Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Він міг прочитати "АЛ", і одразу ж під цими літерами було "МАЙ". Раптом він здогадався.

— Білле! Річі! Бев! — він засміявся від здивування.

— Що там, Бене?! — крикнула Беверлі.

Схопившись за ту річ обома руками, Ден штовхнув її. Заскрипіло — то один кут вивіски шкрябнув стіну тунелю. Тепер можна було прочитати наступне: "АЛАДДІН" і над цим — "НАЗАД У МАЙБУТНЄ".

— Це афіша "Аладдіна", — сказав Річі. — Як…

— Вулиця обвалилася, — прошепотів Білл.

Очі його широко розчахнулися. Він подивився в кінець тунелю. Попереду було ще світліше.

— Що, Білле?

— Що за хуйня тут трапилася?

— Білле? Білле? Що…

— Усі ці риштаки! — белькотів Білл. — Усі ці старі дренажні колодязі! Трапилася ще одна повінь! І, гадаю, цього разу…

Піднявши Одру вище, він побрів далі. Бен, Бев та Річі рушили за ним. П'ять хвилин по тому Білл звів очі й побачив небесну блакить. Він дивився крізь тріщину в тунелі, яка бігла його стелею далі, розширяючись до сімдесяти футів. На поверхні води було чимало островів і архіпелагів: купи цегли, хвіст седану "Плімут" з відкритим багажником, з якого лилася вода, паркувальний стовпчик, що прихилився до стіни, наче п'яниця — його циферблат показував "ПОРУШЕННЯ".

Іти стало майже неможливо: міні-гори здіймалися й опускалися з нерівномірними інтервалами, ніби припрошуючи: "Зломи гомілку!" Вода м'яко обтікала їхні пахви.

"Це вода зараз сумирна, — думав Білл. — Та якби ми були тут на дві години раніше, навіть на годину, на нас би чекав найкрутіший у світі водний атракціон".

— Великий Білле, це що за херня така? — спитав Річі.

Він стояв ліворуч від Білла — він дивився на стелю, і м'язи на його обличчі розслабилися від зачудування. "От тільки це ніяка не стеля, — подумав Білл. — Це Головна вулиця. Принаймні колись була".

— Гадаю, що більша частина деррійського центру зараз пливе Каналом до Кендаскіґу. І зовсім скоро потрапить до Пенобскоту, а потім — до Атлантичного океану, і хай пиздує. Річі, допоможеш мені з Одрою? Не думаю, що зможу…

— Звісно, — сказав Річі. — Атож, Білле. Без проблем.

Він взяв у Білла Одру. На світлі він міг роздивитися її краще, ніж би йому того хотілося: її блідість маскували, та не повністю ховали бруд з нечистотами — вони замастили її лоб та кіркою вкривали щоки. Її очі були так само розплющені… широко розплющені й позбавлені будь-якого виразу. Волосся висіло довгими вологими пасмами. Вона могла бути одною з тих надувних ляльок, які продавали в нью-йоркській "Коморі насолоди" або на гамбурзькому Ріпебані[800]. Єдиною відмінністю було її повільне, рівномірне дихання… яке могло б бути посіпуванням механізмів, ото й усе.

— Як ми звідси виліземо? — спитався він у Річі.

— Хай Бен тебе підсадить, — сказав той. — Ти витягнеш Бев, і ви вдвох дістанете Одру. Тоді Бен підсадить мене, і ми витягнемо його. А після цього я покажу тобі, як влаштовуються волейбольні змагання для тисячі студенток.

— Біп-біп, Річі.

— Біп-біп твою сраку, Білле.

Утома прокочувалася його тілом пульсуючими хвилями. Він зловив погляд Беверлі, і деякий час вони дивилися одне на одного. Вона легенько кивнула йому, і він посміхнувся.

— Підсадиш, Б-б-бене?

Бен, який також виглядав смертельно стомлено, кивнув. Одну його щоку прокреслювала глибока подряпина.

— Гадаю, з цим я впораюся.

