Світ Софії - Гордер Юстейн

X.). Саме він був творцем поняття "гуманізм", під яким мав на увазі, що в центрі всього стоїть людина. Стоїк Сенека (4 р. до P. X. — 65 p. після P. X.) кілька років пізніше сказав, що "людина для людини — свята". Цей вислів став гаслом гуманізму наступних епох.

Окрім того, стоїки зауважували, що всі природні процеси — наприклад, хвороби і смерть — узгоджуються з незламними законами природи. Тому людині слід навчитися миритися зі своєю долею. Нічого не трапляється випадково, вважали вони. Усе відбувається закономірно, і не допоможуть жодні скарги, коли доля стукає у двері. Навіть щасливі хвилини у своєму житті людина повинна зустрічати з незворушним спокоєм. Тут прослідковується спорідненість із кініками, котрі заперечували значення усіляких зовнішніх виявів. Ми не раз говоримо нині про "стоїчний спокій", коли людина не дає волі своїм почуттям.

Епікурейці

Як бачимо, Сократа цікавила проблема щасливого життя. Кініки і стоїки взяли до уваги його погляди і стверджували, що людині слід звільнитися від матеріальних благ. Але у Сократа був ще один учень — Арістіп, на думку якого, метою життя було осягнення найбільшої чуттєвої насолоди. "Найвищим благом є задоволення, — казав він, — а найгіршим злом страждання". Він прагнув розвинути мистецтво життя, яке полягало в тому, щоб уникнути всяких форм страждання. (Метою кініків та стоїків було витримати усякий біль. Це щось зовсім інше, ніж за будь-яку ищу уникнути його.)

Близько 300 року до Р. X. Епікур (341 — 270) заснував у Афінах філософську школу. Він розвинув Арістіпову етику насолоди й об'єднав її з вченням про атоми Демократа.

Школа епікурейців була в саду, тому їх ще називали "філософами із саду". Над входом до саду висів напис: •"Чужинцю, тут тобі буде добре. Тут найвищим благом є втіха".

Епікур звертав увагу на те, що, прагнучи до приємного результату будь-якої дії, завжди треба зважувати можливість побічної дії. Якщо тобі траплялося переїстися шоколадом, то зрозумієш, про що я говорю. Якщо ж ні, то проведи такий експеримент: візьми свої заощадження і купи на двісті крон шоколаду (припускаю, ти любиш шоколад). Для цього експерименту важливо з'їсти увесь шоколад відразу. Десь через півгодини, як від чудових ласощів нічого не залишиться, ти зрозумієш, що мав на увазі Епікур, говорячи про "побічні дії".

Епікур також вважав, що слід зважувати на можливість короткої втіхи з можливістю більшої, тривалішої, інтенсивні-шої втіхи, навіть якщо вона передбачається у далекій перспективі. (Наприклад, ти вирішила цілий рік не їсти шоколаду, аби заощадити усі свої кишенькові гроші на новий велосипед або дорогі вакації за кордоном.) На противагу тваринам люди можуть планувати своє життя. Людина вміє прораховувати своє задоволення. Розкішний шоколад є, звичайно, вартістю, але вартістю є також велосипед і мандрівка до Англії.

Епікур вказував і на те, що "задоволення" не обов'язково мусить бути чуттєвим, яке, наприклад, ми відчуваємо, з'ївши шоколад. Втіхою можуть бути навіть такі вартості, як дружба чи насолода мистецтвом. Передумовою приємного життя були для Епікура давні грецькі ідеали: самоволодіння, помірність та душевна рівновага. Жагу слід гамувати, а душевна рівновага допоможе нам перенести страждання.

До Епікурового саду часто приходили люди, охоплені релігійним страхом. Вчення Демокріта про атоми було дійовим засобом проти релігії та марновірства. Щоб жити щасливо, треба побороти страх перед смертю. У цьому випадку Епікур вдавався до Демокрітового вчення про "атоми душі". Пригадуєш, Демокріт вважав, що не існує життя після смерті, бо "атоми душі" розбризкуються вусібіч. коли ми помираємо.

"Смерть нас не обходить", — просто говорив Епікур. — Доки ми живемо, смерті немає. А коли настає смерть, то немає уже нас". (Якщо дивитись на справу з такої точки зору, то ще ніхто не бачив людини, котра б страждала від того, що вона мертва.)

Епікур склав резюме своєї життєстверджуючої філософії за допомогою того, що він назвав "чотирма лікарськими зелами":

Богів боятися не варто. Смерть не страшна. Блага легко досягнути. Зло легко витерпіти.

Порівняння завдань філософії з лікарським мистецтвом не було нічим новим у грецькій традиції. Отож людині слід запастися "подорожньою філософською аптечкою", котра містить ці важливі ліки.

На відміну від стоїків, епікурейців мало цікавила політика та суспільне життя. "Живи приховано!" — такою була ЕпІкурова порада. Його "сад" можна порівняти, напевно, з деякими сучасними комунами. І в наші часи немало людей шукають собі острова або "тихої гавані" у громаді великого міста.

Після смерті Епікура багато епікурейців збилися на манівці у пошуках однобокої насолоди, їхнім гаслом стало: "Живи моментом!" У наш час слово "епікуреєць" набуло зневажливого відтінку, так називають легковажних людей.

Неоплатонізм

Ми бачили, як кініки, стоїки та епікурейці відштовхувалися від учення Сократа. Вони зверталися також до поглядів "досократових філософів", Геракліта та Демокріта. В епоху пізньої античності на найбільшу увагу заслуговує філософська течія, яка виникла на основі Платонової теорії ідей. Цю течію називають неоплатонізмом.

