Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Той, хто, як я, скинув з престолу перського шаха, хто однією рукою, схопивши турецького султана за бороду, витягнув його із самісінького табору, а другою порішив десять тисяч невірних турків, хто, штурхонувши ногою, розвалив укріплення сотні фортець, хто послав виклик долі, приборкав, мов дикого звіра, випадок, пустив димом невдачу, обскуб, наче гусака, Юпітеро-вого орла 26, коли цей бог не прийняв мого виклику на герць, бо він боїться мене дужче, ніж титанів27, хто, подолавши громовицю, розпоров небо шпичаками своїх вусів,— той, певна річ, може дозволити собі трошки перепочити і пожартувати. Зрештою, підкорений всесвіт уже й не опирається перед моєю відвагою, а парка Атропа дала мені знати, що пожиці, якими вона завжди перерізує нитку скошеного моєю шпагою життя, вищербились і довелося віднести їх до точильника. Так що, Скапене, мені треба обома руками стримувати свою хоробрість, припинити на якийсь час поєдинки, війни, вбивства, спустошення і руйнування міст, бої з гігантами, винищення, за прикладом Тесея і Геракла, чудовиськ 28,— бо ж саме в таких діяннях виливається звичайно шаленство моєї нестримної хоробрості. Я хочу відпочити. Хай і смерть трохи перепочине! А от у яких забавках проводить своє дозвілля його мость Марс, цей нікчемний підмайстер поряд зі мною? В обіймах білих і ніжних рук

Ao CTop. 128

До стор. 173

Венерн,— яка, будучи богипею вельми розважливою, воліє воь нів, глибоко зневажаючи свого кульгавого чоловіка-рогонос-ця29. Тож і мені захотілося трохи пом'якшити свою душу, але, бачу, Купідон ніяк не наважується пустити свою стрілу з золотим наконечником у такого сміливця, тому я знаком підбадьорив його. Навіть більше — аби його стріла могла вразити це благородне серце лева, я скинув кольчугу, зроблену з каблучок, дарованих мені богинями, імператрицями, королевами, принцесами, знатними дамами всього світу, моїми знаменитими коханками, щоб магічна сила тих каблучок боронила мене в найшаленіших, найвідчайдушніших моїх вчинках.

— Це означає,— озвався служник, який вдавав, буцімто з величезним напруженням слухає запальну мову хазяїна,— наскільки я можу збагнути своїм кволим розумом вашу блискучу красну мову, щедро оздоблену влучними висловами й пишними метафорами в східному стилі,— це означає, що ваша найхоробріша милість примітили якусь молоденьку городяночку, то пак, що ви закохалися, як простий смертний.

— Далебі, ти доволі кмітливий як для слуги,— відказав Матамор недбало, із зверхньою добродушністю,— ти проник прямо в суть. Справді, я таки мав слабість закохатись; але не бійся — моя хоробрість від цього не стане менша. Я не Самсон, щоб дати себе обстригти, і не Алкід, щоб прясти пряжу30. Даліла не посміла б доторкнутися до мого волосся. А Омфала хіба що роззувала б мене. А якби хоч у чомусь не послухалась, то я б примусив її чистити мені шкуру не-мейського лева,, як іспанський плащ. На дозвіллі появилась у мене одна принизлива для мужнього серця думка. Це правда — я здолав людський рід, але не весь, а тільки половину його. Жінки, як істоти кволі, не попали під мою силу. Було б негідно стинати їм голови, відрізувати руки й ноги, розрубувати їх навпіл аж до пояса, як то звичайно я роблю із своїми ворогами чоловічого роду. Це воєнні грубощі, неприпустимі щодо жінок. З мене вистачить поразки їхнього серця, добровільної капітуляції душі, розправи над їхньою доброчесністю. Правда й те, що я покорив їх більше, ніж піщинок у морі і зірок на небі, що я вожу за собою чотири сундуки, повні любовних записок, листів та всяких інших послань, і що сплю на матраці, набитому чорнявими, русявими, білявими, рудими кучерями, що їх дарували мені навіть найсором'язливіші скромниці. Сама Юнона 31 ластилася до мене, тільки я відтрутив її, тому, що вона трохи переспіла в божественному безсмерті, хоча й відновлює щороку своє дівоцтво, купаючись у Канафоському джерелі. Проте

