Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
17 грудня. Сьогодні, в ресторані "Franzensring" відомий австрійський письменник Артур Шпіглер убив пострілом з револьверу російську журналістку і перекладачку багатьох сучасних австрійських і німецьких новелістів, що працювала під псевдонімом "Генріх".
10 листопада 1940
НАТАЛІ
I
Того літа я вперше одягнув студентський кашкет і був щасливий тим особливим щастям початку молодого вільного життя, що буває тільки в цю пору. Я виріс у строгій дворянській сім'ї, в селі, і юнаком, гаряче мріючи про любов, був ще чистий душею і тілом, червонів при вільних розмовах товаришів по гімназії, і вони жартували: "Ішов би ти, Мещерський, у монахи!" В те літо я вже не червонів би. Приїхавши додому на канікули, я вирішив, що настав і для мене час бути, як усі, порушити свою чистоту, шукати любові без романтики і, через це рішення та й бажання показати свій голубий околиш, став їздити у пошуках любовних зустрічей по сусідніх маєтках, до рідних і знайомих. Так потрапив я в маєток мого дядька по матері, відставного і давно вдового улана Черкасова, батька єдиної доньки, а моєї двоюрідної сестри Соні…
Я приїхав пізно, і в домі мене зустріла тільки Соня. Коли я вискочив із тарантасу і вбіг у темну вітальню, вона вийшла туди в нічному фланелевому халатику, високо тримаючи в лівій руці свічку, підставила мені для поцілунку щоку і сказала, хитаючи головою, зі своєю звичною насмішкуватістю:
— Це молодий чоловік, що завжди і всюди запізнюється!
— Цього разу ніяк не з власної вини, — відповів я. – Запізнився не молодий чоловік, а поїзд.
— Тихіше, всі сплять. Весь вечір вмирали від нетерпіння, чекання і нарешті махнули на тебе рукою. Тато пішов спати сердитий, обізвавши тебе вітрогоном, а Єфрема, що, вочевидь, лишився на станції до ранкового поїзду, старим дурнем, Наталі пішла ображена, прислуга теж розійшлася, одна я виявилась терплячою і вірною тобі… Ну, роздягайся і підемо вечеряти.
Я відповів, милуючись її синіми очима і піднятою, відкритою до плеча, рукою:
— Дякую, милий друже. Переконатися в твоїй вірності мені тепер особливо приємно – ти стала справжньою красунею, і я маю на тебе найсерйозніші сподівання. Яка рука, шия і який звабливий цей м'який халатик, під яким, мабуть, нічого немає!
Вона засміялася:
— Майже нічого. Але і ти став хоч куди і дуже змужнів. Жвавий погляд і банальні чорні вусики… Тільки що це з тобою? Ти за ці два роки, що я тебе не бачила, перетворився з хлопчиська, що вічно спалахує від сором'язливості, в дуже цікавого нахабу. І це обіцяло би нам багато любовних втіх, як говорили наші бабусі, коли б не Наталі, в яку ти завтра ж вранці закохаєшся до гробу.
— Та хто ця Наталі? – спитав я, входячи за нею в освітлену яскравою висячою лампою їдальню з відкритими в темряву теплої і тихої літньої ночі вікнами.
— Це Наташа Станкевич, моя подруга по гімназії, що приїхала погостювати у мене. І от це вже дійсно красуня, не те, що я. Уяви собі: чарівна голівка, так зване "золоте" волосся і чорні очі. І навіть не очі, а чорні сонця, висловлюючись як перси. Вії, звичайно, довгі і теж чорні і дивовижний золотистий колір обличчя, плечей і всього іншого.
— Чого іншого? – спитав я, все більше захоплюючись тоном нашої розмови.
— А от ми завтра вранці підемо з нею купатися – раджу тобі залізти у кущі, тоді побачиш, чого. І статурою, як молоденька німфа…
На столі у їдальні були холодні котлети, шматок сиру і пляшка червоного кримського вина.
— Не прогнівись, більше нічого немає, — сказала вона, сідаючи і наливаючи вина мені і собі. – І горілки нема. Ну, дай боже, цокнемося хоч вином.
— А чого саме дай боже?
— Знайти мені скоріше такого жениха, що пішов би до нас "у двір". Адже мені вже двадцять перший рік, а вийти заміж кудись набік я ніяк не можу: з ким же залишиться тато?
