Війна і мир - Толстой Лев

Він почував себе молодим, веселим, спритним і рішучим. Він оббіг маленький флігель з боку великого будинку і хотів уже бігти в ту частину його, яка ще стояла, коли над самою своєю головою почув крик декількох голосів і зразу по цьому тріск і дзенькіт чогось важкого, що впало біля нього.

П'єр оглянувся й побачив у вікнах будинку французів, які викинули шухляду комода, наповнену якимись металевими речами. Інші французькі солдати, що стояли внизу, підійшли до шухляди.

— Eh bien, qu'est ce qu'il veut celui-là1,— крикнув один з французів на П'єра.

— Un enfant dans cette maison. N'avez vous pas vu un enfant?2— сказав П'єр.

— Tiens, qu'est ce qu'il chante celui-là? Va te promener3, — залунали голоси, і один з солдатів, очевидно боячись, щоб П'єр не надумав відбирати в них срібло та бронзу, що були в шухляді, погрозливо подався на нього.

— Un enfant?—крикнув згори француз.— J'ai entendu piailler quelque chose au jardin. Peut-être c'est son moutard au bonhomme. Faut être humain, voyez-vous...

— Où est-il? Où est-il?4 —питав П'єр.

— Par ici! Par ici!5—гукав на нього француз з вікна, показуючи на сад, що був за будинком.— Attendez, je vais descendre6.

1 — Цьому чого ще треба,

2 — Дитини в цьому домі. Ви не бачили дитини?

• — Цей що ще розбалакує. Забирайся до дідька,

4 — Дитина? Я чув, щось пищало в саду. Може, це його дитина. Що ж, треба по-людському. Ми всі люди... — Де вона? Де вона?

• — Сюди І Сюди І

• — Почекайте, я зараз зійду.

І справді, за хвилину француз, чорноокий хлопець з якоюсь плямою на щоці, в самій сорочці, вискочив з вікна нижнього поверху і, плеснувши П'єра по плечу, побіг з ним у сад.— Dépêchez vous, vous autres,— крикнув він своїм товаришам,— commence à faire chaud1.

Вибігши за будинок на посилану піском доріжку, француз смикнув за руку П'єра і показав йому на круг. Під лавочкою лежала трилітня дівчинка в рожевому платтячку.

— Voilà votre moutard. Ah, une petite, tant mieux,— сказав француз.— A revoir, mon gros. Faut être humain. Nous sommes tous mortels, voyez-voüs2,— і француз з плямою на щоці побіг назад до своїх товаришів.

П'єр, задихаючись від радості, підбіг до дівчинки і хотів її взяти на руки. Але, побачивши чужу людину, золотушно-хвороблива, схожа на матір, неприємна на вигляд дівчинка закричала й кинулась тікати. П'єр проте схопив її і підняв на руки; вона заверещала запекло-злобним голосом і своїми маленькими рученятами стала відривати від себе П'єрові руки і сопливим ротом кусати їх. П'єра охопило почуття жаху та огиди, подібне до того, яке проймало його, коли він торкався до якої-небудь маленької тваринки. Але він зробив зусилля над собою, щоб не кинути дитини, й побіг з нею назад до великого будинку. Та пройти назад тією ж дорогою вже не можна було; дівки Ониськи вже не було, і П'єр, з почуттям жалості й відрази пригортаючи до себе якнайніжніше мокру дівчинку, яка стражденно схлипувала, побіг через сад шукати іншого виходу.