Він трохи нагнувся і сплів пальці. Білл задер одну ногу, ступив нею в стремено з Бенових рук і витягнув руки. Не дотягнутися. Бен підняв руки вище, і Білл вхопився за щербатий край тунелю. Підтягнувся й виліз назовні. Перше, що він побачив — біло-помаранчевий бар'єр. Друге — вируючий натовп з чоловіків та жінок позаду бар'єра. Третє — універмаг "Фрізіс", тільки тепер у нього був дивний, випнутий вигляд… немов намальований у неправильній перспективі. За секунду він зрозумів, що мало не половина будівлі просіла й провалилася в Канал. Верхня частина універмагу нахилилася над вулицею й, здавалося, от-от впаде, наче піраміда з неохайно складених книжок.

— Дивіться! Дивіться! На вулиці хтось є!

На місце, де Біллова голова виглядала з розлому в хідникові, показувала якась жіночка.

— Дякувати Богу, хтось вижив!

Вона кинулася бігти — літня жіночка з хустинкою на голові, зав'язаною по-сільському. Її втримав коп.

— Там небезпечно, місіс Нельсон. Ви ж знаєте. Решта вулиці може завалитися будь-якої миті.

"Місіс Нельсон, — подумав Білл. — Я вас пам'ятаю. Іноді ваша сестра няньчилася зі мною та Джорджем". Він підняв руку, аби показати їй, що з ним усе гаразд, і коли вона помахала у відповідь, він відчув наплив добрих почуттів. І надію.

Він розвернувся й розпластався по хіднику, намагаючись якомога рівномірніше розподілити вагу, як учать робити, коли опиняєшся на тонкій кризі. Він сягнув рукою по Бев. Вона схопила його за зап'ясток, і зібравши докупи те, що здавалося йому останніми силами, він витягнув її нагору. Сонце, яке було знову сховалося, визирнуло з-за хмар, що нагадували лускату шкіру скумбрії, і повернуло їм їхні тіні. Беверлі налякано глипнула вгору, а тоді зловила Біллів погляд і посміхнулася.

— Білле, я люблю тебе, — сказала вона. — І молюся, щоб з нею було все гаразд.

— Д-дякую тобі, Бевві, — промовив він.

Від його лагідної посмішки на її очах забриніли сльози. Він обійняв її, і маленький натовп, що зібрався за пластиковим бар'єром, зааплодував. Фотограф з "Деррі Ньюз" клацнув фотоапаратом. Ця світлина з'явилася в першочервневому випуску, який надрукували в Бенгорі, бо вода пошкодила преси "Ньюз". Підпис під нею був досить простим і досить правдивим для того, аби Білл вирізав зображення й носив його в гаманці протягом багатьох років: "ВЦІЛІЛІ" — надрукували під світлиною. Ото й усе, та цього виявилося достатньо.

У Деррі, штат Мейн, було за шість хвилин одинадцята.

