Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз
Чотири співаки з невідомої країни, ставши в екзотичних убраннях під яблунею, щоб мати мальовничіший вигляд, виконали кілька своїх національних пісень. Це, здавалось, було не дуже важко, бо ввесь секрет співів полягав у тому, що троє артистів рохкали, а четвертий пугикав. Коли цей інтересний номер з кінчився під загальні оплески, якийсь хлопець заходився виробляти всякі штуки з стільцем. Він вискакував на нього, пролазив під ніжками, падав разом із ним на землю, крутився круг нього і робив усе, що можна робити з стільцем, не сідаючи на нього. Нарешті, він зав'язав власні ноги краваткою круг своєї шиї і показав, з якою легкістю людина може прибрати вигляду збільшеної жаби. Цей номер захопив усіх глядачів. Після того слабенький голосок місис Пот процвіріньчав щось, з чемності взяте за романс. Проте це було дуже класично й цілком у дусі Аполлона, бо Аполлон був композитор, а композитори рідко бувають добрими виконавцями не тільки чужих, а й своїх творів. Далі продекламувала славетну "Оду конаючій жабі" місис Гантер. Ясно, що вона повторила її ще раз і, напевне, прочитала б і втретє, якби переважна більшість гостей, думаючи про сніданок, не присоромила решту за таке зловживання добрості місис Гантер. Хоч як щиро виявляла авторка бажання продекламувати ще раз свою оду, та благородні гості не дали їй на це своєї згоди; і тільки відчинилися двері їдальні, всі, хто вже бував тут, кинулися туди з усією можливою швидкістю. Бо добре було відомо, що, запросивши в гостину сто чоловік, місис Гантер готувала сніданок на п'ятдесят осіб — для "левів", а дрібніші тварини мусили дбати про себе самі.
— А де ж містер Пот? — спитала місис Лео Гантер, зібравши круг себе всіх тих левів.
— Я тут, — відповів видавець з найвіддаленішого краю кімнати, не маючи ніякої надії дістати якунебудь їжу без спеціальної хазяйчиної ласки.
— Чого ж ви не йдете сюди?
— О, прошу не турбуйтесь за нього, — якнайлюб'язнішим голосом сказала місис Пот, — ви завдаєте собі силу зайвого клопоту, люба місис Гантер. Йому й там дуже добре; правда ж, серце?
— Звичайно, голубонько, — відповів безталанний Пот, похмуро всміхаючись. Горе й з тим нагаєм! Мускулясту руку, що з такою велетенською силою шмагала ним вади суспільства, паралізував погляд владної місис Пот.
Місис Лео Гантер переможно озиралась навкруги. Містер Тапмен частував кількох левиць омаровим салатом, виявляючи при цьому манери, ніколи не бачені в бандитів. Містер Снодграс зайшов у палкі суперечки з молодою леді, що постачала поезію для "Ітонсвілської газети", а містер Піквік чарував усіх без винятку. Здавалось, знамените товариство зібралося все, коли містер Гантер, що в таких випадках мусив стояти коло дверей і розважати розмовами менш видатних гостей, несподівано скрикнув:
— Містер Чарльз Фіц-Маршал, моя люба!
— О, дуже рада,— сказала місис Гантер, — я давно вже чекаю на нього. Посуньтесь, прошу, і дайте місце для містера Фіц-Маршала, панове. Скажи містерові Фіц-Маршалу, щоб ішов безпосередньо до мене дістати нагінку за запізнення.
— Іду, дорога мадам, іду...— пролунав голос,— хутко, яко можу... тиск людей... повна кімната... важка робота... дуже.
Ніж і виделка випали з рук містера Піквіка. Він глянув через стіл на містера Тапмена, що й собі впустив ніж і виделку і, здавалося, збирався зомліти.
— А! — чувся голос, поки власник його прокладав собі дорогу крізь останні двадцять п'ять турків, офіцерів, рицарів та Карлів Других, що відділяли його від стола, — здорово зроблено... хоч патент брати... жодної зморшки на моєму вбранні, хоч перед тим було все пожмакане... непогана ідея — прасувати на людині... га? інтересний спосіб... хоч важкенький... дуже.