XXXIV

Коли П'єр оббіг дворами та провулками і вийшов назад зі своєю ношею до саду Грузинського, іна розі Поварської, він у першу хвилину не впізнав того місця, з якого він пішов за дитиною: стільки там набралося людей та винесених з будинків речей. Крім російських сімей зі своїм добром, що рятувалися тут від пожежі, тут було й кілька французьких солдатів у різному одягу. П'єр не звернув на них уваги. Він поспішав знайти сім'ю чиновника, щоб віддати дочку матері і йти знову рятувати ще когось. П'єру здавалося, що йому ще багато чогось і якнайшвидше треба зробити. Розігрівшись від жару та біганини, П'єр ще дужче в цю хвилину був перейнятий почуттям молодості, жвавості і рішучості, що охопила його в той час, як він побіг рятувати дитину. Дівчинка затихла тепер і, тримаючись рученятами за П'єрів каптан, сиділа на його руці і, як дике звіреня, озиралася навколо

1 — Гей ви, швидше, припікати починає.

2 — Ось ваша дитина. А, дівчинка, тим краще. До побачення, товстуне. Що ж, треба по-людському. Всі люди,

себе. П'єр зрідка поглядав на неї і трошки усміхався, йому здавалося, що він бачить щось зворушливо-невинне в цьому зляканому і хворобливому личку.

На попередньому місці ні чиновника, ні його дружини вже не було. П'єр швидкими кроками ходив між людьми, оглядаючи різні обличчя, що траплялись йому. Мимоволі він помітив грузинську чи вірменську сім'ю, яка складалася з гарного, з обличчям східного типу, дуже старого чоловіка, одягненого в новий критий кожух та нові чоботи, старої такого ж типу і молодої жінки. Дуже молода жінка ця здалася П'єру довершеністю східної краси, з її різкими, дугою окресленими чорними бровами і довгастим, незвичайно ніжно-рум'яним і вродливим обличчям без будь-якого виразу. Серед розкиданих пожитків, у юрмі на площі, вона, в своєму багатому атласному салопі і яскраволіловій хустці, що накривала її голову, нагадувала ніжну тепличну рослину, викинуту на сніг. Вона сиділа на клунках трохи позад старої і нерухомо-великими чорними довгастими, з довгими віями, очима дивилася в землю. Видно, вона знала свою красу й боялася за неї. Обличчя це вразило П'єра, і він, квапливо проходячи вздовж паркана, кілька разів оглянувся на неї. Дійшовши до паркана і все ж не знайшовши тих, кого йому треба було, П'єр зупинився оглядаючись.

П'єрова постать з дитиною на руках тепер була більш визначна, ніж перше, і коло нього зібралася група росіян, чоловіків та жінок.

— Чи загубив кого, добрий чоловіче? Самі ви з благородних, чи що? Чия це дитина? — питали його.

П'єр відповідав, що дитина тієї жінки в чорному салопі, що сиділа з дітьми на цьому місці, і питав, чи не знає хто її і куди вона перейшла.

— Та це ж Анфьорови, як видно,— сказав старий диякон, звертаючись до рябої жінки.— Господи помилуй, господи помилуй,— додав він звичним басом.

— Де Анфьорови? — сказала жінка.— Анфьорови ще зранку виїхали. Це або Марії Миколаївни, або Іванових.

— Він каже — жінка, а Марія Миколаївна — паш,— промовив дворак.

— Та ви знаєте її, зуби довгі, худа,— казав П'єр.

— Це ж і є Марія Миколаївна. Вони пішли в сад, як тут вовки оці наскочили,— сказала жінка, показуючи на французьких солдатів.

— О, господи помилуй,— додав знову диякон.

— Ви підіть туди он, вони там. Вона і є. Все побивалася, плакала,— сказала знову жінка.— Вона і є. Осюди ось.

Але П'єр не слухав жінок. Він уже кілька секунд, не зводячи очей, дивився на те, що робилося за кілька кроків від нього. Він дивився на вірменську сім'ю і на двох французьких солдатів, які підійшли до вірменів. Один з цих солдатів, маленький верткий чоловічок, був у синій шинелі, підперезаній мотузкою. На голові в нього був ковпак, і ноги були босі. Другий, який особливо вразив

П'єра, був довгий, сутулуватий, білявий, худий чоловік з повільними рухами й ідіотичним виразом обличчя. Цей був у фризовому капоті, в синіх штанах і в великих драних ботфортах. Маленький француз, без чобіт, у синій шинелі, підійшовши до вірменів, відразу, сказавши щось, узявся за ноги старика, і старик зараз же квапливо став скидати чоботи. Другий, у капоті, зупинився навпроти красуні-вірменки і мовчки, нерухомо, тримаючи руки в кишенях, дивився на неї.