Найвідомішим неоплатоніком був Плотин (6л. 205 — 270), який вивчав філософію в Александра а потім жив у Римі. Слід зазначити, що Плотин прибув з Александра міста, яке уже на той час не одну сотню років було перехрестям, де стикалися грецька філософія та східна містика. Плотин взяв зі собою до Риму вчення про спасіння, яке склало би серйозну конкуренцію християнству, якщо б стало набувати сили. Але тоді і неоплатонізм мав би суттєво вплинути на християнську теологію.

Пам'ятаєш, Софіє, теорію ідей Платона? Напевно, пригадуєш, як він проводив межу між світом ідей та світом відчуттів. Таку ж чітку межу проводив він між людською душею та людським тілом. Тому людина стала двоїстою істотою: наше тіло складається із землі та пилу, як і все інше у чуттєвому світі, але ми маємо також безсмертну душу. Ще задовго до Платона такі погляди були поширені серед багатьох греків. Плотин, до того ж, був знайомий із подібними уявленнями в Азії.

Плотин вважав, що світ напнутий між двома полюсами. На одному краю знаходиться божественне світло, яке він назвав "Єдине". Деколи він називає його "Богом". А на іншому краю панує абсолютна темрява, туди не досягає жоден промінь "Єдиного". Суть, однак, полягає в тому, що темрява не є буттям, а лише відсутністю світла, сама собою вона не існує. Існує лише "Бог" або "Єдине", але так, як відблиск якогось світла поступово тане в мороці, так само існує межа, за яку уже не проникають божественні промені.

За Плотином, душу осяває світло "Єдиного", сама ж матерія є тьмою, що не має власного буття. Форми в природі також освітлені слабким сяйвом "Єдиного".

Уяви собі, люба Софіє, велике вогнище вночі. Від нього в усі боки розсипаються іскри. Світло вогню осяює темряву навколо ватри, і навіть з відстані багатьох кілометрів видно його слабкий відблиск. Якщо ми відійдемо далі, то побачимо тільки крихітну світляну цятку, схожу на маленький ліхтарик. А якщо віддалимося іще більше від вогнища, то його світло уже не досягне нас. Десь, у якомусь місці, промені світла розсіються в темряві, а коли стане зовсім темно, ми нічого не побачимо, зникнуть усі тіні і обриси.

Уяви собі, що дійсність і є таким вогнищем. Полум'я — це Бог, а темрява поза ним — холодна матерія, з якої створені люди і тварини. Найближче до Бога стоять вічні ідеї, котрі є первісними формами всіх творінь. Людська душа — це "іскра з вогнища", а все в природі осяюється відблисками божественного світла. Ми бачимо його в усіх живих істотах, навіть у троянді та польовому дзвоникові. Найвіддаленіші від живого Бога земля, вода та каміння.

В усьому довкола є якась частка божественної містерії. Ми бачимо її мерехтіння у соняшникові та польовому макові. Ще більше цієї незбагненної містерії помічаємо у метеликові, що злітає з гілки, або в золотій рибці, котра плаває в акваріумі. Але найближче до Бога підходимо ми, люди, в своїй душі. Лише там можемо об'єднатися з великою містерією життя. Дуже зрідка нам дано відчути, що ми самі є тією бо-жественною містерією.

Образний приклад Плотина нагадує Платанове порівняння з печерою: чим ближче ми підходимо до отвору печери, тим ближче опиняємося коло того, з чого усе походить. Однак, на противагу Платанові, його чіткому двоїстому поділові дійсності, способові мислення Плотина властиве охоплення цілості. Все є єдиним, бо усе є Богом. Навіть тіні у надрах Платанової печери осяяні слабким відблиском "Єдиного".

Кілька разів упродовж свого життя Плоїш переживав злиття своєї душі з Богом. Такий стан називаємо містичним пережит-тям. Не один Плотин зазнавав подібних відчуттів. Про них розповідали люди в різні епохи і в різних краях. Вони могли ті стани описувати по-всякому, проте окремі важливі риси повторюються в усіх описах. Розглянемо кілька таких спільних рис.

Містика

Містичне пережиття — це стан, коли людина відчуває свою едність з Богом чи із "космічною душею". У багатьох релігіях наголошується, що існує прірва між Богом та його творінням, однак містики стверджують, що такої прірви немає" Він або вона переживають "з'єднання", "злиття" з Богом.

Те, що ми день у день називаємо "я", не є нашим властивим "я". На коротку мить можемо пережити свою ідентичність з величнішим "я". Деякі містики називають його "Богом", інші — "космічною душею", "природою" або "універсумом". При злитті містик переживає "втрату самого себе", він зникає у Богові або розчиняється в ньому, так само, як крапля води "втрачає себе", потрапивши у море. Один індійський містик висловився так: "Коли був я, не було Бога. Тепер є Бог, але немає мене". Християнський містик Сілесіус (1624 — 1677) сказав: "Морем стає кожна крапля, досягнувши моря, а кожна душа стає Богом, досягнувши Бога".

Певно, собі гадаєш, що не так то й приємно "втратити себе". Що ж, розумію тебе, Софіє. Але суть у тому, що ти втрачаєш незрівнянно менше, аніж здобуваєш. Ти втрачаєш себе саме в тій іпостасі, в якій перебуваєш у цей момент, та водночас усвідомлюєш, що насправді є чимось незрівнянно більшим. Ти — універсум або Всесвіт.