Війна і мир - Толстой Лев
Вона, ридаючи, цілувала, утішала Наташу. "Тільки б він буїв живий!" — думала вона. Поплакавши, поговоривши і витерши
сльози, обидві подруги підійшли до дверей князя Андрія. Наташа, обережно відчинивши двері, заглянула до кімнати. Соня поруч з нею стояла біля прочинених дверей.
І^нязь Андрій лежав високо "на трьох подушках. Бліде обличчя його було спокійне, очі заплющені, і видно було, як він рівно дихає.
— Ой, Наташо! — раптом майже скрикнула Соня, хапаючись за руку своєї кузини і відступаючи від дверей.
— Що? Що? — спитала Наташа.
— Це те, те, от...— сказала Соня з блідим обличчям і тремтячими губами.
Наташа тихо зачинила двері і відійшла з Сонею до вікна, не розуміючи ще того, що їй казали. .
— Пам'ятаєш ти,—із зляканим і урочистим обличчям говорила Соня,— пам'ятаєш, коли я за тебе в дзеркало дивилася... В Отрад-ному, у свята... Пам'ятаєш, що я бачила?..
— Так, так! — широко розкриваючи очі, сказала Наташа, невиразно згадуючи, що тоді Соня сказала щось про князя Андрія, якого вона бачила лежачим.
— Пам'ятаєш,— говорила далі Соня.— Я бачила тоді і сказала всім, і тобі, і Дуняші. Я бачила, що він лежить на постелі,— говорила вона, при кожній подробиці роблячи жест рукою з піднятим пальцем,— що він заплющив очі, і що він накритий саме рожевою ковдрою і що він склав руки,— говорила Соня, переконуючись у міру того, як вона описувала щойно бачені подробиці, що ці самі подробиці вона бачила тоді. Тоді вона нічого не бачила, але розповіла, що бачила те, що їй спало на думку; але те, що вона придумала тоді, здавалось їй таким же справжнім, як і всякий інший спогад. Те, що вона тоді сказала, щсг він оглянувся на неї і усміхнувся й був накритий чимсь червоним, вона не тільки пам'ятала, а твердо була переконана, що ще тоді вона сказала й бачила, що він був накритий рожевим, саме рожевою ковдрою, і що очі його були заплющені.
— Так, так, саме рожевою,— сказала Наташа, яка теж тепер, здавалось, пам'ятала, що було сказано — рожевим, і в цьому самому вбачала головну незвичайність і таємничість пророкування.
— Але що ж це означає?'—1 в задумі сказала Наташа.
— Ах, я не знаю, як усе це незвичайно!— сказала Соня, хапаючись за голову.
Через кілька хвилин князь Андрій подзвонив, і Наташа увійшла До нього; а Соня, сповнена зворушення і хвилювання, яке вона рідко відчувала, залишилась біля вікна, обдумуючи всю незвичайність того, щог сталося.
Цього дня була нагода послати листи з армію, і графиня писала листа синові. — —
— Соніо,— сказала графиня, підводячи голову від листа, коли небога проходила повз неї.—Соню, ти не напишеш Миколеньці?— спитала графиня тихо, і голос її затремтів, а в погляді втомлених очей, що дивилися крізь окуляри, Соня прочитала все, що розуміла графиня під цими словами. В цьому погляді виявлялись благання і страх відмови, і сором за те, що треба було просити, і готовість на непримиренну ненависть у разі відмови.
Соня підійшла до графині і, ставши на коліна, поцілувала її в руку.
— Я напишу, татап, — сказала вона.
Соня була розм'якшена, схвильована і зворушена усім тим, що відбувалося цього дня, особливо тим таємничим справдженням ворожби, яке вона щойно бачила. Тепер, коли вона знала, що у зв'язку з відновленням взаємин між Наташею і князем Андрієм Микола не міг одружитися з княжною Марією, вона з радістю відчула повернення того настрою самопожертвування, в якому вона любила і звикла жити. І зі сльозами на очах і з радісною свідомістю великодушності свого вчинку вона, кілька разів зупиняючись від сліз, що затуманювали її бархатні чорні очі, написала того зворушливого листа, одержання якого так вразило Миколу.
IX
На гауптвахті, куди одвели П'єра, офіцер і солдати, які взяли його, обходилися з ним вороже, але разом з тим і поважливо. Ще почувалися в їхньому ставленні до нього і сумнів у тому, хто він такий (чи не дуже важна людина), і ворожість внаслідок ще не забутої їх особистої боротьби з ним.
Але коли вранці другого дня прийшла зміна, то П'єр відчув, що для нової варти — для офіцерів і солдатів — він уже не мав того значення, яке мав для тих; що його взяли. І справді, в цьому великому, огрядному чоловікові в мужицькому каптані вартові другого дня вже не вбачали тієї живої людини, що так одчайдушно билася з мародером та з конвойними солдатами і сказала урочисту фразу про рятування дитини, а вбачали тільки сімнадцятого з арештованих росіян, яких нащось з наказу вищого начальства тримали тут. Коли й було що особливого у П'єрі, то тільки його небоязкий, зосереджено-задуманий вигляд і французька мова, якою він, на подив французів, добре розмовляв. Проте того ж дня П'єра з'єднали з іншими заарештованими підозрілими людьми, бо окрема кімната, яку він займав, потрібна була офіцерові.
Усі росіяни, яких тримали з П'єром, були люди найнижчого звання. І всі вони, пізнавши у П'єрі пана, цурались його, тим більш, що він говорив по-французькому. П'єр чув, що з нього глузують, і йому було сумно.