— Візьми, візьми дитину,— промовив П'єр, віддаючи дівчинку і владно й поспішно звертаючись до жінки.— Ти віддай їм, віддай! — майже крикнув він на жінку, садовлячи дівчинку, яка закричала, на землю, і знову оглянувся на французів та на вірменську сім'ю. Старий уже сидів босий. Маленький француз стягнув з нього другого чобота і постукав чобітьми один об один. Старий, схлипуючи, говорив щось, але П'єр тільки мигцем бачив це; вся увага його була звернута на француза в капоті, який у цей час, повільно розхитуючись, підступився до молодої жінки і, вийнявши руки з кишень, взявся руками за її шию.

Красуня-вірменка сиділа нерухомо в тій самій позі, опустивши довгі вії, і наче не бачила й не почувала, що робив з нею солдат.

Поки П'єр пробіг ті кілька кроків, які відділяли його від французів, довгий мародер у капоті вже рвав з шиї вірменки намисто, що було на ній, і молода жінка, хапаючись руками за шию, кричала пронизливим голосом.

— Laissez cette femme!1—лютим голосом прохрипів П'єр, хапаючи довгого, сутулуватого солдата за плечі і відкидаючи його. Солдат упав, підвівся і побіг геть. Але товариш його, кинувши чоботи, вийняв тесака і грізно рушив на П'єра.

— Voyons, pas de bêtises! 2— крикнув він.

П'єра охопив той захват люті, в якому він нічого не пам'ятав і в якому сила його збільшувалась у десять разів. Він кинувся на босого француза і перше, ніж той встиг вийняти свого тесака, збив його з ніг і молотив по ньому кулаками. З усіх боків залунав схвальний галас натовпу і одночасно з-за рогу з'явився кінний роз'їзд французьких уланів. Улани риссю під'їхали до П'єра та француза і оточили їх. П'єр нічого не пам'ятав з того, що було далі. Він пам'ятав, що він бив когось, його* били і що під кінець він відчув, що руки його зв'язані, що натовп французьких солдатів стоїть навколо нього і обшукує його одяг.

— Il a un poignard, lieutenant3,— були перші слова, що їх зрозумів П'єр.

— Ah, une arme!4 — сказав офіцер і звернувся до босого солдата, якого було взято з П'єром.

1 — Не займайте цієї жінки!

2 — Ну, ну! Не дурій!

3 — Поручику, в нього кинджал, * — А, зброя!

— C'est bon, vous direz tout cela au conseil de guerre1,— сказав офіцер. 1 зразу по тому повернувся до П'єра:—Parlez-vous français, vous?2

П'єр оглядався навколо себе налитими кров'ю очима і не відповідав. Певне, обличчя його здавалось дуже страшним, бо офіцер щось пошепки сказав, і ще чотири улани відділились від команди і стали обабіч П'єра.

— Parlez-vous français?2 —повторив йому запитання офіцер, тримаючись на віддалі від нього.— Faites venir l'interprète3.— З-за рядів виїхав маленький чоловічок у цивільному російському одягу. П'єр по вбранню і по вимові одразу впізнав у ньому француза з однієї московської крамниці.

— Il n'a pas l'air d'un homme du peuple4,— сказав перекладач, оглянувши П'єра.

— Oh, oh! ça m'a bien l'air d'un des incendiaires,— сказав офіцер.— Demandez lui ce qu'il est?5—додав він.

— Ті хто? — спитав перекладач.— Ті повинно відповідать начальство,— сказав він.

— Je ne vous dirai pas qui je suis.