Гробниці Атуану - Ле Гуїн Урсула

Вона вийняла із торби два невеликих коржі. Один подала над вогнем Гедові, а в другий уп'ялася зубами сама. Хліб був глевкуватий, кислий, але страшенно смачний.

Якийсь час вони жували мовчки. Нарешті дівчина спитала:

— Скільки звідси до моря?

— Сюди я добирався дві доби. Втікати доведеться довше.

— Я сильна, — запевнила Тенар.

— Авжеж. І хоробра. Але попутник твій геть охляв, — усміхнувся Гед. — Та й хліба в нас не дуже багато.

— А як із водою?

— Завтра дістанемося до джерела. Це там, у горах...

— А ти не можеш роздобути нам попоїсти? — ніяковіючи, спитала Тенар.

— Аби щось уполювати, потрібен час... і зброя.

— Я мала на увазі... чари. Розумієш?

— Я можу принадити кролика, — сказав Гед, розворохобивши жар ялівцевою рогачкою. — Кролі вже починають вилазити зі своїх нір. Тут їх дуже багато. Я міг би покликати одного з них по імені, і він би прийшов. Та чи змогла б ти піймати, оббілувати і засмажити беззахисну істоту, принаджену в такий спосіб? Сумніваюся, що це було би по-людськи, навіть якби ми помирали з голоду.

— Авжеж... Але я думала, що... Ти міг би просто...

— Сотворити вечерю, вдавшись до чарів, — перебив її чаклун. — Так, міг би. Хоч на золотих тарелях. Але все одно це було б ілюзією! Повечерявши маною, ти стала б іще голоднішою, ніж перед тим. З таким же смаком можна наїстися власних слів!

Тенар побачила, як у світлі полум'я біло блиснули його зуби.

Гед підкинув хмизу у вогнище, і сухе галуззя миттю спалахнуло, наповнивши темряву іскрами та пахощами ялівцю.

— Ти справді можеш покликати кроля? — раптом спитала Тенар.

— Хочеш, щоби я тобі показав?

Дівчина ствердно кивнула.

Гед відвернувся від вогню і тихо промовив у зоряну темряву:

— Кебо... О, кебо...

Тиша. Жодного звуку. Жодного поруху. А за якийсь час на самісінькій межі світла і темряви блиснуло боязке кругле око, немов лискучий чорний камінець, що котився по землі. Відтак показався тонкий вигин пухнастої спинки. Затремтіло довге сторожке вухо...

Гед знову щось сказав. Вухо смикнулося, кролик обернувся і Тенар побачила його повністю. А за мить звірятко зникло в пітьмі, безтурботно повертаючись до своїх звичних справ.

— Та це ж просто чудово! — здивовано вигукнула Тенар.

Небавом вона запитала:

— А я би змогла так?

— Ну...

— Це таємниця? — здогадалася дівчина і знову споважніла.

— Власне кажучи, таємницею є саме ім'я кролика. Принаймні, без поважної причини його краще вголос не вимовляти. Натомість саме вміння прикликати до себе ту чи іншу істоту — це вже не секрет, а радше певний дар або хист. Та ти й сама це бачиш.

— Ага, — сказала Тенар. — І, звісно, ти володієш цим даром!

Її голос звучав збентежено і вдаване глузування не могло цього приховати. Гед лише поглянув на дівчину, проте не сказав нічого. Він ще й досі не отямився після герцю з Безіменними, а приборкання землетрусу в підземеллі забрало в нього останні сили. Гед здобув перемогу, та це його не тішило. Невдовзі чаклун присунувся якомога ближче до вогнища, ліг на землю і заснув. Тенар сиділа поряд, підкидаючи хмиз у вогонь, і милувалася зимовими сузір'ями, які сяяли в темному небі. Зрештою, від того далекого сяйва у неї запаморочилося в голові. Вона задрімала.

Втікачі прокинулись одночасно. Їх розбудив сухий холод пустелі і вітер, що пронизував, наче крижаний кинджал. Вогнище згасло. Зорі, які Тенар бачила вночі, закотилися за обрій, але їм на зміну прийшли інші світила. Зі сходу небом сунули важкі хмари.

