Роня, дочка розбійника - Ліндгрен Астрід

Вони раділи зовсім не тому. Раділи, шо немає снігу й можна знов їздити верхи, що вони скоро переберуться до Ведмежої печери.

— А ще я радію, що ти, Бірку, ніколи не станеш розбійником, — сказала Роня.

Бірк засміявся.

— Ні, я заприсягнувся, що не стану ним. Але я часом думаю, з чого ми з тобою житимемо?

— Я знаю, з чого, — відповіла Роня. — Ми станемо рудокопами.

І Роня розповіла хлопцеві казку про срібну гору Лисого Пера, яку тому подарував сірячок у подяку за врятоване життя.

— Там такі грудки срібла, як камені, — сказала Роня. — І хтозна, може, це й не казка. Лисий Пер присягався, що це правда. Ми колись поїдемо й самі поглянемо, я знаю, де це.

— Нам не спішно, — сказав Бірк. — Тільки нікому не розповідай про це. А то налетять усі розбійники й розхапають срібло.

Роня засміялася.

— Ти такий розумний, як Лисий Пер. Розбійники жадібні до грабунків, мов канюки, казав він. Тому я, крім тебе, нікому не виказувала своєї таємниці.

— А тим часом ми проживемо й без срібла, сестро, — мовив Бірк. — У Ведмежій печері воно нам ні до чого.

Весняні дні ставали все тепліші, і Роня лякалася тієї хвилини, коли їй доведеться сказати батькові, що вона має намір перебратися до Ведмежої печери. Але Матіс був чудний чоловік, ніхто ніколи не міг би вгадати, як він поведеться.

— Гарна моя колишня печера, дуже гарна, — сказав він. — Кращого житла на літо й не придумаєш. Чи як ти гадаєш, Ловісо?

Ловіса звикла до його несподіванок і не дуже й здивувалася.

— Іди, доню, коли батько так надумав, — мовила вона. — Хоч я нудьгуватиму за тобою.

— Але ж восени ти повернешся, як завжди, — сказав Матіс, ніби Роня вже роками вибиралася весною з дому й поверталася восени.

— Так, повернуся, як завжди, — запевнила його Роня, рада й здивована, що цього разу все обійшлося так легко.

Вона сподівалася сліз, лайки, а натомість батько сидить перед нею, і вигляд у нього такий щасливий, ніби він згадує своє дитинство і свої розваги в старій свинарні.

— Коли я жив у Ведмежій печері, мені було скрутніше, — сказав він. — І не забувай, що насправді це моя печера! Може, я інколи навідуватимусь до вас.

Коли Роня розповіла про це Біркові, той великодушно відповів:

— Нехай приходить. Але все-таки приємно, — додав він, — що його чорна кучерява голова не щодня мулятиме очі!

Був ранній ранок. Прекрасний, як перший ранок на землі. Переселенці до Ведмежої печери йшли своїм лісом, а навколо них усе було сповнене весняного чару. На кожному дереві, в кожному озерці, у кожному зеленому кущі буяло життя, чути було щебет, шум, гудіння, спів, дзюрчання, звідусіль лунала нестримна, бадьора пісня весни.

Роня з Бірком досягли своєї печери, своєї домівки в пралісі. І все було таке, як раніше, приємне і знайоме — річка, що шуміла внизу, навколишні ліси в ранковому світлі, все було таке, як раніше. Весна була нова, але схожа на попередню.

— Не лякайся, Бірку, — мовила Роня, — бо я зараз викричу з себе весняний крик!

І вона крикнула, залилася, мов пташка, радісно й дзвінко, аж луна покотилася лісом.