4 6—260

07

всі ці звитяги для мене — поразки, мені не потрібен лавровий вінець, у якому не вистачає одного листочка, бо той вінець буде ганьбою на моєму чолі. Прекрасна Ізабелла наважується чинити мені опір! Я ціню будь-яку смілість, але такого зухвальства не потерплю, тож хай вона принесе мені на срібній таці золоті ключі від свого серця, на колінах, простоволоса, благаючи помилування. Іди, Скапене, і зажадай, щоб ця фортеця здалася. Даю три хвилини на роздуми — в ці хвилини пісковий годинник тремтітиме в руці переляканого Часу.

І Матамор зупинився в кумедній, незграбній позі, ще смішніший від його надзвичайної худорби.

Незважаючи на глумливі вимоги Скапена, вікно не відчинялося. Гарнізон у складі Ізабелли-та Зербіни, певен, що стіни кріпкі і їх не пробити, не "подавав ніякісіньких ознак життя. Матамора ніщо не могло здивувати, а ця тиша все-таки здивувала.

— Sangre у fuego32! Земля і небо! Грім і блискавка! — вигукнув він, настовбурчивши вуса, мов роздратований кіт.— Ці шльондри й не поворухнуться, як дохлі кози. Хай вивішують прапор і здаються, а то дмухну раз — і весь дім полетить шкереберть! Здорово буде, якщо її, немилосердну, розчавлять руїни. Скапене, друже, чим ти пояснюєш такий затятий опір моїм чарам, котрим, як відомо, немає рівні на нашій земноводній кулі і навіть на Олімпі, в осередку богів?

— Пояснення тут зовсім просте. Якийсь Леандр — ясне діло, не такий красень, як ви, але ж не всі мають гарний смак,— уклав таємну змову з ними; ваша доблесть кидається на штурм фортеці, вже підкореної іншим. Ви полонили батька, а Леандр — дочку. От і все.

— Ти сказав — Леандр? О, не повторюй більше цього ненависного, гидомирного імені, а то я в нестямній люті зірву з неба сонце, виколю очі місяцеві і, схопивши землю 8а кінці її осі, так трусону, що буде новий потоп, як за Ноя чи Огігеса33. У мене під носом упадати за Ізабеллою, дамою моїх мрій! Де ти, проклятий баламуте, мерзотний розпуснику, наречений шибениці, покажись, я розірву тобі храп, розмалюю хрестами пику, проштрикну тебе шпагою, продірявлю, як решето, випущу тельбухи, задушу, розтопчу, спалю на вогнищі і геть розвію попіл! Тільки появись, поки я лютий,— громом із своїх ніздрів я швиргону тебе по той бік світу, в геєну вогненну, ти полетиш у такі захмарні далі, що ніколи й не сядеш на землю. Перейти мені дорогу! Я сам здригаюсь, як подумаю, скільки горя може накликати це нахабство на бідне людство. Бо як по заслузі заплатити за

такий злочин, не розбивши ударом усю планету? Леандр — суперник Матамора! О Магом34 і Терваган35! Перелякані слова не сміють вийти і проголосити таке безглуздя* їх не можна звести докупи, як тільки хапаєш їх за комір, аби з'єднати — вони виють, знаючи, що я не прощу їм такої вольності, Віднині і на віки вічні Леандр — о язик мій, даруй мені ласкаво, що примушую тебе вимовляти це підле ім'я! — може вважати себе за небіжчика, хай іде до каменяра й замовляє собі надгробок, якщо тільки я милостиво дозволю, щоб його поховали, бо то буде для нього вельми велика честь.

