Гробниці Атуану - Ле Гуїн Урсула

— Але ж ти Гед, чи ні?

Вона назвала Геда на ім'я — і побачила його насправжки: пошрамоване смагляве обличчя, чорні очі. Ніби й Гед, і не Гед, бо обличчя біле, як сметана.

— Не називай мене істинним ім'ям прилюдно! Запам'ятай: ми — брат і сестра, йдемо з Тенакбаха... Чує моє серце: щойно побачу добру людину, як почну канючити щось на вечерю!

Гед узяв Тенар під руку, і вони ввійшли в село...

Подорожани покинули гостинних селян наступного ранку, чудово виспавшись і досхочу попоївши.

— І часто магам доводиться отак жебрати? — спитала Тенар, коли вони йшли повз пасовище, яким лінькувато вешталися кози.

— Чому це тебе цікавить?

— Та здається, що тобі не первина... Надто вже ти вправний!

— Ну, може, й так. Якщо ти вважаєш це жебрацтвом, то я все життя тільки те й робив, що жебрав. Ти ж знаєш, майна у чаклуна небагато, а в дорогу я взагалі не беру нічого, крім своєї патериці та одягу, який на мені. Одначе більшість людей радо гостять чаклунів! Та й у боргу ми рідко залишаємося.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, взяти хоча б оту жінку в селі. Я вилікував її кіз.

— А що, вони хворіли?

— Вим'я набрякло. Я ж сам пас кіз, коли був хлопчиськом.

— Ти сказав їй про те, що зцілив їх?

— А ти б сказала?

Трохи помовчавши, Тенар відповіла:

— Я бачу, твоя магія годиться не лише для великих справ.

— Гостинність, — відказав Гед, — то дуже важлива річ. Може, й справді досить було просто подякувати. Але мені стало шкода кіз.

Опівдні вони дісталися до великого міста. Воно було збудоване з випаленої цегли й оточене зубчастим карґадським муром із чотирма сторожовими вежами та єдиною брамою, крізь яку чабани саме проганяли отару овець. За стіною височіли криті червоною черепицею дахи. Браму стерегло двоє вояків у шоломах, прикрашених червоним пір'ям. Тенар уже бачила такі шоломи раніше, коли посланці Богокороля раз на рік приводили до Гробниць жертовних рабів або приносили гроші й інші дари. Тенар поділилася з Гедом своїми спогадами, коли вони проходили повз стіну.

— Я теж їх бачив, ще в дитинстві, — відповів чаклун. — Вони припливали на Ґонт. Напали на моє село, хотіли зрівняти його з землею. Але ми їх прогнали! Потім було побоїще у гирлі Ара, на узбережжі моря. Тоді загинуло багато людей — сотні, можливо, тисячі... Але тепер, коли ми віднайшли Втрачену Руну, ворожнечі між Карґадом і Внутрішніми землями буде покладено край!

— Авжеж, було би глупством ворогувати далі, — погодилася Тенар. — Та й що робитиме Богокороль із такою силою рабів?

Гед замислився над її словами.

— Тобто, якщо королівство Карґад підкорить Архіпелаг?

Тенар ствердно кивнула.

— Не думаю, що таке й справді могло би статися!

— Але ж поглянь, яке могутнє королівство, яке велике місто, які міцні стіни, скільки тут людей! Чи вистояли би твої співвітчизники, якби на них напало все тутешнє воїнство?

— Це місто зовсім не велике, — розважливо заперечив Гед. — Утім, якби я тільки щойно покинув свої гори, то теж, либонь, сказав би, що воно велике. Але в усьому Земномор'ї стільки міст, що й не злічити! Порівняно з ними, це — дрібне містечко. Та й островів у Архіпелазі теж не бракує... Ти ще побачиш усе це, Тенар!

Дівчина промовчала, незворушно крокуючи далі.

— Мандрувати світом — це справжнє диво! Просто з моря перед тобою постають незвідані землі, а твій корабель поволі пливе назустріч угіддям і лісам, містам і гаваням, палацам і ринкам...