— Ну, дай боже!
І ми цокнулись і, повільно випивши весь бокал, вона знову з дивною усмішкою стала дивитись на мене, на те, як я працюю виделкою, стала ніби про себе говорити:
— Так, ти нічого собі, схожий на грузина і досить гарний, раніше ти був дуже вже худий і зелений на обличчі. Взагалі дуже змінився, став легкий, приємний. Тільки от очі бігають.
— Це тому, що ти бентежиш мене своїми принадами. Адже ти теж не зовсім така була перше…
І я весело оглянув її. Вона сиділа з іншого боку столу, вилізши вся на стілець, підклавши під себе ногу і поклавши повне коліно на коліно, трохи боком до мене, під лампою виблискувала рівна засмага її руки, сяяли синьо-лілові усміхнені очі і червонувато відливало каштаном густе і м'яке волосся, заплетене на ніч у велику косу; комір розхристаного халатика відкривав круглу засмаглу шию і початок повніючих грудей, на яких також лежав трикутник засмаги; на лівій щоці у неї була родимка з красивим завитком чорного волосся.
— Ну, а що тато?
Вона, продовжуючи дивитися все з тою ж посмішкою, вийняла з кишені маленький срібний портсигар і срібну коробочку з сірниками і закурила з деякою навіть зайвою вправністю, поправляючи під собою стегно.
— Тато, слава богу, молодець. Як і раніше прямий, твердий, постукує милицею, збиває сивий чуб, таємно підмальовує чимось бурим вуса і баки, молодецьки поглядає на Христю… Тільки ще більше, ніж раніше, і ще настійливіше трясе, хитає головою. Схоже, що ніколи ні з чим не погоджується, — сказала вона і засміялася. – Хочеш цигарку?
Я запалив, хоч ще не курив тоді, вона знову налила мені і собі і подивилась в темряву за відкритим вікном:
— Так, поки що все слава богу. І прекрасне літо, — ніч яка, глянь! Тільки солов'ї вже замовкли. І я справді дуже тобі рада. Послала за тобою ще о шостій, боялась, щоб не опізнився до поїзду Єфрем, що вже вижив із ума. Чекала тебе нетерплячіше за всіх. А потім навіть задоволена була, що всі розійшлись і що ти запізнюєшся, що ми, якщо ти приїдеш, посидимо наодинці. Я чомусь так і думала, що ти дуже змінився, з такими, як ти, завжди так буває. І знаєш, це таке задоволення – сидіти одній у всьому домі літньої ночі, коли чекаєш кого-небудь з поїзду, і нарешті почути, що їдуть, побрязкують дзвіночками, підкочують до ганку…
Я міцно взяв через стіл її руку і потримав у своїй, вже відчуваючи потяг до всього її тіла. Вона з веселим спокоєм пускала з губ кілечка диму. Я облишив руку і ніби жартуючи сказав:
— От ти кажеш Наталі… Ніяка Наталі з тобою не зрівняється… До речі, хто вона, звідки?
— Наша воронізька, з прекрасної сім'ї, колись дуже багатої, зараз же просто бідної. В домі говорять англійською і французькою, а їсти нічого… Дуже зворушлива дівчинка, струнка і тендітна. Розумниця, тільки дуже скритна, не відразу добереш, розумна чи дурна… Ці Станкевичі недалекі сусіди твого наймилішого кузена Олексія Мещерського, і Наталі говорить, що він щось частенько став заїжджати до них і скаржитись на своє холостяцьке життя. Та він їй не подобається. А потім – багатий, подумають, що вийшла через гроші, пожертвувала собою задля батьків.
— Так, — сказав я. – Та вернімося до справи. Наталі, Наталі, а як же наш із тобою роман?
— Наталі нашому роману все-таки не завадить, — відповіла вона. – Ти будеш божеволіти від кохання до неї, а цілуватися будеш зі мною. Будеш плакати у мене на грудях від її жорстокості, а я буду тебе втішати.
— Але ж ти знаєш, що я давним-давно закоханий в тебе.
— Так, але ж це була звичайна закоханість у кузину і до того ж занадто підколодна, ти був тоді тільки смішним і нудним. Та бог з тобою, прощаю тобі твою колишню дурість і готова почати наш роман завтра ж, незважаючи на Наталі. А поки що ідемо спати, мені завтра рано вставати по господарству.