— Клянусь кров'ю Діани! — перебив служник.— Воістину про вовка промовка... Його мость Леандр он якраз іде, не поспішаючи, по майдану. Зараз ви йому гарненько викладете всю правду; то буде прекрасне видовисько —"* поєдинок двох таких сміливців, бо, не критимусь од вас, серед місцевих учителів фехтування та їхніх помічників цей добродій зажив собі слави неабиякого бійця. Так що виймайте свою шпагу; а я, коли дійде до бою, пильнуватиму, щоб міські сторожі не перешкодили вам.

— Побачивши іскри від наших шпаг, вони, нікчеми, дременуть куди очі бачать і не посміють ступити в цей вогпен-но-кривавий круг. Будь зі мною, добрий мій Скапене, якщо ненароком я дістану тяжку рану, то ти приймеш мене в свої обійми,— відказав Матамор, який дуже любив, коли його поєдинки припинялися.

— Сміливо станьте перед ним,— сказав служиш підштовхуючи хазяїна,— і перетніть йому дорогу.

Побачивши, що відступати нікуди, Матамор насунув аж на очі капелюха, підкрутив вуса, стиснув руків'я своєї здоровенної рапіри і, ступивши вперед до Леандра, якнайзух-валішим поглядом грізно зміряв його від голови до ніг; але то була тільки бравада, бо зуби його цокотіли, аж луна йшла, а тонкі ноги тремтіли, як очерет під подувом холодного вітру. Йому лишалась одна-єдина надія — налякати Леандра своїм крикливим голосом, погрозами і похвалянням — зайці часто наряджаються в левову шкуру.

— Чи знаєте ви, добродію, що я капітан Матаморос із преславного роду Куерно де Корнасан, свояк не менш славного сімейства Ескобомбардон де ла Папіронтонда? По жіночій лінії я походжу від самого Антея 36.

— Походьте хоч від самого місяця, якщо вам подобається,— відказав Леандр, зневажливо здвигаючи плечима.— Яке мені діло до всіх цих дурниць!

— Сто чортів у печінку! Зараз, добродію, вам буде діло до цього. Поки не пізно — геть звідси, і я помилую вас. Мені

4*

99

жаль вашої молодості. Гляньте гарненько на мене. Я — жах всесвіту, друг смерті, покровитель гробарів; скрізь, де я пройду, виростають хрести;* Моя тінь ледве наважується ходити за мною, в такі небезпечні місця я її воджу. Якщо я кудись заходжу, то тільки через проломину, а виходжу через тріумфальну арку; якщо ступаю вперед, то це для того, аби кольнути шпагою, а відступаю — щоб відбити удар; якщо лягаю, то неодмінно заславши лужок ворогами; річка, через яку я переправляюсь,— то річка з крові, арки на мосту через неї — з ребер моїх супротивників. Й втішаюсь у розпалі бою — вбиваю, трощу, рубаю, ріжу, колю, прони-* зуючи вістрям своєї шпаги. Я шпурляю вгору коней разом з верхівцями;, ламаю, наче соломинки, кості слонам. Штурмуючи фортецю, я легко вилажу на мури і засовую руку в жерла гармат — витягую звідти" ядра. Махнувши шпагоїо, я здіймаю такий вітер,, що цілі батальйони перекидаються від нього, як снопи на току. Сам Марс, коли стрічається зо мною на бойовиську, тікає, боячись, щоб я не вклав його на місці, хоч він і бог війни; моя невидана хоробрість навіюй такий жах, що досі мені, аптекареві смерті, випадало бачити сміливців тільки в спину.

— Що ж, зараз ви побачите одного в лице,— сказав Леандр і так затопив Матаморові в пику, що по всій залі луна прокотилась.

Неборака захитався й мало не гепнувся на землю, але другий помордас, не менш ваговитий, тільки з другого боку, відновив його рівновагу.

Поки це діялось, Ізабелла та Зербіна вийшли на балкон.