Тенар кивнула. Дівчина розуміла, що Гед хоче підбадьорити її, однак свою радість вона залишила високо в горах, у сутінковій річковій долині. Зараз Тенар відчувала лише дедалі дужчий жах. Усе, що її оточувало, лякало новизною. Досі вона не знала нічого, крім пустелі та Гробниць. І що з того? Тенар знала кожен поворот У вже не існуючому лабіринті, вміла танцювати перед зруйнованим вівтарем. Але вона нічогісінько не знала про людську душу.

— А ти мене там не покинеш? — несподівано запитала Тенар.

Вона не дивилася на Геда. Чаклун досі ховався під машкарою білошкірого карґадського селянина, а Тенар не хотіла бачити його таким. І тільки Гедів голос зовсім не змінився відтоді, як вона вперше почула його в Лабіринті.

Чоловік відповів не відразу.

— Тенар, я йду туди, куди мушу йти. Я там, де на мене чекають. І саме тому я ще ніде надовго не затримувався. Ти мене розумієш? Я роблю те, що маю робити. І звик до самотності, звик покладатися лише на власні сили. На Хавнорі я пробуду з тобою стільки, скільки ти захочеш. А якщо колись я знову тобі знадоблюся — просто поклич мене! І я прийду, Тенар. Постану навіть із могили! Але залишитися з тобою я не можу.

Дівчина нічого не відповіла йому.

— А втім, на Хавнорі ти чудово обходитимешся без мене! І будеш щаслива, — заспокоїв її Гед.

Тенар мовчки кивнула.

Скінчивши розмову, чаклун і дівчина рушили до моря.

ПОВЕРНЕННЯ

Гед сховав свій човен у кам'яному гроті під величезним стрімчаком, який тутешні мешканці назвали Хмарним мисом. В одній із хат подорожан почастували вечерею — миска тушкованої риби засмакувала їм, як ніколи. А з останнім проблиском дня Гед і Тенар спустилися до берега. Вузька ущелина, в якій було заховано човен, ліктів на тридцять вгризалася в камінь. Піщане дно гроту було вогким, бо майже збігалося з лінією припливу. Їхній сховок було видно з боку моря, тож Гед сказав, що багаття розкладати не варто, аби не привертати уваги нічних рибалок, які промишляли біля берега. Чаклун і дівчина сяк-так вмостилися на піску, що здавався настільки ж м'яким для пальців, крізь які вільно просочувався, наскільки був твердим для стомленого тіла. Тенар вслухалася в шум моря, яке то лащилося, то з ревом розбивалося вщент об скелястий берег. Його гучні зойки було чутно принаймні за милю звідси. Море ревло знову, і знову, і знову, і щоразу той рев відлунював по-новому. Воно не вгавало ні на хвилину. На берегах усіх суходолів світу море здіймало невгамовні хвилі, ані на мить не стихаючи, не знаючи спочинку. Пустелі, гори — вони були німими і не озивалися до неї. Натомість море вічно ридало ревучим, похмурим голосом, і Тенар не розуміла його мови. Морська стихія була їй чужою.

Вона прокинулася від важкого сну ще вдосвіта. На морі був відплив, а Гед, підтикавши плащ, босоніж ходив берегом і щось збирав серед порослого чорними водоростями каміння.

— Ось, — сказав він, повернувшись у грот, і простяг дівчині цілу жменю чогось мокрого та бридкого, схожого на фіолетові камінці з оранжевими губами.

— Що це?

— Мідії, їстівні морські скойки. А ось це — устриці, вони ще смачніші. Поглянь...

Кинджалом, який Тенар дала йому ще в горах, Гед розкрив черепашку і висмоктав з неї мідію — разом із морською водою.

— Ти навіть не зварив її? З'їв живцем?

Тенар намагалася не дивитися на Геда, який смаковито, хоч і трохи ніяковіючи, продовжував поглинати решту м'якунів.