7

ДЕРРІ / ПІЗНІШЕ. ТОГО Ж ДНЯ

Скляний коридор між Дитячою та дорослою бібліотеками вибухнув о 10:30 ранку. О 10:33 дощ ущух. Не поступово зійшов нанівець, він зупинився одразу — так, наче Горішній Жилець клацнув перемикачем. Вітер і до того трішки стишився, та тут він просто зник — так миттєво, що люди витріщились один на одного зі збентеженими, побожними обличчями. Містом розлився звук, схожий на той, з яким після безпечної посадки 747-го глохнуть його двигуни. Уперше сонце визирнуло о 10:47. Після обіду хмари зовсім розтанули і день закінчився ясним та спекотним. До 15: ЗО ртутний термометр "Орандж Краш",[801] який висів на дверях крамниці "Уживана Троянда, Уживаний Одяг", сягнув відмітки вісімдесят три градуси — найвищий показник для пізньої весни в Деррі. Люди човгали вулицями, наче зомбі, і майже не розмовляли. Вирази на їхніх обличчях були навдивовижу подібними — на них читався тупий подив, який міг би видатися смішним, якби не був відверто нещасним. Надвечір до Деррі прибули репортери з "Ей-бі-сі", "Сі-бі-ес", "Ен-бі-сі" та "Сі-ен-ен", і саме ведучі новин на цих телеканалах доведуть до розуміння мешканців міста бодай певну версію правди — вони допоможуть їм зрозуміти реальність того, що відбулося… хоча знайшлися б і ті, хто міг би підкинути думку, що реальність є дуже хисткою концепцією — щось, мабуть, не міцніше за шматок парусини, напнутий на сітку з канатів, схожу на нитки павутиння. Наступного ранку Брайян Ґамбл та Віллард Скотт із телешоу "Сьогодні" уже будуть у Деррі. Під час програми Ґамбл братиме інтерв'ю у Ендрю Кіна. "Уся водонапірна Вежа беркицьнулася й покотилася з пагорба, — казав Ендрю. — Це було типу "вау". Розумієте? Ну, типу, "Спілберг, вдавися". Гей, а я коли телек дивився, ви завжди здавалися, ну, набагато вищим". Вони та їхні сусіди по телевізору — ось що зробило цей жах реальним. Це дасть їм бодай якийсь ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися й спробувати усвідомити ту страшну, незбагненну річ. То була "ХИМЕРНА БУРЯ". За наступні дні "СТРАШНА КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ" зросте — ось такі "МОТОРОШНІ НАСЛІДКИ ШТОРМА-ВБИВЦІ". Адже то була "НАЙГІРША ВЕСНЯНА БУРЯ В ІСТОРІЇ МЕЙНУ". Усі ці заголовки, якими б жахливими вони не були, виявилися корисними, бо вони допомогли притлумити дивну природу того, що сталося… хоча слово "дивну природу" — то дуже м'яко сказано. "Божевілля" пасує набагато краще. Вони побачать себе по телевізору, і все стане зрозумілішим, не таким божевільним. Та до прибуття знімальних груп на вулицях будуть самі жителі Деррі, які блукатимуть засміченими цеглою, вкритими багнюкою дорогами з виразами ошелешеної недовіри на обличчях. Лише деррійці, які мовчки дивитимуться на руїни, іноді підбиратимуть якісь речі, а тоді впускатимуть їх на асфальт — люди, які намагатимуться збагнути, що ж трапилося за останні сім-вісім годин. На Канзас-стрит стояли чоловіки, курили й дивилися на будинки, які лежали догори дриґом у Пустовищі. Інші люди стояли за біло-помаранчевими бар'єрами й дивилися на чорну діру, на місці якої ще до десятої ранку знаходився центр міста. Головний заголовок недільної газети був "ВІДБУДУЄМО, ЗАПЕВНЯЄ МЕР ДЕРРІ", і, мабуть, він виконає свою обіцянку. Але в наступні тижні, поки члени міської ради сперечалися з приводу того, як почати відбудову, велетенський кратер, де колись був центр міста, продовжував спокійно та поступово розростатися. За чотири дні після бурі в яму провалилася будівля Бенгорської гідроелектричної компанії. Три дні по тому під землю пішла "Летюча псарня", де продавали найсмачніші чилі-доги з кислою капустою у всьому східному Мейні. Офісні, приватні та квартирні будинки іноді затоплювало нечистотами. У Старому Відрозі це траплялося так часто, що люди почали виїжджати. Увечері 10 червня в Бессі-парку відбулися перші кінні перегони; перший забіг було призначено на 20:00, і всі дещо збадьорилися. Та коли коні з першого забігу мчали до фінішної прямої, проломилася секція трибун, і постраждало з дюжину людей. Одним із них був Фоксі Фоксворт, директор кінотеатру "Аладдін" до 1973 року. Фоксі пролежав два тижні в лікарні зі зламаною ногою та проколеним яєчком. Коли його'виписали, він вирішив переїхати до сестри в Саммерсворт, штат Нью Гемпшир.

І він такий був не один. Деррі розвалювався.

8

На їхніх очах санітар захряснув задні двері "швидкої" й рушив до кабіни. Автомобіль почав здійматися схилом у напрямку Деррійського міського шпиталю. Річі зупинив його, сильно ризикуючи життям та правицею, а тоді заговорив роздратованого водія до нічиєї — санітар наполягав на тому, що вільного місця зовсім не було.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: