на якесь чудисько, що нагадує плавучий будинок. На спині цього чудиська крутилося колесо, за допомогою якого воно рухалось по воді, поволі, але впевнено наближаючись до берега. Нарешті його вже можна було добре розглядіти. Виявилося, що це не чудисько, не жива істота, а таке судно, барка чи берлина, і на цій берлині стоять підводи, коні, люди. Оце й був той пором, що його діти так довго виглядали, і на цьому поромі вони переправляться через Дніпро! їм стало легше на душі, тепер можна трохи сісти на пісок і почекати, поки пором пристане до берега, бо він рухається не дуже швидко, посувається поволі-поволі, ледве повзе. Навіть сонце рухається значно швидше за нього. Щойно воно було над обрієм, а тепер уже котить, немов з гори, і швидко зникає по той бік ріки, залишаючи по собі широку червону смугу. Вітерець чимраз свіжішає. Діти сидять на піску, а однолітнє малятко спить на руках у старшого брата.

Коли пором зупинився, люди з підводами й кіньми не поспішаючи, поодинці зійшли з порома мовчки, не мовивши жодного слова, а балагула Шимен-Волф виїхав на пором, теж не кажучи ані слова, неначе всі умовилися вперто мовчати. Спочатку він повів на пором коней з фургоном, навіть не побажавши їм, як звичайно, холери, а потім махнув рукою своїм юним пасажирам, щоб вони теж зійшли на пором. Ще хвилина, і пором волею одної людини, яка з усієї сили налягла на линву, тихо рушив своєю дорогою, так тихо, що майже не чуєш, як він рухається. Здавалося, що не пором посувається вперед, а Дніпро відступає назад. І лише тут стало видно, який Дніпро широкий, який він чудовий і величний. Пливеш-пливеш, а до протилежного берега все ще далеко.

Сонце давно вже закотилося за річкою, і виплив місяць, спочатку червоний, потім почав яснішати й став білий-білий, як срібло. Поодинці, мов суботні свічки, засвітилися зорі нд темному небі, і Дніпро набув нових барв, нового вигляду, він немов загорнувся в темний плащ, і від нього повіяло якоюсь ніжною, приємною свіжістю. У голові снували тисячі думок: про ніч, про небо, про зорі, що відбивалися в тихій дніпровій воді. Адже кожна зірочка — це людська душа! А пором! Така махина, а рухається всього лише силою одної людини. Налягає однією рукою на линву, тягне її, колесо крутиться, і пором посувається вперед.

Шолом не від того, щоб ближче придивитись, як цей чоловік працює коло линви й змушує пором рухатись. Він підходить до поромника. Це ще зовсім молодий хлопець у сірій свиті, великих чоботиськах і з кучмою на голові. Хлопець, не зупиняючись, раз у раз налягає на страшенно грубу линву. Шолом придивляється, як браво працює цей поромник, як енергійно рухаються в нього плечі вгору-вниз, вгору-вниз, аж кістки тріщать.

Йому жаль цього парубка, надто він молодий, оцей поромник. Шолом заглядає йому в обличчя й... відскакує назад. Здається, він його знає — знайомі очі!.. І Шолом знову підходить до нього ще ближче: це навіть не парубок, а ще зовсім юний хлопчак із засмаглим, аж чорним, згрубілим обличчям і зашкарублими, почорнілими руками.

Він напружує свою пам'ять і раптом згадує одного з своїх воронківських товаришів, Берла, вдовиного сина, смаглявого хлопчика з великими зубами. Невже це він? Ні, не може бути! Це йому ввижається. Але, господи боже, це ж все-таки він!.. Помітивши, що на нього дивляться, поромник ще більш насунув шапку й скоса зиркнув на того, що так пильно придивляюся до нього. їхні очі зустрілися в нічній темряві, і... вони пізнали один одного...

Ця несподівана зустріч викликала в Шолома цілу зливу думок. Берл — християнин? Єврей — християнин?.. І він згадує, як тоді ще казали в містечку про Берла, що той вихрестився. Недарма його вже тоді прозвали віровідступником. Підійти, признатися до нього, розпитати його Шоломові щось заважало. Він відчував якусь відчуженість, холодок і разом з тим жаль до цього хлопця. Жаль єврея, що став вихрестом, і заради чого? Заради того, щоб надіти сіру свитку, велику волохату шапку й стати помічником поромника, наймитом!.. А наймит і вухом не веде! Навіть не ворухнувся. Мабуть, не міг дивитися своєму товаришеві в очі. Він дивився вниз, у воду, неначе там щось можна побачити. Потім Берл щільніше закутався у свою свитку, нижче насунув шапку, поплював у долоні й взявся до роботи з іще більшою запеклістю, наліг з усієї сили на грубезну линву. Линва рипіла, коліщата крутились, пором плив далі-далі, аж поки — стоп! — приїхали.

— Сідайте на воза! — скомандував мовчазний балагула, коли з'їхав з порома. Він стьобнув конячок, вшанував їх кличками "холера", "падло" й покотив далі, залишивши позад себе Дніпро з поромом і з наймитом-пором-ником, який колись був єврейським хлопчиком, внуком праотця Якова. А тепер ким він став?.. Бідолаха! Бідолаха!

38

У БОГУСЛАВІ НА ТОРГОВИЦІ

Прибули в Богуслав просто на ярмарок.— Невідомо, який Мойше-Йося їхній дід. — Єврей у талеснотні береться приставити, дітей до діда

Вже зовсім розвиднілося, коли юні сироти-мандрівники, втомлені, голодні, сонні, в'їжджали в місто Богуслав. З-поза лісу зійшло ясне, тепле сонце. Спершу вони проминули величезне кладовище, на якому була така сила похилених, напівзруйнованих надгробків з напівстертими написами, що можна було подумати, ніби Богуслав бозна-яке велике місто! Проминувши кладовище, вони в'їхали одразу на торговицю — щось на зразок базару чи ярмарку,— де все змішалося: селяни, коні, корови, свині, цигани, підводи, колеса, хомути й різні євреї: євреї-кушніри, євреї-шап-карі, євреї з "красним товаром", з булками, з бубликами, з пірниками, з яблучним квасом і з чим тільки хочете. А жінок скільки! Жінки з кошиками, жінки з яблучками, жінки з курками, із смаженою рибою і просто собі жінки. І всі кричать, верещать, галдикають, а коні, корови й свині їм допомагають, а сліпі старці співають і грають на лірі. Оглухнути можна! А курява стоїть така, що важко розглядіти одне одного, і від всіляких запахів задихнутися можна.

Діти приїхали в слушний час — у базарний день. Балагула ледве продерся із своїм фургоном крізь ярмарок, побажав за своїм звичаєм місту й ярмаркові вісімнадцять холер, аж поки нарешті не в'їхав у саме місто, яке дуже нагадувало кладовище своїми похиленими, схожими на надгробки, будиночками. Проте траплялись подекуди й нові будинки, які видавалися тут чужими, наче багаті гості на убогому весіллі. І тут тільки почався справжній гармидер. Балагула Шимен-Волф знав, що йому доручили відвезти юних пасажирів у Богуслав до їхніх діда та баби. Йому навіть сказали, як звуть діда та бабу, але він устиг все забути під три чорти! Шимен-Волф присягався, що всю дорогу пам'ятав їхні імена, слово честі, але тільки-но опинився на цьому ярмарку, вони одразу вилетіли з пам'яті. От, холера!.. (До кого це стосується, він не сказав).

Тим часом підійшов один чоловік, потім ще один, і ще один, і ще два, і три, і жінки з кошиками та без кошиків. Знявся галас, ґвалт— всі говорили разом, розповідали одне одному новину, що балагула привіз якихось дітей.

— Звідки?

— З-поза Дніпра. —— 3 Ржищева?

— Чому саме з Ржищева, чому не з Канева?

— Не з Ржищева, не з Канева, а з Переяслава!

— Куди?

— Ви ж бачите куди — не в Єгупець, а в Богуслав він їх привіз.

— До кого?

— Ач який, якби ми знали до кого, все було б гаразд! До діда, каже він, до їхнього діда.

— До якого діда?

— Ач, якби знати, до якого діда, то все було б гаразд.

— Стривайте! Знаєте що, спитаймо дітей, як звуть їхнього діда, вони, певно, знають.

— Звідки вони можуть знати?

— А чому вони не можуть знати?

Та ось, орудуючи ліктями, протовпився якийсь продавець бубликів у кашкеті з тріснутим козирком:

— Пустіть мене, я їх розпитаю. Діти, скажіть, як звуть вашого діда?

Від усього цього галасу та гармидеру діти зовсім розгубилися, проте вони згадали, що діда звуть Мойше-Йося.