Поласувавши скойками, Гед повернувся до човна, що лежав кормою вперед на узвишші з кількох прибитих морем колод. Напередодні увечері Тенар прискіпливо оглянула цю посудину, але нічого не второпала. Човен був набагато більшим, ніж вона собі досі уявляла, — його довжина майже втричі перевершувала її зріст. У ньому було повно дивних і страшнуватих на вигляд речей. Ніс човна, який попервах видався їй кормою, був прикрашений намальованими на кожному з бортів очима. Серед ночі, у тривожній напівдрімоті, Тенар не покидало відчуття, що човен дивиться на неї.

Гед хвильку понишпорив усередині човна і повернувся, тримаючи у руках якийсь пакунок. То був чималий кусень хліба, дбайливо загорнутий у чисту полотнину. Гед подав окраєць дівчині.

— Я не хочу їсти...

Він зазирнув у її сумне обличчя, тоді сховав хліб і сів біля виходу з грота.

— Через дві години почнеться приплив, — сказав він. — Тоді зможемо рушати. Ти не спала цілу ніч, чого би тобі не подрімати?

— Я не хочу спати.

Гед промовчав. Він сів, схрестивши ноги, і Тенар було добре видно його постать, обрамлену чорною аркою входу, за якою сяяло смарагдове море. Дівчина спостерігала за чаклуном із глибини печери, а він сидів незворушний, як самі скелі, випромінюючи тишу, що розходилася від нього, наче кола від кинутого у воду каменя. І ця тиша була не просто мовчанням, ні, вона була, так би мовити, цілком самодостатньою річчю — як, скажімо, безмовність пустелі...

Отак вони просиділи доволі довго, а тоді Тенар підвелася і підійшла до Геда. Чаклун не ворушився. Дівчина поглянула на його обличчя. Воно було, наче відлите з темної міді: напружені риси, міцно стулені вуста, опущені долі очі. Гед видався їй далеким, як саме море. Де зараз витав його дух? Якими примарними стежками блукав? Вона ніколи не зможе потрапити туди... Гед змусив Тенар піти з ним. Назвав її на ім'я — і причарував, як отого пустельного кролика, що з'явився з пітьми на його поклик. І тепер каблучка Ерет-Акбе була в його руках, Гробниці лежали в руїнах, а їхня жриця зганьблена навіки. Тенар більше не потрібна чаклунові, тож зараз він утікає туди, куди їй і потикатися зась. Увесь цей час Гед обманював Тенар і, зрештою, покине її напризволяще...

Одним швидким рухом дівчина спритно вихопила у Геда з-за пояса залізний кинджал, який сама ж йому і дала. Маг ворухнувся, але за мить знову застиг непорушно, наче статуя, загорнута у плащ.

Вигострене з одного боку лезо кинджала мало чотири вершки[11] завдовжки. Крихітний запоясник був зменшеною копією жертовного ножа — жриця Гробниць носила його за поясом, плетеним із кінського волосу, разом із в'язкою ключів та різними брязкальцями, про призначення яких іноді навіть не мала гадки. Досі Тенар іще не мала нагоди пустити кинджал у хід, хіба що якось, напередодні молодика танцюючи перед Троном, вона підкидала ніж угору і ловила його однією рукою. Їй подобався цей нестримний танок. Дівчина танцювала без музичного супроводу і тупіт її босих ніг відлунював під стелею Тронної Зали. Тенар не раз до крові різала собі пальці, намагаючись опанувати кинджал, і зрештою навчилася безпомильно ловити руків'я ножа. Куце лезо було досить гострим, аби до кістки розкраяти палець чи перерізати сонну артерію. Вона б і далі служила своїм володарям, байдуже, що вони зрадили та прокляли її. Безіменні піднімуть її руку і скерують в останньому діянні пітьми. Вони приймуть цю жертву...

Сховавши руку з кинджалом за спину, Тенар обернулася до Геда.