Воно - Кінг Стівен

Перепливаєш та й перепливаєш, — сказав містер Міковбер, граючись моноклем, — ото й усе. Відстань — то річ уявна.

Чарлз Діккенс. Девід Копперфілд

4 червня 1985 року

Приблизно двадцять хвилин тому приходив Білл і приніс мені цей записник — Керол знайшла його на одному з бібліотечних столів і дала його Біллу, коли він про нього спитав. Я гадав, що він у шефа Редімахера, та, вочевидь, вирішив його не торкатись.

Біллова заїкуватість знову почала зникати, та за останні чотири дні бідолаха постаршав мало не на чотири роки. Він сказав, що завтра Одру випишуть з Деррійської міської лікарні (де я наразі й сам перебуваю), а тоді відвезуть приватною "швидкою" в Бенгорську психіатричну клініку. Фізично вона в нормі — кілька незначних подряпин та синців, які вже почали загоюватись. А от ментально…

— Піднімаєш їй руку, і вона так і стоїть, — сказав Білл. Він сидів біля вікна й крутив пальцями бляшанку дієтичної газованки. — Висить собі, поки хтось її не опустить. Рефлекси працюють, та дуже слабко. Вони зробили ЕЕГ[802], і з неї видно, що альфа-хвиля надзвичайно пригнічена. Майку, вона к-к-кататонік.

— У мене є одна думка, — сказав я. — Може, не така й хороша. Якщо не сподобається, то так і скажеш.

— Ну?

— Я тут проваляюся ще з тиждень. Чому б замість того, щоб відправляти її в Бенгор, не повезти її до мене, га? Проведи з нею тиждень. Говори з нею, навіть якщо вона не відповідатиме. А вона здатна… сама ходити в туалет?

— Ні, — тьмяним голосом сказав він.

— А ти зможеш… ну, хотів би…

— Чи хочу сам її вилікувати? — Білл посміхнувся.

І то була така жалюгідна посмішка, що мені довелося на хвильку відвести очі. Так само посміхався мій батько, коли розказав про Батча Баверза й курчат.

— Так, гадаю, що можна спробувати.

— Я не казатиму, щоб ти легше до цього ставився, бо, вочевидь, ти до цього поки не готовий, — сказав я, — та, будь ласка, згадай, що ти сам погодився — більшість, а то й усе, з того, що трапилося, просто мало статися. І це може включати й Одру.

— Не треба було п-патякати про те, куди я їду.

Інколи варто змовчати, тож я так і зробив.

— Гаразд, — врешті мовив він. — Якщо ти справді серйозно…

— Так. Ключі від дому лежать на реєстратурі. У морозилці кілька стейків "Делмоніко"[803]. Мабуть, так теж мало статися.

— Вона їсть в основному м'яку та, ох, рідку їжу.

— Ну, — мовив я та всміхнувся, — якщо буде привід для святкування, на горішній полиці кухонної шафи стоїть пляшка доволі непоганого вина. "Мондаві". Домашнє, проте смачне.

Він підійшов і стиснув мою руку.

— Дякую, Майку.

— Звертайся, Великий Білле.

Він відпустив мою руку.

— Цього ранку Річі відлетів до Каліфорнії.

Я кивнув.

— Гадаєш, будете на зв'язку?

— М-може, — сказав він. — Принаймні спершу. Але… — він поглянув мені у вічі. — Гадаю, знову буде те саме.

— Забудемо?

— Так. Далебі, гадаю, що це вже почалося. Поки що різні дрібнички. Деталі. Та мені здається, що воно розростеться.

— Мабуть, воно й на краще.

— Може бути.

Він подивився у вікно, й досі крутячи в руках бляшанку дієтичної газованки, і майже напевно думав про дружину — мовчазний, з широко розплющеними очима, гарний та немов зроблений з пластику. Кататонік. Десь грюкнули й замкнулися двері. Він зітхнув.

— Може бути.

— А Бен? Беверлі?

Він знову подивився на мене й посміхнувся.