Майже весь хмиз, який Тенар зібрала для багаття, вже згорів.

— Рушаймо, — сказав Гед, — скоро світатиме!

Чаклун так цокотів зубами, що дівчина ледве його зрозуміла. Вони рушили на захід, спинаючись угору довгим пологим схилом. Під зоряним небом йшлося легко, мов удень. Спочатку їм було трохи холодно. Та з часом швидка хода зігріла подорожан. До схід сонця вони вже дісталися підніжжя західних гір. Тенар подумала про те, що донедавна саме тут пролягала межа відомого їй світу.

Мандрівці зупинилися в гаю, де на деревах іще трималося тремтливе золоте листя. Гед пояснив дівчині, що це — осики. Досі Тенар не знала інших дерев, крім ялівцю, тополь та яблунь, що росли в саду Гробниць. Серед гілля дерев тоненьким голоском озвалася якась пташка: "Дінь, дінь!" Між деревами біг потічок, хоч і вузький, але доволі швидкий. Його чисті води прудко мчали по кам'яному річищу, зриваючись з уступів і не встигаючи замерзнути. Тенар дивилася на струмок мало не з острахом — вона надто звикла до безмовної та повільної пустелі, до ледачої ріки, до неквапного ширяння яструбів і непорушних хмар у високому небі.

Вранці вони розділили останній корж і грудку сиру, трохи перепочили — і рушили далі.

Надвечір Гед і Тенар опинилися високо в горах. Було хмарно і вітряно, пробирав мороз. Вони зупинилися у видолинку, на березі річки, де було вдосталь дров, і, назбиравши хмизу, розпалили справжнє багаття. Від гарячого полум'я Тенар стало затишно і радісно на душі. У дуплі поваленого дерева вона знайшла кілька жмень волоських горіхів — очевидно, їх припасла на зиму білка. Там були ще якісь горіхи з гладенькою шкаралущею. Гед сказав, що у нього на батьківщині їх називають "убер". Тенар спритно трощила горіхи замашним каменем, чесно ділячись "здобиччю" із Гедом.

— Шкода, що ми не можемо залишитися тут, — сказала вона, окинувши поглядом долину. — Тут гарно!

— Так, справді непогано, — погодився Гед.

— І ніколи не буває людей.

— Бувають, але рідко... Я теж народився в горах, — сказав він. — На острові Ґонт. Якщо рушимо на північ, то по дорозі на Хавнор будемо пропливати повз найвищу гору Ґонту. Вона просто чудова взимку — здіймається над морем, наче велетенська біла хвиля. А за горою, на березі річки, знаходиться моє рідне село. А де народилася ти, Тенар?

— На півночі Атуану. Здається, в Ентаті. Уже й не пригадаю.

— Невже тебе забрали такою малою?

— Мені було п'ять років. Пам'ятаю лише полум'я у кабиці... Більше нічого.

Гед потер підборіддя, вкрите рідким заростом. Він виглядав замисленим і суворим. У темряві дівчина дивилася на чаклуна, осяяного полум'ям вогнища, і усвідомлювала, що ніколи не зізнається йому про те, що коїться у неї на душі.

— Що ти робитимеш на Хавнорі? — запитав Гед, дивлячись у вогонь. — Ти... Я й подумати не міг... Ти й справді відродилася!

Тенар кивнула і ледь усміхнулася. Їй подобалося це відчуття нового життя, яке щойно розпочиналося.

— Тобі потрібно вивчити мову.

— Твою мову?

— Авжеж!

— Добре, я готова!

— Чудово! Це — "кабат", — і Гед кинув крихітний камінець у поділ її чорної мантії.

— Кабат... Це по-драконячому?

— Ні, ні! Тобі не потрібні заклинання, ти розмовлятимеш з людьми, а не з драконами!

— А як буде "камінь" мовою драконів?

— "Толк", — відповів Гед, — але не набивайся до мене в учні! Я хочу навчити тебе мови, якою розмовляють люди Архіпелагу, у Внутрішніх землях. Адже я вивчив твою мову, коли плив сюди!

