Роня, дочка розбійника - Ліндгрен Астрід

Астрід Ліндгрен

РОНЯ, ДОЧКА РОЗБІЙНИКА

Переклад зі шведської ОЛЬГИ СЕНЮК

1

Тієї ночі, коли Роня народилася, в горах шаленіла буря і надворі так блискало й гриміло, що вся живина в Матісовому лісі, яка не була на прив'язі, від страху поховалася в свої нори й гнізда. Тільки лихим літавицям злива та грім подобалися дужче за всяку іншу погоду, вони безперестанку літали над Матісовою горою, де стояла розбійницька фортеця, і аж вили з радощів, так їм було гарно. Тож Ловіса сказала Матісові:

— Прожени тих клятих літавиць, хай не верещать, а то я не чую своєї пісні!

І справді, Ловіса, народжуючи дитину, співала. Вона вважала, що так їй легше, та й дитина, певне, буде веселішої вдачі, коли з'явиться на світ у супроводі пісні.

Матіс підійшов із самострілом до бійниці й пустив кілька стріл.

— Ану киш, літавиці! — крикнув він. — У мене народжується дитина, чули, мерзенні прояви!

— Го-го-го, в нього народжується дитина! — завили літавиці. — Народжується дитина-громовиця, мабуть, бридка й маленька, го-го-го!

Матіс пустив стрілу в найбільшу гущу літавиць. Але вони тільки глузливо зареготали з нього, потім знов страхітливо завили й піднялися понад верховіття дерев.

Поки Ловіса, співаючи, народжувала дитину, а Матіс як міг розганяв літавиць, його розбійники сиділи біля відкритого вогнища в просторій кам'яній залі, їли, пили й галасували не менше за літавиць. Якось же треба було їм гаяти час, чекаючи, а чекали вони всі дванадцятеро на те, що мало статися у кімнаті в самій вежі. Бо за ціле їхнє життя в Матісовій фортеці ще ніколи не з'являлося на світ дитини.

Найпалкіше чекав Лисий Пер.

— Чи скоро вже народиться та дитина? — казав він. — Я старий, немічний, моє розбійницьке життя добігає краю. Так хотілося б побачити нового ватажка, поки я навіки склеплю очі.

Не встиг він вимовити ці слова, як двері розчахнулися й до зали, радий-радісінький, ускочив Матіс. Він підстрибом оббіг залу, захоплено вигукуючи:

— У мене знайшлася дитина! Чуєте, що я кажу, в мене знайшлася дитина!

— А що знайшлося? — запитав зі свого кутка Лисий Пер.

— Розбійницька дочка, радійте й веселіться! — крикнув Матіс. — Розбійницька дочка, ось вона!

Через високий поріг саме переступала Ловіса з дитиною на руках. Розбійники заніміли з дива.

— Ви наче позахлиналися пивом, — сказав Матіс. Він узяв дитину в дружини й поніс її показувати своїй ватазі. — Ану гляньте! Чи в розбійницькій фортеці коли народжувалась краща дитина?

Дівчинка лежала на руках у батька й дивилася на нього свідомими очима.

— Бачите? Ця дитина вже дещо тямить, — мовив задоволено Матіс.

— А як вона буде зватися? — запитав Лисий Пер.

— Роня, — відповіла Ловіса. — Я вже давно так надумала.

— Ніби якесь не дівчаче ім'я, — сказав Лисий Пер.

Ловіса зміряла його суворим поглядом.

— Я вирішила, що моя дитина зватиметься Роня, і так воно й буде! — Вона обернулася до Матіса — Давай її вже мені, га?

Та Матіс не хотів розлучатися з дочкою. Він дивився на її ясні оченята, маленькі уста, чорні пасемця волосся, безпорадні ручки і аж тремтів з любові.

— Дитино моя, ти вже взяла моє розбійницьке серце в свої маленькі рученята, — сказав він. — Не збагну, як воно так сталося, але це правда.