З цими уривчастими фразами продирався до стола молодий чоловік у формі морського офіцера, в якому здивовані піквікці не могли не впізнати містера Альфреда Джінгла. Злочинець ледве встиг стиснути руку місис Гантер, як очі його зустріли обурений погляд містера Піквіка.
— Алло! — промовив містер Джінгл. — Зовсім забув... нічого не сказав форейторові... Треба бігти... зараз повернуся.
— Слуга або мій чоловік зроблять це для вас, містер Фіц-Маршал, — сказала місис Гантер.
— Ні, ні... мушу сам... я недовго... зараз же й назад... — відповів Джінгл і по цих словах зник серед натовпу.
— Дозвольте запитати вас, мадам, — промовив містер Піквік, підводячись з свого стільця, — хто цей молодий чоловік і де він мешкає?
— Це дуже заможний, знатний і вельможний джентльмен,— сказала місис Гантер, — якого я дуже хочу познайомити з вами.
— Добре, добре, — поквапно говорив містер Піквік.— Де його квартира?
— Він спинився в готелі "Ангела", в Бері.
— В Бері?
— Так, в Бері Сент Едмандс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.
Та містер Піквік не дав люб'язній господині часу закінчити і, протиснувшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.
— Пізно вже, — сказав містер Тапмен, — він утік.
— Знаю, — відповів містер Піквік, — і я їду слідом за ним.
— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.
— До готелю "Ангела", в Бері, — сказав, дуже хапаючись, містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обплутує тепер? Він одурив уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Сем! Де мій слуга?
— Тут, сер, — озвався містер Веллер, виринувши з затишку за кущами, де він розмовляв з пляшкою мадери, взятою ним із столу годину чи дві тому. — Ось ваш слуга, сер. І пишаюся моїм титулом, як казав Живий скелет,[22] коли його показували в музеї.
— Ходім зі мною, зараз же, — сказав містер Піквік. — Якщо я спинюся в Бері, можете приїхати до мене, Тапмен, коли я вам напишу. До побачення!
Умовляння були зайві. Містер Піквік кипів гнівом, і рішення його було незламне. Містер Тапмен повернувся до товариства і через годину, захоплений шампанським та кадриллю, забув і про містера Джінгла, і про містера Фін-Маршала. Тим часом містер Піквік і Сем Веллер, сидячи на імперіалі диліжанса, щохвилини наближались до стародавнього міста Бері Сент Едмандса.
Розділ XIII,
занадто повний подій, щоб його можна було коротко викласти.
Немає місяця, коли б природа вбиралась у кращі шати, як серпень. Багато прекрасного навесні, і травень завжди буває свіжий та квітучий, але чари цієї пори року здаються ще більшими через контраст з зимою. Серпень не має такої переваги. Він приходить тоді, коли ми пам'ятаємо тільки ясне небо, зелені луки й запашні квіти, а спогади про сніг, кригу й хуртовину зникли з нашої голови так, як щезли самі вони з природи. А проте, яка ж і гарна пора серпень! Лани й садки гудуть шумом праці. До самого грунту схиляються обтяжені плодами віти дерев. Хліб, що складений у копиці або ще хвилюється на полі від найменшого подуву вітру, забарвлює краєвид золотавим кольором. Лагідна м'якість, здається, висить над усією землею. Вплив пори року поширюється й на вози, рух яких через стерні можна вловити тільки оком, бо жодного звука не чути.
Коли повз садки та лани повільно проїздить диліжанс, купки жінок і дітей, що збирають у решета овочі або підбирають з нив колоски, кидають на хвилинку свою роботу і, захистивши від сонця засмагле обличчя ще смаглявішою рукою, з цікавістю поглядають на пасажирів. Якийсь міцний хлопчик, ще малий, щоб працювати! але занадто пустотливий, щоб його можна було лишити дома самого, підводиться на рівні ноги в корзині, куди його примістили з обережності, і тупотить ніжками та вищить у захваті. Жнець припиняє свою роботу і, опустивши руки, дивитися вслід екіпажеві. Кошлатий робочий кінь поглядає сонливим оком на своїх чепурних родичів, і погляд його ніби промовляє: "Гарно дивитись на вас, але йти нога за ногою неораним полем краще, ніж мчати отак у куряві пороху". Зайшовши за поворот дороги, ви озираєтесь назад і бачите, що жінки й діти знову стали до роботи, хилиться донизу жнець, посувається вперед кінь: все заворушилося.