— Щоправда, говориш ти доволі кумедно...

— Та мабуть... А тепер: "Аркемі кабат!", — і Гед простягнув руку, показуючи, щоби вона подала йому камінь.

— Мені конче плисти на Хавнор?

— А ти маєш куди податися?

Дівчина промовчала.

— Хавнор — чудове місто, — продовжував Гед. — А ти принесеш туди втрачену святиню — каблучку Ерет-Акбе, знак вічного миру. Хавнорці зустрінуть тебе, як принцесу! Вони вшановуватимуть тебе за безцінний дарунок, і ти сповна відчуєш їхню гостинність. У цьому місті живуть достойні та шляхетні люди. Серед хавнорців немає світлошкірих, тож вони наречуть тебе Ясною Панною і захоплюватимуться твоєю юністю і красою. Ти матимеш десятки суконь — таких, як та, яку я виткав для тебе своїми чарами. Але тепер ці шати будуть справжніми. Ти дізнаєшся, що таке шана, вдячність і любов. Хоча досі ти знала лише самоту, морок і заздрість.

— У мене був Манан, — заперечила Тенар і жалібно скривилася. — Він любив мене і завжди був лагідним зі мною. Манан хотів захистити мене, а я його вбила... Там, у чорній безодні... Ні, я не хочу на Хавнор. Я би воліла залишитися тут...

— Тут? На Атуані?

— У горах. Отут, де ми зараз.

— Що ж, Тенар, — промовив Гед серйозно і тихо, — тоді ми залишимося тут удвох. Але в мене немає ножа, і коли піде сніг, нам буде непереливки. Але доки ми зможемо добувати їжу...

— Та ні, я розумію, що ми не можемо тут залишитися. Мабуть, я просто дурепа, — промовила Тенар і, розсипаючи горіхову шкаралупу, підвелася, щоби підкинути у багаття дров.

У своїй чорній брудній мантії і поношеному плащі дівчина виглядала дуже худою і прямою, немовби жердина.

— Усе те, чого мене навчали, зараз нічого не варте, — сказала вона, — та більше я нічого не знаю. Але я спробую навчитися.

Гед відвернувся вбік, скривившись, наче від болю.

* * *

Наступного дня вони здолали гребінь темно-жовтого гірського хребта. На перевалі лютував вітер зі снігом, що засліплював очі. Їм довелося досить довго брести вниз пологим схилом, перш ніж вони вибралися зі сніжних хмар, які вкривали гірські вершини. Але, зрештою, перед ними простерлася широка рівнина, що ховалася за горами, — вічнозелені соснові гаї, пасовища, поля та лани. Навіть у найлютішу студінь, коли кущі та дерева в лісах скидали листя, цей край залишався зеленим, ласкавим і привітним. Вони милувалися цим смарагдовим раєм, стоячи на високому кам'янистому схилі. Гед мовчки показав рукою на захід — сонце якраз сідало за густу запону хмар. На обрії зоріло марево, майже таке саме, як у кришталевій яскині Підмогилля — радісне сяйво на краю світу.

— Що це? — запитала дівчина, і Гед відповів: — Море.

А потім Тенар побачила інше диво, яке, може, і не було таким величним, однак вражало не менше. Вони саме вийшли на дорогу і невдовзі дісталися до сільця, що тяглося вздовж шляху. Зрозумівши, що тут їх можуть помітити, Тенар занепокоєно обернулася до супутника. Обернулася — і не побачила його. Поруч із нею ступав інший чоловік — білошкірий, безбородий, але вбраний і взутий, як Гед. Незнайомець поглянув на дівчину, і вона зауважила, що в нього блакитні очі. Він підморгнув їй.

— Як гадаєш, зумію я їх обдурити? — поцікавився чоловік. — Як тобі твоя одежина?

Тенар оглянула себе. Тепер вона скидалася на селянку: руда плахта, мишаста камізелька, а на плечах — червона вовняна хустка.

— Овва! — отетеріла дівчина.