— Бен запросив її поїхати з ним до Небраски, і вона погодилася пожити там, хоча б трохи. Ти чув про її подругу з Чикаго?

Я кивнув. Беверлі розповіла Бенові, а він вчора переповів про це мені. М'яко кажучи (і то сильно м'яко кажучи), останній опис Беверлі її чудового, фантастичного чоловіка Тома був значно ближчий до правди, ніж перший. Чудовий, фантастичний Том тримав Беверлі в емоційних, духовних, а іноді навіть фізичних кайданах останні чотири роки чи близько того. Чудовий, фантастичний Том дістався сюди після того, як вибив інформацію з єдиної близької подруги Бев.

— Вона сказала мені, що збирається через тиждень злітати в Чикаго й подати заяву про його зникнення. Себто про зникнення Тома.

— Розумне рішення, — сказав я. — Там, унизу, його точно не знайдуть. ("Ні його, ні Едді", — подумки додав я.)

— Гадаю, що не знайдуть, — погодився Білл. — А коли вона повернеться, б'юся об заклад, що Бен поїде з нею. І знаєш що? Це вже справді бозна-що.

— Ну?

— Мені здається, що вона не пам'ятає, що трапилося з Томом.

Я витріщився на нього.

— Вона або забула, або забуває, — мовив Білл. — Я й сам уже не можу згадати, як виглядали ті двері. Д-двері до Його лігва. Я намагаюся подумати про них, і тоді трапляється якась дурня — у г-голові виникає образ трьох к-к-козенят, які переходять місток. З казки "Трійко кмітливих козенят". От маячня, га?

— Урешті-решт вони відстежать мандрівку Тома Рогана до Деррі, — сказав я. — Він полишив за собою слід з усіляких чеків з милю завдовжки. Прокати автівок, квитки на літак.

— Я не так певен, — сказав Білл, підкурюючи цигарку. — Гадаю, за авіаквиток він заплатив готівкою й назвався чужим іменем. Мабуть, купив якусь дешеву машину або взагалі вкрав.

— Нащо?

— Та припини, — відказав Білл. — Чи ти гадаєш, що він приперся сюди, аби просто її відшмагати?

Одну довгу мить ми дивилися один на одного, а тоді він підвівся.

— Слухай, Майку…

— Крутий перець валить до дверець, — сказав я. — Я січу фішку.

Він, розреготався з цього, а коли витер сльози, промовив:

— Дякую за те, що дозволив пожити в тебе, Майкі.

— Не буду тебе запевняти, що з цього щось вийде. Терапевтичних якостей за своїм домом я не помічав.

— Ну… ще побачимося.

А тоді він зробив одну дивну річ — дивну, проте дуже милу. Він поцілував мене в щоку.

— Хай тобі Бог помагає, Майку. Я ще заскочу.

— Усе ще може бути тіп-топ, Білле, — сказав я. — Не втрачай надії. Усе може бути окей.

Він посміхнувся й кивнув, та я гадаю, що в наших думках майоріло одне слово: кататонік.

5 червня 1985 року

Сьогодні зайшли попрощатися Бен із Беверлі. Вони вирішили не летіти: у Герців Бен взяв напрокат великий широкий "кадилак", і вони поїдуть собі без поспіху. І коли вони дивляться одне на одного, в їхніх очах з'являється щось таке, що підказує мені — вони або уже сплять разом, або спатимуть раніше, ніж доберуться до Небраски. Можу побитися об заклад на всю свою пенсію.

Беверлі обійняла мене, сказала, щоб я скоріше одужував, і заплакала.

Бен також мене обійняв, і втретє чи вчетверте спитав, чи писатиму я листи. Я сказав, що справді писатиму, і таки стримаю слово… принаймні триматиму деякий час. Бо цього разу це почало відбуватися й зі мною.

Я почав забувати.

