Світ Софії - Гордер Юстейн

avie існують певні межі.

Софія глянула учителеві просто в очі. їй здавалося, що вона може дозволити собі це після всього, що пережила останнім часом.

— Я почала вивчати філософію, — сказала вона. — А це сприяє формуванню власного погляду.

— Але мені буде нелегко оцінити твою роботу. Треба ставити "незадовільно" або "дуже добре".

— Бо відповіла або дуже добре, або дуже зле. Це ви мали на увазі?

— Поставлю тобі відмінно, — сказав учитель. — Але наступного разу підготуйся до заняття.

Повернувшись того пополудня зі школи додому, Софія кинула сумку на сходи і одразу ж побігла до Сховку. На ко-ріняччі лежав жовтий конверт. По краях він був зовсім сухий, отже, Гермес приніс його вже давненько. Дівчинка взяла листа і пішла до будинку. Спершу вона нагодувала звірят, а тоді піднялася нагору, до своєї кімнати, лягла на ліжко і почала читати послання від Альберт

Елліністична філософія

Радий знову з тобою зустрітися, Софіє! Ти уже довідалася про натурфілософів та Сократа, про Платона та Аристотеля, тобто пізнала основи європейської філософії. Від цієї миті ми відмовимося від вступних завдань для роздумів, які ти одержувала в білих конвертах. Задач, контрольних та інших випробувань тобі, гадаю, вистарчає і в школі.

Я розповім тобі про довгий період, який тривав від часів Аристотеля (кінець IV ст. до Р. X.) аж до середньовіччя (приблизно початок IV ст. після Р. X.). Зауваж, що тепер ми пишемо до і після Різдва Христового. Бо найважливішим і най-незвичайнішим явищем цього періоду було, власне, християнство.

Аристотель помер 322 року до Р. X., тоді ж Афіни втратили свою провідну роль. Це було пов'язано з великими політичними змінами, які настали внаслідок завоювань Олександра Великого (356 — 323 р. до Р. X.).

Олександр Великий був царем Македонії. Аристотель також походив з Македонії і був фактично наставником молодого Олександра. Саме Олександр здобув останню вирішальну перемогу над персами. І — що не менше важливо, Софіє — завдяки своїм численним військовим виправам він прилучив до грецької цивілізації Єгипет, увесь Близький Схід і навіть Індію.

Розпочалася нова епоха в історії людства. Сформувалася світова спільнота, в якій переважала грецька культура та грецька мова. Період, який тривав близько 300 років, називають часто елліністичним періодом. Під "елліністичним періодом" мають на увазі не тільки сам відтинок часу, але й грецьку культуру, що панувала на території трьох великих еллінських царств: Македонії, Сирії та Єгипту.

Приблизно з ЗО року до Р. X, військову та політичну перевагу здобув Рим. Нова держава поступово завоювала і підпорядкувала собі всі еллінські царства. З того часу на велетенській території — від Іспанії, далі на захід, аж до Азії — запанувала римська культура і латинська мова. Почався римський період, який ще називають пізнім античним періодом.

Тобі слід запам'ятати одну річ: доки римляни спромоглися завоювати еллінський світ, сам Рим був культурною провінцією Греції. А грецька культура — і грецька філософія — відігравала важливу роль ще довго після того, як Греція втратила свою політичну вагу.

Релігія, філософія та наука

Для еллінізму характерним було стирання кордонів між різними країнами та культурами. Раніше греки, римляни, єгиптяни, вавилонці, сирійці та перси поклонялися своїм богам, в межах, так би мовити "національної релігії". Та ось різні культури змішалися в єдиному велетенському котлі релігійних, філософських та наукових уявлень.

Можемо, певно, сказати, що міський майдан замінила світова арена. Древні міські майдани гуділи від люду, який виставляв на торг і товари, і розмаїті думки та ідеї. Тепер же торговиці заповнювалися товарами та ідеями з усього світу і гули різномовним багатоголоссям.

Ми уже згадували, що грецькі світоглядні ідеї розійшлися далеко поза межі впливу давньої грецької культури. Однак тепер по всьому узбережжі Середземного моря поклонялися також східним богам. Виникли нові релігії, котрі об'єднували богів та релігійні уявлення багатьох давніх народів. Таке явище називається синкретизмом, або змішуванням релігій.

Колись люди гостро відчували свою приналежність до власного народу та полісу. Поступово, зі стиранням таких кордонів та меж, люди відчули розчарування та непевність в усьому, що стосувалося їхнього світогляду. Загалом для пізньоантичного періоду характерним було розчарування в релігії, занепад культури та песимізм. "Світ зі старівся". — звучало тоді часто.

Спільним у нових релігійних уявленнях елліністичної епохи була віра в спасіння від смерті, яку здебільшого не розголошували, її прихильники, виконуючи певні ритуали, здобували надію на безсмертя душі та вічне життя. Знання про справжню природу Всесвіту були не менше важливими для спасіння душі, ніж релігійні ритуали.

Такими, Софіє, були нові релігії. Але й філософія все більше скеровувалася у напрямку "спасіння" та життєвих втіх. Філософські знання були не тільки вартісними самі собою, але й мали звільнити людину від страху смерті та песимізму. Так стерлися межі між філософією та релігією.