— Дай мені її потримати, — попросив Лисий Пер, і Матіс поклав Роню йому на руки так, ніби то було золоте яєчко.

— Ось тобі новий ватажок, про якого ти стільки торочив. Але не впусти дитини, як усе впускаєш, а то це буде твоя остання година.

Та Лисий Пер лише всміхався до Роні беззубим ротом.

— Вона майже нічого не важить, — сказав вік і підкинув дівчинку кілька разів угору.

Матіс сердито відібрав від нього дочку.

— А ти чого сподівався, бараняча голово? Великого ситого ватажка з черевом як барабан і клинцюватою борідкою, га?

Розбійники зрозуміли, що не можна й словом зачіпати немовля, коли вони хочуть, щоб у Матіса був добрий гумор. Його взагалі краще було не дратувати. Тому вони відразу почали вихваляти дівчинку й вихилили на її честь не один кухоль пива. Матіс подобрішав, сів на покуті і водно показував кожному свою дивовижну дитину.

— Ох і лютуватиме Борка, — сказав він. — Та нехай сидить собі на своїй нікчемній розбійницькій горі і скрегоче зубами від заздрощів. Авжеж, трясця його матері, там буде такий скрегіт, що всім літавицям і сірячкам доведеться затикати вуха.

Лисий Пер задоволено кивнув головою і зневажливо мовив:

— Еге, Борка осатаніє. Бо Матісів рід житиме далі, а Борчин піде до бісової матері.

— Так, — підхопив Матіс, — піде до бісової матері, щоб мені з цього місця не зійти! Бо я добре знаю, що Борці не пощастило обжитися дитиною, і ніколи не пощастить!

Тієї миті надворі страхітливо гримнуло — розбійники ще ніколи не чули в Матісовому лісі такого гуку. Вони побіліли зі страху, а старий, кволий Лисий Пер аж перекинувся.

Роня тихенько запхикала, і це стривожило Матіса дужче, ніж грім.

— Моя дитина плаче! — вигукнув він. — Що робити? Що робити?

Ловіса знала, що робити: взяла від нього немовля, нагодувала його, і воно відразу втихомирилося.

— Ото гримнуло, — сказав Лисий Пер, коли й сам трохи заспокоївся. — Хай мене дідько вхопить, як блискавка в щось не влучила.

Так, блискавка влучила, та ще й добре, вранці розбійники самі переконалися. Матісова фортеця на горі була розчахнута навпіл. Вона розкололася від найвищої вежі до самого льоху на дві половини, між якими зяяло провалля.

— Бурхливо починається твоє дитинство, Роню, — сказала Ловіса.

Вона стояла біля розбитого муру й дивилась, якої шкоди заподіяла блискавка.

Матіс кидався на всі боки, мов дикий звір. Як могло таке лихо спіткати стару батьківську фортецю? Проте він ніколи довго не побивався і завжди знаходив, чим себе втішити.

— Що ж, менше буде всіляких переходів та закапелків і менше різного мотлоху, якому треба давати лад. Тепер, мабуть, ніхто вже не заблукає у фортеці. Пам'ятаєте, як Лисий Пер був заблукав і чотири дні не міг утрапити назад?

Лисий Пер не любив, коли йому нагадували про той випадок. Хіба він винен, що так сталося? Він лише хотів побачити, скільки в цій фортеці кімнат та переходів, і, як уже сказано, вона виявилась така велика, що він заблукав. Бідолаха був ледь живий, коли нарешті прибився назад до кам'яної зали. Дякувати богу, розбійники так галасували й товклися, що він здалеку почув гомін, а то б нізащо не втрапив до них.

— Ми ніколи не користувалися цілою фортецею, — повів далі Матіс. — Наші зали, спальні й кімната на вежі, де ми завжди жили, залишилися. От тільки прикро, що в нас тепер немає відходка. Так, трясця його матері, він опинився на тому боці, і шкода мені того, хто не зможе витримати, поки ми встигнемо обладнати новий!