І вона встала, зіпнувши халатик, взяла у вітальні недогарок свічки і повела мене у мою кімнату. І на порозі цієї кімнати, радіючи і дивуючись тому, чому я в душі дивувався і радів усю вечерю, — такій щасливій удачі своїх любовних надій, яка раптом випала мені у Черкасових, — я довго і жадібно цілував і притискав її до одвірка, а вона похмуро закривала очі, все нижче опускаючи свічку, з якої капав віск. Ідучи від мене з розчервонілим обличчям, вона пригрозила мені пальцем і тихо сказала:
— Тільки дивись тепер: завтра, при всіх, не смій пожирати мене "пристрасними поглядами"! Не дай бог, якщо тато щось помітить. Він мене боїться жахливо, а я його ще більше. Та й не хочу, щоб Наталі помітила що-небудь. Я ж дуже соромлива, не суди, будь ласка, по тому, як я веду себе з тобою. А не виконаєш мого наказу, відразу спротивієш мені…
Я роздягнувся і впав на постіль з запамороченням, але заснув солодко і миттєво, розбитий щастям і втомою, зовсім не підозрюючи, яке велике нещастя чекає на мене попереду, що жарти Соні виявляться не жартами.
Опісля я не раз згадував, як якусь зловісну призвістку, що, коли я ввійшов у свою кімнату і чиркнув сірником, щоб запалити свічку, на мене м'яко шугонула велика летюча миша. Вона так близько пролетіла повз моє обличчя, що я навіть при світлі сірника ясно побачив її мерзенну темну оксамитовість і вухасту, кирпату, схожу на смерть, хижу мордочку, потім гидко тріпочучи, виламуючись, пірнула в чорноту відкритого вікна. Але тоді я зразу ж забув про неї.
II
Вперше я побачив Наталі другого дня вранці лиш мигцем: вона раптом заскочила із вітальні у їдальню, глянула, — була ще не зачесана і в одній легкій сорочечці з чогось оранжевого, — і, зблиснувши цим оранжевим, золотистим волоссям і чорними очима, зникла. Я був тої хвилини один у їдальні, тільки-но закінчив пити каву, — улан випив раніше і пішов, — і, вставши з-за столу випадково озирнувся…
Я прокинувся того ранку досить рано, ще в повній тиші всього будинку. В ньому було стільки кімнат, що я інколи плутався в них. Я прокинувся у якійсь дальній кімнаті, вікнами у тінисту частину саду, добре виспавшись, із задоволенням вмився, одягнувся у все чисте, — особливо приємно було одягнути нову косоворотку з червоного шовку, — красивіше зачесав своє чорне мокре волосся, підстрижене вчора у Вороніжу, вийшов у коридор, повернув у інший і опинився перед дверима в кабінет і одночасно спальню улана. Знаючи, що він встає влітку біля п'ятої, постукав. Ніхто не відповів, і я відчинив двері, зазирнув і з задоволенням переконався у незмінності цієї старої просторої кімнати з трійним італійським вікном із столітнім сріблистим осокором за ним; ліворуч вся стіна в дубових книжкових шафах, між ними в одному місці височить годинник червоного дерева з мідним диском непорушного маятника, в іншому стоїть ціла купа люльок з бісерними чубуками, а над ними висить барометр, в третьому всунуте бюро дідівських часів з порижілим зеленим сукном відкинутої дошки горіхового дерева, а на сукні кліщі, молотки, гвіздки, мідна зорова труба; на стіні біля дверей, над стопудовим дерев'яним диваном, ціла галерея вицвілих портретів у овальних рамках; під вікном письмовий стіл і глибоке крісло – те і інше теж величезних розмірів; праворуч, над широченним дубовим ліжком, картина на всю стіну: почорнілий лаковий фон, на ньому ледве видно клубки схожих на дим хмар і зеленувато-голубих поетичних дерев, а на передньому плані виблискує, мов скам'янілим білком яйця, гола дебела красуня, мало не натурального розміру, що стоїть впівоберта до глядача гордим обличчям і усіма опуклостями повної спини, крутого заду і тилу могутніх ніг, спокусливо прикриваючи видовженими розчепіреними пальцями однієї руки сосок грудей, а другою низ живота в опасистих складках.