Такі картини не могли не відбитися на чутливій душі містера Піквіка. Твердо вирішивши будь-що-будь викрити підлого Джінгла, хоч би де той здійснював свої шахрайські задуми, він спершу обмірковував мовчки способи, якими найкраще міг би домогтися свого, але помалу зовнішній світ почав притягати до себе його увагу, і згодом подорож так захопила містера Піквіка, ніби почав він її з найприємнішою в світі метою.
Нарешті диліжанс задеренчав по добре забрукованих вулицях маленького чистого городка й спинився перед великим готелем. Через півгодини містер Піквік сидів за зовсім пристойним обідом, а через три чверті години містер Веллер приніс звістку, що містер Фіц-Маршал спинився тут невідомо на який час. На вечір він пішов кудись у гості, взявши з собою й свого лакея, а коридорному звелів дожидатись його повернення.
— Ну, сер,— сказав містер Веллер, закінчуючи доповідь,— якщо ранком мені пощастить побалакати з тим лакеєм, то він розповість мені про свого пана чисто все.
— Звідки ви це знаєте? — здивувався містер Піквік.
— Боже ти мій! сер, та так же роблять усі слуги.
— А я й забув,— признався містер Піквік.
— І тоді ви вирішите, як бути нам далі, а ми так і зробимо.
Вигадати кращий спосіб, здавалось, не можна було, і план Сема, кінець-кінцем, був ухвалений. З дозволу містера Піквіка Веллер пішов до буфету провести вечір як йому найбільше до вподоби, і незабаром товариство, що там зібралося, одноголосно обрало його на голову. Він виконував свої почесні обов'язки так успішно, що вибухи реготу доходили аж до кімнати містера Піквіка і, принаймні, на три години скоротили нормальну довжину його сну.
Ранком наступного дня, коли містер Веллер душем за півпені зганяв з себе всі гарячкові залишки вчорашньої вечірньої бесіди (він запропонував монету одному молодому джентльменові, що служив у конюшенному відомстві, і намовив його качати воду собі на голову та обличчя, доки він остаточно очуняє), його увагу привернув молодий чоловік у малинового кольору лівреї. Він сидів на лаві серед двору, дуже пильно читав якусь книгу, що дуже скидалась на молитовник, але подеколи поглядав і на містера Веллера, немов зацікавившись оригінальною системою обмивання.
"Чого це ти дивишся так?" — подумав містер Веллер, коли очі його вперше зустрілися з поглядом незнайомого в малиновій лівреї, що мав широке, жовте, бридке обличчя, глибоко запалі очі й велетенську голову, з якої звисали пасма чорного волосся.
А незнайомий перебігав поглядом від свого молитовника до Сема і від Сема до молитовника, немов хотів почати з ним розмову, Нарешті Сем дав йому таку нагоду, фамільярно кивнувши йому головою і сказавши:
— Як поживаєте, друзяко?
— Щасливий сказати, що почуваю себе добре,— відповів той невимушеним тоном і закрив книгу.— А як вам ведеться, сер?
— Як ходячій пляшці з бренді,— з ніг не падаю,— сказав Сем.— А ви спинилися в цьому готелі, дядю?
Малиновий молодий чоловік відповів ствердно.
— Чого ж це вас не було з нами вчора ввечері? — спитав Сем, щосили тручи рушником своє обличчя.— А ви ж маєте такий компанійський вигляд, як жива форель у кошику з вапном,— вже тихіше додав він.
— Я з своїм паном виходив учора з дому,— була відповідь.
— А як його прізвище? — і містер Веллер аж почервонів від хвилювання й від тертя разом.
— Фіц-Маршал,— сказав малиновий чоловік.
— Давайте вашу руку,— промовив містер Веллер, простягаючи свою.— Будьмо знайомі.