Але розбійники швидко влаштувалися з цим, і життя в Матісовій фортеці пішло звичною колією. З тією різницею, що тепер там була дитина. Маленька дитина, через яку, здавалося Ловісі, Матіс і всі його розбійники наче трохи схибнулися. Зрештою, не вадить, що вони полагіднішали й були не такі шалені, але ж у всьому треба мати міру. А то де таке бачено, щоб дванадцять розбійників і їхній ватажок дурнувато пересміхалися й нетямилися з радощів, побачивши, що крихітна дитина навчилася лазити по кам'яній залі, наче про таке ніхто ніколи й не чув на світі. Правда, Роня лазила напрочуд швидко, спритно впираючись лівою ніжкою, що здавалося розбійникам дивом з див. Та коли вже на те пішлося, більшість дітей навчається лазити, казала Ловіса. І ніхто не робить із цього великої події, і батьки тих дітей не забувають через це геть про все й не занедбують своєї роботи.

— То ви лишаєте здобич Борці і в Матісовому лісі? — гірко питала Ловіса, коли розбійники на чолі з Матісом несподівано верталися додому тільки тому, що неодмінно хотіли подивитися, як Роня їстиме кашу, перше ніж мати покладе її спати в колиску.

Та Матіс ніби не чув жінчиних кпинів.

— Роню, голубонько моя! — вигукував він, коли дівчинка, впираючись лівою ніжкою, квапливо плазувала до нього, тільки-но побачивши його на порозі.

Потім він брав свою голубоньку на коліна й годував кашею, а решта розбійників дивились на них. Мисочка з кашею стояла осторонь на примурку біля вогнища, а грубі розбійницькі руки Матіса були не дуже вправні. Багато каші виливалося додолу, а крім того, Роня інколи відштовхувала ложку, і каша летіла просто на брови Матісові. Коли Роня вперше оздобила кашею батька, розбійники зареготалися на всю залу. Дівчинка злякалася і заплакала, проте скоро зметикувала, чим насмішила їх, і почала частіше відштовхувати ложку. Це дужче розважало розбійників, ніж Матіса, хоч усе інше, що робила Роня, здавалося йому дивовижним. Він вважав, що його дочці не було рівні на світі.

Навіть Ловіса реготала, дивлячись, як Матіс сидить із дитиною на колінах, обляпаний кашею.

— Боже мій, Матісе, хто б подумав, що ти найгрізніший ватажок розбійників на всі гори й ліси! Якби Борка побачив тебе цієї хвилини, то впудився б зі сміху.

— Я швидко відучив би його сміятися, — незворушно відповідав Матіс.

Борка був найбільший Матісів ворог. Так само як Борчин батько й дід були найбільшими ворогами Матісового батька й діда. Доки сягала людська пам'ять, рід Борки сварився з Матісовим родом. Споконвіку вони були розбійниками і пострахом усіх чесних людей, яким доводилося зі своїми кіньми, бричками й возами проїздити крізь темні хащі, їхнє пристановище.

— Хай господь береже тих, кому треба їхати Розбійницьким шляхом, — казали звичайно люди, маючи на думці вузьку ущелину між Борчиним і Матісовим лісами.

Там на них завжди чигали розбійники, а чиї — чи то Борчині, чи Матісові, — тим, кого грабували, було вже байдуже. Але Матісові й Борці було зовсім не байдуже. Вони запекло билися за здобич і навіть грабували одні одних, коли ущелиною проїздило замало підвід.

Усього цього Роня не знала, вона була ще надто мала. Вона не розуміла, що її батько — грізний ватажок розбійників. Для неї він був ласкавий бородатий Матіс, який сміявся, співав, галасував і годував її кашею. Дівчинка любила його.

Та Роня з кожним днем підростала і поступово пізнавала все, що її оточувало. Простора кам'яна зала довго здавалася їй цілим світом. Там дівчинці було дооре, вона любила сидіти під довгим столом і гратися шишками та камінцями, які їй збирав Матіс і приносив додому.