На другий день увечері П'єр узнав, що всіх цих заарештованих (і, певне, його серед них) мають судити за підпалювання. На
третій день П'єра водили з іншими до якогось будинку, де сиділи французький генерал з білими вусами, два полковники й інші французи з шарфами на руках. П'єру нарівні з іншими ставили з тією точністю і визначеністю, яка ніби стоїть над людськими слабкостями і з якою звичайно звертаються до підсудних, запитання про те, хто він, де він був, з якою метою і т. ін.
Запитання ці, залишаючи осторонь суть життєвої справи і виключаючи можливість розкриття цієї суті, як і всі запитання, ставлені на судах, мали за мету тільки підведення того жолобка, що по ньому, як того бажали судді, повинні були потекти відповіді підсудного і привести його до бажаної мети, тобто до обвинувачення. Тільки-но він починав говорити що-небудь таке, що не відповідало меті обвинувачення, як приймали жолобок, і вода могла текти, куди їй хочеться. Крім того, П'єр почував те саме, що в усіх судах " почуває підсудний: подив, для чого ставили йому всі ці запитання, йому почувалося, що тільки з поблажливості чи ніби з чемності застосовувався цей виверт з підставлянням жолобка. Він знав, що перебуває під владою цих людей, що тільки влада привела його сюди, що тільки влада давала їм право вимагати відповідей на запитання, що єдина мета цього зібрання полягала в тому, щоб обвинуватити його. І тому, що була влада і було бажання обвинуватити, не треба було і виверту запитань і суду. Очевидно було, що всі відповіді повинні були привести до винуватості. На запитання, що вій робив, коли його взяли, П'єр відповів трохи трагічно, що він ніс до батьків дитину, qu'il avait sauvé des flammes1.— Чому він бився з мародером? П'єр відповів, що він вахищав жінку, що захист ображеної жінки є обов'язок кожної людини, що... Його зупинили: це не стосувалося справи. Чого він був на подвір'ї дому, який зайнявся, де його бачіЙіи свідки? Він відповів, що йшов подивитися, що робилося в Москві. Його знову зупинили: в нього не питали, куди він ішов, а чого він був біля пожежі. Хто він? — повторили йому перше запитання, на яке він сказав, що не хоче відповідати. Знову він відповів, що не може сказати цього.
— Запишіть, це недобре. Дуже недобре,— суворо сказав йому генерал з білими вусами і з червоним, рум'яним обличчям.
На четвертий день пожежі почалися на Зубовському валу.
П'єра з тринадцятьма іншими одвели на Кримський Брід, у каретний сарай купецької оселі. Проходячи вулицями, П'єр задихався від диму, який, здавалося, стояв над усім містом. З різних боків видно було пожежі. П'єр тоді ще не розумів значення спаленої Москви і з жахом дивився на ці пожежі.
У каретному сараї оселі біля Кримського Броду П'єр пробув ще чотири дні і за цей час з розмови французьких солдатів дізнався, що всі заарештовані чекали з дня на день рішення маршала. Якого маршала, П'єр не міг дізнатися від солдатів. Для
* яку врятував з полум'я.
солдата, очевидно, маршал уявлявся вищою і трохи таємничою ланкою влади.
Ці перші дні, до 8 вересня — дня, коли полонених повели на другий допит, були найтяжчі для П'єра.
X
8 вересня в сарай до полонених увійшов, судячи з того, як шанобливо з ним обходились вартові, дуже важний офіцер. Цей офіцер, певно, штабний, зі списком у руках зробив перекличку всіх росіян, назвавши П'єра: celui qui n'avoue pas son nom1. І, оглянувши байдуже і ліниео всіх полонених, він наказав вартовому 9фіцерові пристойно одягнути і* прибрати їх, перше ніж вести до маршала. Через годину прибула рота солдатів, і П'єра з іншими .тринадцятьма повели на Дівиче поле. День був ясний, сонячний після дощу, і повітря було незвичайно чисте. Дим не стелився низом, як Того дня, коли П'єра вивели з гауптвахти Зубовського валу; дим піднімався стовпами у чистому повітрі. Вогню пожеж ніде не було видно, але з усіх боків піднімались стовпи диму, і вся Москва, все, що тільки міг бачити П'єр, було одним згарищем. З усіх боків виднілись пустирі з печами та коминами і зрідка обгорілі стіни кам'яних будинків. П'єр придивлявся до згарищ і не впізнавав знайомих кварталів міста. Де-не-де видно ,було уцілілі церкви. Кремль, незруйнований, білів здалеку своїми вежами та Іваном Великим. Поблизу весело блищав купол Новоді-вичого монаетиря, і там особливо лунко дзвонили в усі дзвони. Благовіст цей нагадав П'єру, що була неділя і свято другої пречистої. Але з^Ьвалось, не було кому святкувати це свято: скрізь було спустошення згарища, і з росіян зустрічались лише зрідка обшарпані, налякані люди, які ховалися, побачивши французів.
Очевидно, російське гніздо було розорене і знищене; але П'єр неусвідомлено почував, що за знищенням цього російського порядку життя над цим розореним гніздом встановився зовсім інший, але твердий французький порядок. Він почував це з вигляду тих солдатів, що бадьоро й весело ішли правильними рядами, конвоюючи його разом з іншими злочинцями; він почував це з вигляду якогось важного французького чиновника, що проїхав йому назустріч у парній колясці, якою правив солдат. Він це почував з веселих звуків полкової музики, що долітали з лівого боку поля, і особливо він почував і розумів це з того списку, шо його, перекликаючи полонених, прочитав, приїхавши сьогодні вранці, французький офіцер.