Як і казав Білл, усе починається з незначних речей, з деталей. Та здається, що забуття розповсюдиться далі. Може статися, що за місяць або рік цей записник буде єдиним, що зможе мені нагадати про те, що сталося в Деррі. Можливо, й самі записи почнуть вицвітати, і зрештою цей нотатник стане таким же порожнім, як того дня, коли я придбав його у відділі шкільних товарів в універмазі "Фрізіс". Це жахлива думка, і вдень вона здається дурнуватою нісенітницею… та коли вартуєш уночі, це здається цілком логічним.

Забуття… його перспектива наганяє на мене паніку, але й також дає щось на кшталт підспудного полегшення. І це більше, ніж будь-що, підказує мені, що цього разу ми справді вбили Його, що більше немає потреби у вартовому, який би пильнував, коли цикл розпочнеться заново.

Млява паніка, підспудна полегкість. І, гадаю, краще я віддамся полегкості, підспудна вона чи ні.

Телефонував Білл. Сказав, що вони з Одрою вже заселилися. Змін немає.

"Я завжди пам'ятатиму тебе". Ось що сказала мені Бев саме перед тим, як вони з Беном пішли.

6 червня 1985 року

Сьогодні на першій шпальті "Деррі Ньюз" з'явилася цікава стаття. Назва була такою: "ШТОРМ ЗМУШУЄ ГЕНЛІ ОБЛИШИТИ РОЗБУДОВУ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛУ". Там ішлося про Тіма Генлі — забудовника-мультимільйонера, який буревієм увірвався в Деррі наприкінці шістдесятих років. Саме Генлі та Зітнер організували консорціум, який відповідав за будівництво Деррійського торгового центру (згідно з іншою статтею на першій сторінці, його, скоріш за все, оголосять непридатним для ремонту). Тім Генлі прагнув побачити, як Деррі розквітне. У його мотивах було й прагнення прибутку, авжеж, та не тільки — він щиро хотів це побачити. Його раптова відмова продовжувати розбудову конференц-залу наштовхнула мене на кілька думок. Найочевиднішим було те, що Генлі розчарувався в Деррі. А ще я гадаю, що через руйнацію торгового центру він міг утратити останню сорочку.

Та стаття натякала й на те, що Генлі такий не один — інші інвестори або ж потенційні вкладники в майбутнє Деррі могли вже підшукувати інші варіанти. Звісно, Елу Зітнеру можна було не хвилюватися, адже Бог відправив його на пенсію, коли завалився центр. А от ті, хто поділяв точку зору Генлі, зіткнулися з серйозною проблемою — як відбудувати частину міста, яка на п'ятдесят відсотків занурилася під воду?

Гадаю, що після довгого, по-упирячому живучого існування, Деррі почав умирати… наче беладона — час квітнути прийшов і пішов.

Після обіду зателефонував Біллові. З Одрою все так само.

За годину по тому я подзвонив у ще одне місце — цього разу до Річі Тозіера в Каліфорнію. Натомість дзвінок прийняв автовідповідач, і на фоні заграв "Кріденс клірвотер рівайвл"[804]. Ці бісові машини завжди збивають мене з пантелику. Я назвав своє ім'я, номер, трохи подумав і додав, що сподіваюся, зараз він знову може носити контактні лінзи. Я вже збирався покласти слухавку, коли з неї почувся голос самого Річі: "Майкі! Як життя?" У його голосі чулася радість, теплота… однак і очевидна суміш зчудування й сум'яття. То був голос людини, яку заскочили зненацька.

— Привіт, Річі, — сказав я. — Досить непогано.

— Це добре. Як там воно, ще болить?

— Трохи. Уже майже все. А от свербить скажено. Я буду збіса щасливий, коли вони врешті розпеленають мені груди. До речі, "Кріденс" мені сподобався.

Річі засміявся.

— Бляха, та то не "Кріденс", це "Рок-н-рольні дівчата" з нового альбому Фоперті. Зветься "Центрополе"[805]. Ти його зовсім не чув?

— Нє-а.

— Ти мусиш його дістати, він чудовий. Він просто такий… — його голос затих на хвильку, а тоді він договорив: — Як у старі часи.

— Я його куплю, — сказав я, і, мабуть, так і зроблю.

Мені завжди подобався Джон Фогерті.