Взагалі елліністична філософія не відзначалася оригінальністю. Не з'явилося ані нового Платона, ані Аристотеля. Натомість три великі філософи з Афін стали джерелом натхнення багатьох філософських течій, про які я невдовзі у загальних рисах тобі розповім.

Елліністична наука також відчула на собі вплив сплаву різних культур. Місто Александрія у Єгипті відігравало особ" ливу роль. Тут зустрічався Захід зі Сходом. Афіни залишалися столицею філософії з філософськими школами Платона та Аристотеля, Александрія ж стала центром науки. Це місто з його великою бібліотекою було осередком математики, астрономії, біології та медицини.

Елліністичну культуру можна порівняти із сучасним світом. Для XX століття також властива все більша відкритість світової спільноти, а це призвело до значних змін у світогляді та в релігійній сфері. На початку нашої ери в Римі можна було зіткнутися з грецькими, єгипетськими та східними віруваннями.

Так само і наприкінці XX століття у великих містах Європи співіснують релігії з усіх частин світу.

Нині також бачимо, як змішання старих і нових релігій, філософії та науки створює підґрунтя для нових пропозицій на "ринку світоглядів". Дуже багато з таких "нових наук" насправді є переосмисленням давніх знань, корені яких сягають епохи еллінізму. Як уже згадувалося, елліністична філософія і далі опрацьовувала проблеми, які поставили Сократ, Платон та Аристотель. Спільним для них був пошук відповіді на питання: як людині найкраще прожити своє життя і вмерти. На порядку денному з'явилася етика. У новій світовій спільноті вона стала найважливішим філософським завданням. Найважливішим питанням етики було: у чому полягає справжнє щастя і як його досягти? Розглянемо чотири філософські течії.

Кініки

Розповідають, як одного разу Сократ зупинився перед прилавком, з виставленим на ньому крамом, і вигукнув: "Скільки непотрібних мені речей!"

Цей вислів може служити гаслом філософи кінізму, яку заклав Антисфен із Афін близько 400 року до Р. X. Він був учнем Сократа і понад усе цінував його скромність та помірність.

Кініки стверджували, що справжнє щастя ніяк не пов'язане з матеріальними благами, політичною владою та бездоганним здоров'ям. Справжнє щастя аж ніяк не повинно залежати від таких випадкових речей, котрі легко можна втратити. Якщо щастя не узалежнювати від цих факторів, то його може осягнути кожен, а осягнувши, вже не втратить.

Найвідомішим кініком був Діоген, учень Антисфена. Про нього розповідали, що жив у бочці і мав тільки плащ, костур та торбу для хліба. Тому нелегко було позбавити його щастя. Якось, коли Діоген сидів перед своєю бочкою і грівся на сонечку, його провідав Олександр Великий. Він став перед мудрецем і запитав, чого той бажає; будь-яке його бажання цар був готовий виконати. Діоген відповів: "Я хотів би, щоб ти відступив крок убік, аби сонце могло світити на мене". Так

Діоген продемонстрував, що він багатший та щасливіший від великого полководця. Він мав усе, чого бажав.

Кініки вважали, що людям не конче турбуватися про власне здоров'я. Вони не повинні боятися навіть страждання і смерті і не повинні перейматися стражданнями інших людей.

(Байдужість до чужих страждань і складає смисл інших українських слів — "цинік", "цинізм", "цинічний", що походять від того самого кореня. — Примред.)

Стоїки

Кініки вплинули на філософію стоїцизму, яка виникла близько 300 року до Р. X. її основоположником був Зенон, котрий прибув із Кіпру до Афін, постраждавши перед тим від корабельно! катастрофи. Там він приєднався до кініків. Зазвичай він збирав своїх слухачів під портиком. Назва "стоїчний* походить від грецького слова "8Іоа", що означає "портик". Згодом великий вплив стоїцизму відчула на собі римська культура.

Як і Геракліт, стоїки вважали, що всі люди є часткою світового розуму, або "логосу". На їхню думку, кожна людина — це світ у мініатюрі, "мікрокосмос", який є відображенням "макрокосмосу".

Це привело до думки, що існує якесь загальне право, так зване "природне право". Природне право опирається на вічний розум людини та універсуму, тому й не змінюється залежно від місця та часу. Тут стоїки ставали на бік Сократа в його суперечці із софістами.

Природне право стосувалося всіх людей, навіть рабів. Збірники законів різних держав стоїки трактували як недосконале наслідування "права", закладеного в самій природі.

Стоїки також стирали різницю між окремо взятою людиною та Всесвітом і відкидали протиставлення між "духом" та "матерією". Існує лише одна природа" вважали вони. Така точка зору називається "монізмом" (на противагу дуже виразному, наприклад, у Платона, "дуалізму" — поділу дійсності на дві частини).

Стоіки, справжні діти своєї епохи, були виразними "космополітами", тобто відкритішими для сучасної їм культури, ніж "філософи з бочки" (кініки). Вони опиралися на поняття людської спільноти, займалися політикою, багато хто з них став активним державним діячем, як, наприклад, римський цезар МаркАврелій (180 —121 р. до P. X.). Стоїки сприяли поширенню грецької культури і філософії у Римі. Особливо до цього спричинився оратор, філософ і політик Ціце-рон (106 — 43 р, до P.